Прерія - Сторінка 75

Однак він ледь поглянув на нас. Оглянь-те-но зброю, хлопці; може, нам доведеться показати дикунам нашу силу.

— А по-моєму, капітане, ви помиляєтеся, — відказав Пол. — Якщо можна зустріти чесність у преріях, ви знайдете її в нашому давньому приятелі — Твердому Серці. Та й не можна судити про індіанця за звичаями білих. Дивіться! Нас зовсім не зневажають: ген все-таки їдуть нас зустрічати, хоч людей і небагато, і виглядають вони не вельми пишно.

Пол був двічі правий. З-за невеликого гаю виїхали кілька вершників і рушили по рівнині назустріч гостям. Вони їхали повагом, з гідністю. Коли вершники під'їхали ближче, стало видно, що це вождь Вовків у супроводі десятка молодих воїнів. Всі вони були без зброї, на них не було навіть тих прикрас і головних уборів з пір'я, що їх індіанець, зустрічаючи гостя, одягає на знак пошани до нього і як свідчення власної ваги.

Зустрілися дружньо, хоч трохи й стримано. Мідлтон, дбаючи як про свою гідність, так і про авторитет свого уряду, запідозрив небажаний вплив канадських агентів. А що він бажав підтримати вагу тієї влади, яку представляв, то й напустив на себе пиху, що, звичайно, не відповідало його справжнім почуттям. А втім, важко було зрозуміти, що надумали індіанці. Спокійні, сповнені гідності, але не погордливі, вони б могли бути взірцем стриманої чемності, що її годі й намагатися наслідувати котромусь із дипломатів найвитончені-шого королівського двору.

Отак обидва загони їхали до селища. Тим часом Мідлтон устиг обміркувати всі, які тільки міг уявити собі його винахідливий розум, можливі причини такого дивного прийому. Хоч при ньому був перекладач, ватажки загонів привіталися так, що обійшлися без його послуг. Разів двадцять Мідлтон поглядав на свого колишнього друга, намагаючись розгадати вираз його суворого обличчя. Але всі його спроби, всі його здогади були марні. Погляд Твердого Серця був нерухомий, зосереджений і трохи заклопотаний, але ніяких почуттів у ньому не відбивалося. Він сам нічого не казав і, здавалося, не бажав, щоб говорили гості. Отож Мідлтонові не залишалося нічого, як повчитися витримки у своїх супутників і чекати, поки пояснення прийдуть самі собою.

Коли вони в'їхали в селище, то побачили, що всі мешканці зібралися на майдані, розташувавшись, як звичайно, відповідно до віку й становища. Утворилося велике коло, посередині якого сиділи з десятеро головних вождів. Тверде Серце, під'їхавши, махнув рукою; коло розступилося, і вождь проїхав усередину разом зі своїми супутниками. Тут вони спішилися; коней відвели, і чужинці, озирнувшись, побачили навколо себе тисячу поважних, зосереджених, але стурбованих облич.

Мідлтон дивився на них, і тривога його дедалі більшала. Народ, з яким йому було так шкода колись розлучатися, тепер не привітав його ані кличем, ані словом, ані криками. Всі його супутники поділяли цей неспокій, коли не сказати — побоювання. Тривога в їхніх очах поступово змінилася суворою рішучістю; кожен мовчки перевірив, чи на місці зброя, чи в порядку обладунок. Але господарі не виказували ніякої ворожості. Тверде Серце кивнув Мідлтонові й Полу, запрошуючи йти за ним, і підвів їх до гурту людей посередині кола. Тут гості нарешті зрозуміли причину дивної поведінки індіанців, яка викликала в них цілком природне занепокоєння.

У примітивному кріслі, турботливо змайстрованому так, щоб підтримувати тіло прямо, в зручному положенні сидів трапер. З першого ж погляду його друзі збагнули, що приспів час старому сплатити останню данину природі. Його очі були наче скляні і здавалися незрячими, бо в них не відбивалась думка. Він ще більше схуд, і риси його обличчя стали ще різкіші, ніж колись; але більше ніяких змін, коли говорити про зовнішність, не було. Він помирав не від якоїсь хвороби, ні, — в ньому поступово й тихо згасали фізичні сили. Правда, життя ще жевріло в ньому; часом воно ніби зовсім готове було залишити його, а потім, здавалося, знов поверталось до змарнілого тіла, не бажаючи покидати цієї оселі, не зруйнованої ні пороком, ні недугою. Можна було навіть уявити, ніби навколо спокійних вуст старого пурхає душа, якій не хочеться покидати оболонку, що так довго була їй чесним та благородним притулком.

Старий сидів так, що проміння призахідного сонця падало просто на нього, освітлюючи його поважне обличчя. Він був без шапки, легкий вечірній вітрець ворушив пасма ріденького сивого волосся. На колінах у нього лежала рушниця, а все інше мисливське спорядження було поруч, так, що він міг дістати його рукою. В ногах у нього лежав собака, припавши головою до землі, ніби спав; поза собаки була природна й невимушена, і Мідлтон, тільки глянувши вдруге, зрозумів: це не Гектор, а його опудало, яке індіанці зробили так майстерно і любовно, що воно виглядало наче жива тварина. А капітанів пес грався неподалік з маленьким сином Течічени й Маторі. Там же стояла й мати, тримаючи на руках другу дитину, яка могла похвалитися не менш славним походженням, — адже її батьком був Тверде Серце. Ле Балафре сидів біля вмирущого трапера, і вигляд його свідчив про те, що і йому вже недовго лишилося чекати смертної години. Решта людей всередині кола теж були старі, — вони, очевидно, підійшли ближче, щоб подивитись, як справедливий та безстрашний воїн вирушає у найдовший похід.

Старий пожинав плоди свого діяльного, стриманого і невибагливого життя — він помирав мирно й тихо. До самих останніх днів він зберіг снагу. А коли наступив занепад сил, то був він швидкий та безболісний. Трапер ще полював з плем'ям цілу весну й добру половину літа, але потім йому раптом відібрало ноги. Його розум теж слабшав, і пауні вирішили, що їхній мудрий порадник, якого вони любили й поважали, збирається покинути їх. Але, як ми вже казали, безсмертна душа не хотіла залишати своєї оселі. Світильник життя, хоч і ледь жеврів, однак не згасав. Ранком того дня, коли приїхав Мідлтон, до старого, здавалося, повернулась колишня сила. Знов чулися його мудрі поради, а очі ніби часом упізнавали друзів. Але то була остання, коротка розмова, що її вів із світом живих той, хто, як вважали, вже не міг більше ні з ким спілкуватися.

Підвівши гостей до вмирущого, Тверде Серце, пойнятий щирим сумом, трохи помовчав, як того вимагали правила доброї поведінки, а тоді злегка нахилився й запитав:

— Чує мій батько слова свого сина?

— Кажи, — відповів трапер — голос його ніби виходив із самої глибини грудей, але звучав надзвичайно виразно, ба навіть моторошно серед загальної тиші. — Я покидаю селище Вовків і невдовзі буду так далеко, що до мене твій голос не долине.

— Хай мудрий вождь не турбується про свою подорож, — вів далі Тверде Серце, забувши за своїм щирим горем, що й інші чекають, коли можна буде звернутися до його нареченого батька. — Сто Вовків розчистять його стежину від колючок.

— Пауні, я помираю, як і жив, християнином! — знову ваговорив трапер, і голос його пролунав з такою силою, що слухачі здригнулися, ніби зачувши спів сурми, коли її звуки, притлумлені віддаллю, раптом вільно розлягаються в повітрі. — Я хочу піти з життя так, як прийшов у нього. Для того, щоб стати перед Великим Духом мого народу, мені не потрібні коні та зброя. Він знає, якого кольору моя шкіра, і судитиме мої вчинки відповідно до моїх можливостей.

— Мій батько розповість моїм молодим воїнам, скільки він убив мінгів і про свої доблесні та чесні діла, аби юнаки прагнули робити так, як він.

— На небесах білої людини не дослухаються до хвалькуватого язика! — врочисто відповів старий. — Великий Дух бачив, що я робив. Його очі завжди розплющені. Він пам'ятатиме мої добрі вчинки, а за лихі він мене покарає, хоч і в гніві він милосердний. Ні, сину мій, блідолиций не співатиме собі хвали перед богом, сподіваючись, що той її прийме!

Трохи розчарований, молодий мождь скромно відійшов, пропускаючи гостей. Мідлтон узяв виснажену руку старого і, намагаючись погамувати хвилювання, назвав себе. Старий слухав так, ніби думав зовсім про інше; але коли збагнув, хто перед ним, його змарніле обличчя освітилося радістю впізнавання.

— Я сподіваюсь, ви не забули тих, кому колись дуже допомогли! — сказав Мідлтон. — Мені було б дуже боляче, коли б ви так швидко забули мене.

— Я мало забув з того, що бачив, — відповів трапер. — Довга низка моїх тяжких днів завершується, але серед них немає жодного, який я хотів би пропустити. Я пам'ятаю всіх вас; і твого діда, який приходив перед тобою. Я радий, що ти повернувся до прерії, бо мені потрібна людина, яка знає мою рідну мову, а торговцям у цих краях не можна довіряти. Чи можеш ти зробити ласку вмирущому старому?

— Кажіть, чого ви бажаєте, — мовив Мідлтон, — і я зроблю все.

— Це, звісно, далеко… аби посилати такий дріб'язок, — вів далі старий. Він говорив з трудом, замовкаючи, бо йому бракувало сил і подиху. — Так, путь дальня й виснажлива… але добрість і дружбу забувати не годиться… В горах Отсего є селище…

— Я знаю це місце, — перепинив його Мідлтон, завваживши, що старому дедалі важче говорити. — Кажіть, що треба зробити.

— Візьми цю рушницю… торбу для куль… і ріг… і пошли їх чоловікові, ім'я якого вирізьблене на ложі… один торговець вирізав літери ножем… бо я давно збирався послати своєму другові цю рушницю… на знак моєї любові до нього.

— Це я зроблю. Чого ви ще хочете?

— Більше мені нема чого заповідати… Пастки я віддаю своєму синові-індіанцеві, бо він благородно й чесно дотримав свого слова… хай він підійде до мене…

Мідлтон пояснив вождеві, що сказав трапер, і відійшов, звільнивши місце.

— Пауні, — вів далі старий, перейшовши на іншу мову, як він це робив завжди залежно від того, з ким розмовляв, а часто відповідно до тієї думки, яку збирався висловити. — У мого народу є звичай — батько, перш ніж навіки заплющити очі, благословляє свого сина. Я благословляю тебе; прийми це благословення, бо ж від молитви білого християнина стежина справедливого воїна не стане довшою а чи крученішою. Хай бог блідолицих подивиться на твої вчинки приязними очима, і хай ти ніколи не скоїш такого, від чого б спохмурніло його обличчя… Певне, ми більше ніколи вже не зустрінемось. Є чимало різних повір'їв про те, де живуть Добрі Духи. Не личить мені, хоч я старий і досвідчений, нав'язувати свою думку цілому народові.