Прерія - Сторінка 45

Навіть трапер, хоч як напружував слух, не міг вчути жодних ознак того, що між загонами Маторі та Ішмаела почався бій. Коні несли втікачів усе далі й далі, і вже нічого не можна було почути, якби й справді там дійшло до сутички. Старий час від часу щось невдоволено бурмотів, але тривогу свою виказував хіба тим, що підганяв і підганяв коней. Проминаючи поруб у болотистому видолинку, він показав своїм супутникам те місце, де скватерова родина отаборилася того вечора, коли ми вперше познайомили з нею читача, а потім поринув у зловісну мовчанку — зловісну, бо його товариші добре вже знали його вдачу й розуміли, що тільки надзвичайні обставини могли порушити звичний спокій старого.

— Може, досить? — запитав Мідлтон через кілька годин, непокоячись, що для Інес та Еллен така подорож могла бути надто стомливою. — Ми скакали швидко й подолали значну відстань. На часі пошукати місце для відпочинку.

— Дивись, щоб не довелося шукати його на небесах, якщо тобі не до снаги їхати далі, — пробурмотів старий трапер. — Коли б скватер затіяв бійку з тетонами, що було б цілком природно, то ми б мали час роздивитися навкруги й подумати не лише про те, як урятуватися, а й про деякі зручності нашої подорожі; однак я вважаю, що поснути за таких обставин, не сховавшись у надійному місці, означає певну смерть чи полон поки нашого віку.

— Не знаю, — відповів юнак, який більше турбувався стражданнями своєї тендітної супутниці, ніж думкою досвідченого трапера. — Не знаю. Ми проїхали багато миль, і я не бачу ніяких ознак небезпеки; коли ж ви боїтеся за себе, мій добрий друже, то, повірте мені, дарма, бо…

— Твій дід, якби він був живий і потрапив сюди, — перепинив його старий, простягши руку й значущо торкнувшись пальцем Мідлтонового плеча, — не сказав би таких слів. Хто-хто, а він знав, що я навіть у розквіті своїх літ, коли моє око було гостріше, ніж у сокола, а ноги прудкі, ніби в лані, ніколи не чіплявся надто жадібно за життя; то чого б це тепер я так полюбив його, коли воно — я це знаю — суєтне й сповнене суму та болю? Хай тетони роблять зі мною що завгодно — не діждуть вони, щоб убогий і слабкий трапер скаржився чи благав пошани голосніш за інших.

— Пробачте, мій шановний, мій неоціненний друже! — вигукнув присоромлений молодик, у пориві каяття гаряче стиснувши траперову руку, яку той був відсмикнув. — Я сам не знаю, що кажу… чи то пак, я думав лише про наших ніжних супутниць, яких ми повинні захищати…

— Гаразд, гаразд, це природно, а значить, правильно. Твій дід, певне, у цьому випадку вчинив би так само. Гай-гай! Чимало зим і літ, холодних і жарких, вогких і сухих промайнуло над моєю бідною головою, відколи ми з ним разом билися проти приозерних гуронів у суворих горах старого Йорку! А скільки благородних оленів загинуло відтоді од моєї руки, еге ж, — а скільки злодіїв-мінгів! Скажи-но мені, хлопче, чи розповідав тобі коли-небудь генерал (я чув, що він потім став генералом), як ми з ним підстрелили оленя тієї ночі, коли розвідники з цього клятого племені загнали нас у печери на острові, і як ми там спокійнісінько бенкетували собі в безпеці?

— Авжеж, він часто згадував про ту ніч, розповідав усе докладно, але…

— А про співця? Як ото він, було, розкриє горлянку й співає, навіть під час бійки? — запитав старий і весело засміявся, ніби радіючи з того, що нічого не забув.

— Про все, про все, — він не забув жодної подробиці. А ви не…

— Як! І про того диявола, що сховався за колодою?.. І про те, як червоношкірий розбійник шубовснув у водоспад?.. І про індіанця на дереві?

— Про все й про всіх, про всі дрібниці, пов'язані з цим. Я думаю…

— Так, — вів далі старий тоном, який свідчив, що всі ті картини постають в його уяві, мов живі, — сімдесят літ я прожив у пущі й пустелі, і вже хто-хто, а я таки знаю світ і набачився всяких страхіть! Але ніколи, — ані досі, ані опісля, — не доводилося мені бачити, щоб людина отак страждала, як той дикун. А вже ж гордість не дозволила йому прохопитися бодай слівцем, чи закричати, а чи визнати, що його справи кепські! Так у них заведено, і він гідно дотримував цього звичаю.

— Слухай, старий трапере, — втрутився Пол, який досі (що було дуже несхоже на нього) їхав мовчки, задоволений тим, що Еллен однією рукою обіймає його за талію. — За дня зір у мене непомильний і гострий, як у колібрі, але при світлі зірок я не можу цим похвалитися. Хто це там ворушиться в улоговині — хворий буйвіл, чи, може, заблукалий кінь червоношкірих?

Усі зупинилися подивитись, на що показує бортник. Мало не всю дорогу вони їхали невеликими падолами, ховаючись в їхній тіні, але тепер піднялися на горб, щоб далі переїхати саме через ту улоговину, де видніла невідома тварина.

— Давайте спустимося туди, — мовив Мідлтон. — Звір це чи людина — байдуже; ми досить сильні, щоб не боятися.

— Якби це не було в моральному розумінні неможливо, — заговорив трапер, що, як читач уже, напевне, помітив, не завжди правильно вживав слова, — якби це не було в моральному розумінні неможливо, я сказав би, що то чоловік, котрий мандрує по світу, збираючи плазунів і комах, — наш супутник, учений лікар.

— А чому це неможливо? Ви ж самі показали йому, в якому напрямку їхати, щоб пристати згодом до нас.

— Авжеж, але я не казав йому, щоб він обігнав коней на ослі… а втім… ти правду кажеш, — перепинив сам себе трапер, коли відстань трохи зменшилась і він пересвідчився, що перед ним справді Оубед з Азінусом. — Правду кажеш, хоч це й незбагненне чудо! Боже, чого тільки не робить страх з людиною! Еге, друже, ти добряче-таки попрацював, коли за такий короткий час подолав таку путь. Ну й прудкий твій осел, просто диво!

— Азінус геть знесилів, — сумно проказав природолюб. — Що й казати, він не ледарював відтоді, як ми розлучилися з вами, але тепер і слухати не хоче моїх наказів та прохань іти далі. Сподіваюсь, нам зараз не загрожує безпосередня небезпека з боку дикунів?

— Не сказав би, не сказав би. Не так воно все складається між скватером і тетонами, як хотілося б; отож я не поручуся за цілість наших скальпів. Так, осел підупав на силі… Ти загнав його, і тепер він наче виснажений гончак. Людина, навіть рятуючи своє життя, ніколи не повинна забувати про жалість і розважливість.

— Ви показали мені зірку, — мовив учений, — і я подумав, що мушу якнайшвидше рухатися в тому напрямку.

— То що, ти сподівався, коли поквапишся, наздогнати ту зірку? Годі вже; ти дуже сміливо розводишся про божі створіння, але, я бачу, не краще за дитину знаєшся на їхніх здатностях та інстинктах. Що ж ти робитимеш, коли нам доведеться скакати щосили, та ще й довго?

— Вада полягає в самій будові цієї чотириногої тварини, — прорік Оубед, сумирна вдача якого повстала, ображена такими наклепницькими звинуваченнями. — Якби одну пару його кінцівок замінити на обертові важелі, то стомлюваність тварини зменшилася б наполовину, це пункт перший…

— Та хай їм грець, твоїм половинам, важелям та пунктам, чоловіче! Змучений осел є змучений осел, а хто це заперечує, той йому рідний брат. Що ж, капітане, доведеться нам вибирати одне з двох лих: або покинути цього чоловіка — а на це нелегко зважитись, адже він ділив з нами все, і добре й лихе, — або ж пошукати якогось прихистку, щоб дати ослові перепочити.

— Шановний мисливцю! — заволав переляканий Оубед. — Я закликаю вас усіма таємними симпатіями до нашої спільної природи, усім, що сховане…

— Ага, з перестраху він заговорив трохи розумніше! І справді, полишати брата в біді напризволяще — це суперечить природі, і бог свідок, що я ніколи в житті не заплямував себе таким ганебним вчинком. Правильно, друже, правильно, всі ми повинні сховатись, — і то якнайшвидше. Але що ж робити з ослом? Друже лікарю, тобі й справді таке дороге життя цієї тварини?

— Це мій давній і відданий слуга, — скорботно відповів Оубед, — і мені буде боляче, коли з ним скоїться якесь лихо. Зв'яжіть йому кінцівки, і хай він відпочине на цьому трав'яному ложі. Ручаюся, що завтра вранці ми знайдемо його там, де покинули.

— А сіу? Що станеться з ослом, коли якому-небудь червоношкірому дияволові впадуть в око його вуха, що стирчать з бур'яну, наче два лопухи? — закричав бортник. — Таж у ньому буде стільки стріл, скільки шпильок у подушечці швачки, а ті чорти ще й подумають, ніби вбили батька всіх кролів! Але присягаюсь — тільки-но вони покуштують бодай шматочок, як збагнуть, що прикро помилились!

Тут втрутився Мідлтон — йому вже почала набридати ця тривала суперечка, і він знайшов компромісне рішення; а що до його чину всі ставилися з належною повагою, то капітанові пощастило досить легко прихилити сперечальників до своєї пропозиції. Бідного осла, надто покірливого й стомленого, щоб опиратися, зв'язали і поклали в сухий бур'ян, і господар його розлучився з ним, певний, що через кілька годин знайде свого друга там, де залишив. Трапер був дуже невдоволений цим рішенням і раз чи два натякав, що ніж набагато певніший за пута, але благання Оубеда і, можливо, таємне траперове небажання вбивати осла врятували йому життя. Коли Азінуса таким чином улаштували, а господар переконався, що тварина в безпеці, утікачі вирушили на пошуки місця, де б і вони могли відпочити, поки осел набереться снаги.

За розрахунками трапера вони, відколи втекли від індіанців, подолали вже миль двадцять. Тендітна Інес зовсім знесиліла; Еллен, хоч і міцніша за свою подругу, все ж таки була жінка, і теж дуже стомилася від таких напружених перегонів. Мідлтон був і собі не від того, аби перепочити, ба навіть витривалий і життєрадісний Пол зізнався, що зробити привал було б зовсім непогано. Лише старий, мабуть, зовсім не відчував цього природного бажання. Хоч і незвиклий їздити верхи, він ніби зовсім не піддався втомі. Такий, здавалося б, виснажений і близький до смерті, він тримався прямо, нагадуючи старий дуб, сухий, безлистий, побитий бурями, але непохитний і твердий, мов камінь. Отож він негайно взявся підшукувати місце для спочинку з енергією юності й досвідом навченого довгим життям чоловіка.

Та поросла бур'яном улоговина, де втікачі зустрілися з лікарем і щойно залишили осла, через деякий час вивела їх туди, де хвиляста прерія переходила в широку й пласку рівнину, вкриту на багато миль такою самою травою.

— Так, так, це нам підходить, це нам підходить, — мовив старий, коли вони під'їхали до краю цього моря висохлої трави. — Я знаю цю місцину — доводилося лежати тут у потайних ямах по кілька днів поспіль, коли дикуни полювали в прерії на буйволів.