Прерія - Сторінка 76

Ти віриш у щасливі прерії, я ж додержуюсь віри своїх батьків. Якщо правильне і те, й друге, то ми розлучаємося назавжди; якщо ж випаде так, що слова різні, а значення одне, то ми ще стоятимемо поруч, пауні, перед лицем твого Ваконди, який буде не ким іншим, як моїм богом. Багато можна сказати на користь обох вір, бо кожна, очевидно, добра для свого народу, і так, безперечно, було призначено. Боюсь, що я був не зовсім таким, яким повинен бути білий, — недарма ж мені боляче назавжди розлучитися з рушницею і мисливськими радощами. Але це вже моя провина, а не його. Так, Гекторе, — провадив він далі, трохи схилившись, щоб поскубати собаку за вуха, — от ми й розлучаємося, песику, а полювання буде довге. Ти був чесним, сміливим, відданим собакою. Пауні, не вбивай його на моїй могилі, бо християнський пес де впав, там і лежатиме; але, коли я помру, будь добрий до нього з любові до його господаря.

— Слова мого батька — в моїх вухах, — відповів молодий вождь, поважним і поштивим жестом показавши, що він згоден.

— Чуєш, песику, що пообіцяв вождь? — запитав трапер, намагаючись привернути увагу нечутливого опудала. Не зустрівши у відповідь погляду, не почувши дружнього скавучання, старий намацав собачий писок і спробував розсунути холодні губи. І тоді здогад осяяв його, хоч він ще не осягнув цілком обману. Відкинувшись до спинки крісла, він похнюпив голову, як людина, котру вразив жорстокий, несподіваний удар. Скориставшися з цього забуття, двоє молодих індіанців забрали опудало, виявивши ту саму чуйність, що спонукала їх на благородний обман.

— Собака сконав! — прошепотів трапер після тривалої мовчанки. — Собакам, як ото й людині, призначений свій строк. А Гектор добре прожив своє життя! Капітане, — додав він, силкуючись поманити рукою Мідлтона, — я радий, що ти прийшов, бо ж ці індіанці, хоч і добрі та зичливі як на червоношкірих, а все-таки не ті вони люди, щоб поховати білу людину як годиться. А ще я думав про цього собаку, що біля моїх ніг. Не слід, звісно, християнинові сподіватися, що він зустрінеться на тому світі зі своїм псом, однак, я думаю, не буде великого гріха, коли останки такого відданого друга покладуть поруч із прахом господаря.

— Буде так, як ви хочете.

— Я радий, що ти згоден зі мною. Тоді, аби марно не трудитися, поклади собаку в ногах у мене; або — тобі ж однаково, правда? — поклади його поруч зі мною. Мисливцеві не соромно лежати поряд із своїм собакою!

— Обіцяю, що вволю ваше бажання.

Старий замовк, поринувши у глибоку задуму. Час від часу він сумно поглядав на Мідлтона, наче хотів знову заговорити до нього, але щось ніби заважало йому. Побачивши, що старий вагається, капітан лагідно запитав, чи не може він щось іще зробити для нього.

— У мене нікого немає на всьому білому світі! — відповів трапер. — Коли я помру, мій рід закінчиться. Ми ніколи не були великими цабе, але намагалися жити чесно, даючи якусь користь, — ніхто, сподіваюся, не зможе цього заперечити. Мій батько лежить на узбережжі моря, а кості його сина побіліють у прерії…

— Скажіть, де його поховано, і ваше тіло лежатиме поруч з батьковим, — перепинив його Мідлтон.

— Ні, ні, капітане… Хай я спатиму там, де я жив, де не чути галасу поселень! А втім, мабуть, не годиться, щоб могила білої людини ховалась, наче червоношкірий у засідці. Колись я замовив одному чоловікові в поселеннях камінь з вирізьбленим на ньому написом, щоб той надгробок поставили в головах батькової могили. Заплатив я за це аж дванадцять бобрових шкурок, але зроблено було на совість — майстерно та вигадливо! Отож кожен перехожий бачить, що під цим каменем лежить тіло християнина, і як його ймення, і як він жив, і скільки йому було років, і який він був чесний… Коли ми потрощили французів за часів ще отієї, давньої війни, я їздив туди подивитися, чи все зроблено як слід, і я радий, що можу сказати: той каменяр дотримав слова.

— То ви б хотіли, щоб і на вашій могилі був такий камінь?

— Я? Ні, ні; я не маю іншого сина, крім Твердого Серця, а індіанець не дуже знається на звичаях білих людей… Та я й так уже заборгував йому, бо майже нічого не зробив, живучи в його племені. Рушниця, звісно, сплатила б ціну отакого надгорбка… Але ні, хлопець з радістю повісить її у своїй залі, бо ж він бачив, скільки оленів і птахів я заполював з неї… Ні, ні, рушницю треба послати тому, чиє ім'я вирізьблене на ложі!

— Але є чоловік, який любить вас: він з радістю виконає раше бажання, щоб хоч цим довести свою любов! Цей чоловік не тільки сам завдячує вам свій порятунок від багатьох небезпек, а й успадкував від предків неоплатний борг вдячності. Камінь стоятиме на вашій могилі.

Старий простяг свою виснажену руку і вдячно потис руку капітанові.

— Я знаю, що ти зробиш це, але соромився просити тебе, — мовив він, — бо ж ти не мій родич. Не пиши на ньому ніяких хвалькуватих слів, просто постав ім'я, та вік, коли вмер… а ще кілька слів з біблії — оце і все… Тоді моє ім'я не зовсім загубиться на землі, а більшого мені й не треба.

Мідлтон пообіцяв усе зробити; запала тиша, яку тільки зрідка порушували уривчасті слова вмирущого. Він, здавалося, вже порахувався з цим світом і чекав останнього заклику, щоб піти назавжди. Мідлтон і Тверде Серце стали обабіч крісла й сумно дивились, як змінюється обличчя старого. Години зо дві ці зміни були майже непомітні. На схудлому, зораному зморшками обличчі відбивався тихий та благородний спокій. Час від часу старий починав говорити — він то щось радив, то щось запитував про тих, чия доля його й досі цікавила. Впродовж цих урочистих, тривожних годин усі на-уні стояли кожен на своєму місці, терплячі й стримані. Коли старий говорив, усі, дослухаючись, нахиляли голови; коли ж він замовкав, вони, здавалося, розмірковували над мудрістю і корисністю його слів.

Світильник життя згасав; стих голос старого, — були хвилини, коли присутні не знали, живий він чи вже помер. Мідлтонові, який стежив за мінливим виразом обвітреного обличчя вмирущого з дивним почуттям природної людської цікавості й ніжності до близької людини, часом здавалося, що він бачить по суворому обличчю старого, як його покидав душа. Може, освічений офіцер помилявся, а може, й ні, бо хто коли повертався з того невідомого світу, щоб розповісти, як він перейшов у той сумний край? Не насмілюючись пояснювати цієї таїни, ми просто розкажемо, як усе було.

Майже годину трапер сидів непорушно. Лише очі його час від часу то розплющувалися, то знов заплющувались. Коли він дивився, його погляд, здавалось, був спрямований до хмар, що низько висіли на заході над обрієм і мінились яскравими кольорами, надаючи заходові сонця неповторної пишноти. І ця вечірня година, і спокійна краса осені, і те, що відбувалося, — все це сповнювало глядачів благоговійним трепетом. Заглиблений у роздуми про своє незвичайне становище, Мідлтон раптом відчув, що рука, яку він тримав, з неймовірною силою стиснула його долоню, і старий підвівся за допомогою своїх друзів. Якусь хвилю він дивився на всіх, ніби запрошував до уваги (останні залишки людської слабкості!), і, по-військовому підвівши голову, виразно, так, що почули всі, вимовив лише одне слово:

— Тут!

Цей порух був такий несподіваний, така велич і покірливість, дивно поєднавшись, відбилися на обличчі старого, а голос його пролунав так чисто й гучно, що всі збентежилися. Коли Мідлтон і Тверде Серце, які мимоволі простягли руки, щоб підтримати старого, знов поглянули на нього, то побачили, що йому вже не потрібна їхня допомога. Вони сумно опустили тіло на крісло, а Ле Балафре підвівся й оголосив племені, що все скінчено. Голос старезного індіанця прозвучав наче луна з того невидимого світу, куди щойно відлетіла лагідна траперова душа.

— Доблесний, справделивий і мудрий воїн уже ступив на стежину, яка приведе його до щасливих прерій його народу! — мовив він. — Коли голос Ваконди покликав його, він був готовий і зразу озвався. Ідіть, діти мої, пам'ятайте справедливого вождя блідолицих і розчищайте ваш власний слід від колючок!

Могилу вирили в тіні благородних дубів. Її досі дбайливо доглядають Вовки-пауні й часто показують подорожнім і торговцям, як місце, де спочиває справедлива біла людина. У головах могили стоїть камінь з простим написом, як того побажав трапер. Мідлтон дозволив собі додати лише такі слова: "Хай нічия свавільна рука ніколи не потурбує його праху!"

Примітки

1

1803 року Франція за 15 мільйонів доларів продала США Луїзіану, яку дістала від Іспанії за мирним договором 1801 року. (Тут і далі цифрами позначаються примітки автора.)

2

Так називають Міссісіпі в деяких індіанських мовах. Читач матиме повніше уявлення про важливість цієї ріки, коли пригадає, що Міссурі й Міссісіпі — це, власне, одна й та сама ріка. Їхня загальна довжина — трохи не чотири тисячі миль.

3

Усі штати, що ввійшли до Американського Союзу після революції, називалися новими, за винятком Вермонту, який мав статус незалежності ще до війни, хоч фактично його права визнано пізніше.

4

Йдеться про полковника Буна, патріарха Кентуккі. Цей шановний і відважний піонер цивілізації на дев'яносто другому році життя переселився на триста миль західніше ріки Міссісіпі, вважаючи, що десять душ на квадратну милю — надто велика щільність населення!

5

Так в Америці називають мисливця, що ставить пастки на дичину. Цей промисел — звичайна річ у прикордонних районах. Бобра, тварину дуже розумну, не так уже й легко вполювати, і його здебільшого добувають таким способом.

6

У нових землях поселенці збираються з великої округи, а то й з усього краю, щоб винищувати хижаків. Вони утворюють коло в кілька миль і поступово сходяться, вбиваючи всіх звірів, що потрапляють у кільце. Тут ідеться про таку облаву, де звір, якого переслідують, метається від одного мисливця до іншого.

7

Тут слово "ізмаїльтяни" означає: войовничі кочівники.

8

Штати Кентуккі й Теннессі постійно ворогували між собою, жителі одного штату глузували з жителів другого.

9

Дакоти, тетони, сіу — індіанські племена; тут ці назви вживаються як синоніми.

10

Ассінібойн — кочівник-сіу.

11

Довгими Ножами індіанці називали американців через їхні шпаги. Молоко Довгих Ножів — горілка.

12

Вампуми — індіанські прикраси з черепашок.

13

Скватерами американці називали тих, хто самочинно оселявся на чужій чи державній землі, не маючи на те документів.

14

Йдеться про виконавчі листи, що, як і всі офіційні документи в Сполучених Штатах, починаються словами: "Народ, милістю божою вільний і незалежний…"

15

Тобто присяжних засідателів.

16

Ентоні Уейн (1745–1796) — пенсільванець, який відзначився ризикованими операціями під час війни за незалежність, а потім у діях проти західних індіанців, за що одержав від Штатів чин генерала, а від товаришів по службі — прізвисько "Божевільний Ентоні".

17

Церера — у давньоримській міфології богиня землеробства.

18

Бюффон, Жорж Луї Леклерк (1707–1788) — видатний французький природознавець, автор 36-томної "Природничої історії".

19

Як рівний, поруч (лат.).

20

Американська природнича історія (лат.).

21

Рід (лат.).

22

Страховисько вечірнє американське (лат.).

23

Насправді безстрашний (лат.).

24

Осел домашній (лат.).

25

Кінь (лат.).

26

Міри об'єму сипучих тіл.