Прерія - Сторінка 31

А зараз ходімо до твого доброго батька.

— Трохи згодом, — сказала молода й лагідно відхилила його руку, якою він був обійняв її легкий стан, збираючись відвести додому. — Хоч ти й командир, я мушу виконати ще один обов'язок, перш ніж беззастережно підкоритися твоїм наказам. Я обіцяла добрій Інесільї, моїй відданій годувальниці, — ти, певне, знаєш, що вона довгий час була мені за матір, — так от, я обіцяла прийти сьогодні ввечері до неї. Вона думає, що більше не побачить своєї дитинки, і мені б не хотілося її засмучувати. А ти йди до дона Августина; через годинку і я прийду.

— Отже, через годину, не пізніше, — запам'ятай!

— Через годину, — повторила Інес, послала рукою поцілунок і, спаленівши, ніби застидалаея своєї сміливості, кинулася з альтанки; через хвильку він побачив, як вона біжить до хатини своєї годувальниці, а ще через мить вона щезла за дверима.

Мідлтон повільно й задумано йшов до будинку дона Августина, раз у раз озираючись туди, де він востаннє бачив свою дружину, ніби сподівався знов уздріти її легку постать, що летить у вечірніх сутінках. Дон Августин привітно зустрів його, і на деякий час молодий офіцер забувся, розповідаючи тестеві про свої плани на майбутнє. Старий неговіркий іспанець уважно слухав його палку, але правдиву оповідь про добробут і заможність Штатів, поруч з якими дон Августин прожив півжиття, зовсім їх не знавши; і ця оповідь викликала в нього водночас і подив, і недовіру, з якою люди звичайно слухають те, що їм здається перебільшенням, — бо ж оповідач небезсторонній до того, що розказує.

За розмовами година, що її просила Інес, минула значно швидше, ніж міг сподіватися її чоловік. Але ось Мідлтон дедалі частіше став поглядати на годинник, тоді почав лічити хвилини, які спливали одна по одній, а Інес усе не було. Коли хвилинна стрілка зробила ще півкола, Мідлтон підвівся й сказав, що піде сам по дружину, щоб привести її додому. Ніч була темна; небо вкривали важкі хмари, що в цьому краю непомильно означало наближення бурі. Вигляд похмурого неба і таємна тривога підганяли його, і він сягнистою ходою попрямував до хатини Інесільї. Разів двадцять Мідлтон зупинявся — йому здавалося, ніби він бачить легку постать Інес, яка, ледь торкаючись землі, квапиться до батькового будинку, — але щоразу, розчарований, він мусив поспішати далі. Нарешті він дістався до хатини, постукав, відчинив двері, ввійшов і став перед старою годувальницею, так і не зустрівши тієї, кого шукав: Інес уже пішла додому. Подумавши, що він із нею розминувся в пітьмі, Мідлтон повернувся тією самою дорогою, але й тут на нього чекало розчарування — Інес не приходила. Нікого не сповістивши про свій намір, молодий, чиє серце шалено калатало, попростував до тієї самітної альтанки, де він підслухав, як його дружина молилася за його щастя і навернення в істинну віру. Знов на нього чекало розчарування, і тоді його охопили сумніви й невиразні здогади.

Цілу ніч Мідлтон, який в глибині душі відчував, що може не знати справжніх причин відсутності дружини, шукав її сам. Але коли розвидніло, а Інес так і не повернулася до батька й чоловіка, Мідлтон, відкинувши ніяковість, оголосив, що його дружина зникла невідомо куди. Тепер Інес шукали відкрито, розпитуючи всіх поспіль, — та дарма: ніхто її не бачив, ніхто про неї не чув відтоді, як вона пішла від годувальниці.

День минав за днем, а пошуки, негайно розпочаті, не давили ніяких наслідків, і врешті-решт більшість родичів і друзів змирилися з думкою, що Інес зникла назавжди.

Таку незвичайну подію не могли швидко забути. Виникли різні припущення, всілякі вигадки, пішли нескінченні плітки. На думку переселенців, що, наче повінь, наводнили крий, — тобто на думку тих, хто попри всі власні клопоти ще находив час піклуватися й про чужу біду, — все було просто й зрозуміло: молода сама заподіяла собі смерть. Отця Ігнасіо мучили сумніви й таємні докори сумління; проте, як мудрий полководець, він доклав зусиль, щоб використати цю сумну подію собі на благо в подальшій боротьбі за віру. Змінивши позиції своїх батарей, він почав нашіптувати найвідданішим парафіянам, що, мовляв, помилився, і душа Мідлтона безповоротно загрузла в сипучих пісках єресі. Священик знову став показувати святі реліквії та обережно повертатися до дражливої і напівзабутої розмови про те, що й за наших часів можливі чудеса. І от внаслідок таких дій превелебного отця серед віруючих пішов поголос, який згодом перетворився на повір'я, нібито Інес вознеслась на небеса.

Дон Августин дуже сумував, що цілком природно для батька, але горе його помалу притупилося, поступившись властивій креолам покорі долі. Як і його духовний наставник, він почав думати, що вони помилилися, віддавши єретикові таку чисту, юну, чарівну, а головне, таку побожну дівчину; він схильний був повірити, що нещастя, яке впало на його сиву голову, було карою за його самовпевненість і недостатню відданість віковим звичаям. Правда, коли він почув те, про що гомоніли парафіяни, його потішило їхнє вірування; але природа брала своє, і в ньому заговорили батьківські почуття, породивши блюзнірську думку, що надто рано його дочка прилучилася до благодаті небесної.

Але Мідлтона, який втратив свою кохану, наречену, дружину, — Мідлтона майже роздушив цей несподіваний, тяжкий і жахливий удар. Молодий офіцер виховувався у простішій і поміркованішій вірі, в якій нічого не приховували від віруючих; отже, доля Інес, на його думку, була пов'язана з її забобонними упередженнями проти його віросповідання. Зайве говорити про всі ті душевні муки, різні припущення, надії та розчарування, що їх він пережив протягом перших тижнів після нещастя. Ревниві підозри щодо справжніх причин зникнення дружини і таємна, глибоко прихована впевненість, що вона ще знайдеться, трохи охолодили запал його пошуків, хоч і не змусили його відмовитися від них зовсім. Але з часом усе менш вірогідним здавалося йому гірке припущення, що Інес, — можливо, не назавжди — умисне покинула його, і він уже поступово схилявся до сумної думки, що вона вмерла, коли це трапився дивний випадок, який поновив його надії.

Молодий командир повільно й печально повертався після вечірньої перевірки до свого самітного дому, що стояв неподалік табору, на тому самому горбі, аж ось його байдужий погляд зупинився на постаті якогось чоловіка, хоч, відповідно до інструкцій, о такій порі стороннім заходити сюди заборонялося. Незнайомець був одягнений у якесь дрантя, і вся його зовнішність свідчила про жалюгідну бідність і погані звички. Горе пом'якшило офіцерську пиху Мідлтона і, проходячи повз порушника, який, зіщулившись, сидів на землі, він лагідно, навіть співчутливо, сказав:

— Якщо патруль заскочить тебе отут, друже, доведеться тобі ночувати на гауптвахті. Ось тобі долар, знайди собі якесь краще місце, де б можна було повечеряти та перебути ніч.

— Свій харч, капітане, я не жую, а ковтаю, — відповів нетяга, схопивши монету з пожадливістю викінченого негідника. — Було б цих мексіканських кружалець двадцять, я продав би вам одну таємницю.

— Йди, йди собі, — мовив офіцер уже звичайним своїм владним тоном. — Йди, а то я накажу тебе заарештувати.

— Гаразд, я можу піти, — але коли я піду, капітане, то все, що знаю, заберу з собою; і тоді бути вам солом'яним удівцем, поки вашого віку.

— Про що ти, чоловіче? — вигукнув Мідлтон, рвучко повернувшись до обідранця, який уже повернувся йти геть, ледве тягнучи свої хворі ноги.

— А про те, що оце зараз куплю на ваш долар іспанської горілки, а тоді повернусь і продам вам свою таємницю за гроші, яких вистачить на ціле барильце.

— Якщо маєш щось сказати, то кажи негайно, — зажадав Мідлтон, насилу стримуючи нетерпіння, щоб не виказати своїх почуттів.

— Які то розмови, коли я сухий, — а коли в мене горлянка шерхла, я не спроможний красно говорити. То скільки ви дасте мені за те, що я можу розповісти? Сподіваюсь, ви мені запропонуєте щось пристойне, як джентльмен джентльмену.

— По справедливості, треба було б узяти тебе під варту. Про що ж це твоя хвалена таємниця?

— Про шлюб. Є дружина — і нема дружини; гарненьке личко, багата наречена, — чи зрозуміло вам тепер, про що йдеться, капітане?

— Коли тобі відомо що-небудь про мою дружину, то кажи відразу: за винагороду не бійся.

— Еге, капітане, на своєму віку я впорав не одне діло; бувало, мені платили готівкою, а бувало, що й годували обіцянками. А ними, скажу я вам, ситий не будеш.

— Кажи свою ціну.

— Двадцять, — ні, хай мені чорт, тридцять доларів, і ні цента менше!

Ось гроші. Але затям: якщо твої відомості нічого не варті, я знайду спосіб забрати в тебе гроші, ще й покараю тебе за нахабство.

Обідранець прискіпливо оглянув банкноти і, переконавшись, що гроші не фальшиві, поклав їх у кишеню.

— Мені подобаються ці північні кредитки, — спокійнісінько сказав він. — Вони, як і я, дорожать своїм добрим ім'ям. Не бійтесь, капітане, я людина честі, й розповім вам лише те, що знаю: ні слова більше, ані півслова менше.

— Тоді кажи, не зволікай, а то я передумаю і накажу забрати в тебе все, що я дав, — і срібло, і банкноти.

— А честь? Хіба вона не дорожча за життя? — вигукнув негідник, здійнявши руки, ніби жахнувся такої підступної погрози. — Так от, капітане, вам, безперечно, відомо, що джентльмени забезпечують собі прожиття по-різному: одні бережуть те, що мають, інші добувають де що можуть.

— Отже, ти злодій?

— Зневажаю це слово. Свого часу я полював на людей. Ви знаєте, що це значить? Це тлумачать по-різному. Дехто вважає, що оті кучеряві хлопці дуже нещасні, бо їм доводиться працювати на жарких плантаціях під палючим сонцем… і таке інше. Отож я, капітане, свого часу, співчуваючи чорношкірим, охоче допомагав їм хоч би для різноманітності змінити місце. Ви розумієте мене?

— Коротше кажучи, ти викрадач негрів?

— Був, шановний капітане, був; але саме зараз я трохи згорнув своє діло, як-от торговець тютюном полишає оптову торгівлю й відкриває крамничку. Колись і я був солдатом. Що найголовніше в нашому ремеслі, скажіть мені?

— Не знаю, — відповів Мідлтон, якому вже почала надокучати балаканина нетяги. — По-моєму, хоробрість.

— Е ні, — ноги! Ноги, щоб іти на бій і щоб утікати.