Прерія - Сторінка 8

Але тут воїни заворушилися, і це поклало край всім його підступам. Він озирнувся, наче боявся, що йому раптом завадять, і сказав щиро:

— Дай Уючі молока Довгих Ножів[11], й він донесе твоє Ім'я до вух великих вождів свого племені.

— Годі! — повторив трапер, показавши індіанцеві рукою, щоб той ішов геть. — Ваші молоді воїни розмовляють про Маторі. Мої слова — для вух вождя.

Дикун кинув на старого погляд, в якому навіть при слабкому світлі виразно сяйнула неприхована ворожість. Потім він непомітно сховався серед своїх товаришів, дбаючи, щоб про його брехню й нечесну спробу потайки забрати собі частку здобичі не дізнався той, чиє ім'я, назване трапером, було тепер у кожного на вустах, — незаперечна прикмета того, що він ось-ось буде тут. Ледве встиг зникнути Уюча, як перед бранцями, виступивши з темноти, з'явився воїн могутньої будови, гордої й незалежної зовнішності, якою відзначаються славетні індіанські вожді. Разом з ним підійшов і весь загін, скупчившись довкола нього в глибокій і поштивій мовчанці.

— Земля безмежна, — почав вождь, витримавши паузу з тією природною гідністю, якої марно намагався прибрати брехун. — Чому діти мого великого білого батька ніяк не знайдуть собі місця на ній?

— Одні чули, що їх друзям у прерії потрібні різні речі, й вони прийшли подивитися, чи справді так, — відповів трапер. — А інші хочуть купити те, що продають червоношкірі. Ці люди приходять сюди запропонувати своїм друзям багато пороху та ковдр.

— Хіба торговці переправляються через Велику ріку з порожніми руками?

— Наші руки порожні тому, що твої молоді воїни подумали, ніби ми стомилися, й відібрали наші речі. Вони помилилися: я старий, але ще почуваюся на силі.

— Цього не може бути. Ви загубили свою ношу десь у прерії. Покажи це місце моїм воїнам, і вони підберуть її, поки її не знайшли пауні.

— Стежка до того місця звивиста, а тепер ніч. Час уже спати, — відповів трапер, зберігаючи цілковитий спокій. — Скажи своїм воїнам, хай ідуть он до того горба — там є вода і ліс; хай вони розкладуть багаття і сплять у теплі. Коли зійде сонце, я знов говоритиму з тобою.

Уважні слухачі тихо, але незадоволено загомоніли, і старий зрозумів, що вчинив необачно, запропонувавши те, що повинно було, як він замислив, сповістити поснулих у вербняку подорожніх про небезпечних сусідів. Але Маторі, ніби його анітрохи не торкнулося хвилювання, що охопило його воїнів, вів розмову далі так само гордовито.

— Я знаю, що мій друг багатий, — сказав він, — що недалеко звідси у нього чимало воїнів, і що коней у нього більше, ніж собак у червоношкірих.

— Ти бачиш моїх воїнів і моїх коней.

— Як! Хіба в цієї жінки ноги дакоти, що вона може йти прерією тридцять ночей і не впасти? Я знаю, індіанці-лісовики роблять великі переходи, але ми, жителі краю, де з однієї оселі не видно другої, любимо коней.

Тепер трапер задумався. Він розумів, що обман, коли його розкриють, може стати згубним, та й сам він страшенно не любив брехні, хоч правдивість не завжди буває вигідна людині його промислу й способу життя. Однак, згадавши, що тепер від нього залежить не тільки його власна доля, а й інших, він вирішив: хай усе йде своїм звичаєм, а вождь дакот нехай обманюється, коли так хоче.

— Жінки сіу й жінки білих не з одного вігвама, — відповів він ухильно. — Чи поставив би воїн-тетон жінку над собою? Я певен, що ні; проте мої вуха чули, що є країни, де ради провадять скво.

У темному колі виник легкий рух, і трапер збагнув, що його мова викликала якщо не недовіру, то принаймні подив. Тільки вождь, здавалося, зостався незворушним чи не бажав втрачати своєї величної гідності.

— Мої білі батьки, що живуть на Великих озерах, казали, — мовив він, — що їхні брати в тому краї, де сходить сонце, не мужчини; тепер я переконався, що вони не брехали! То що ж це за народ, у якого за вождів скво? Чоловік ти цій жінці чи її пес?

— Не те й не інше. До сьогодні я ніколи не бачив її обличчя. Вона прийшла в прерії, бо їй сказали, що тут живе благородний і великий народ дакот, і їй забажалося побачити цих мужів. Жінки блідолицих, як і жінки сіу, охочі до всього нового. Але ця дівчина бідна, як і я, і коли ви візьмете в неї та її друга те, що вони мають, вона не матиме ні зерна, ні м'яса буйволів.

— Мої вуха чують купу підлої брехні! — вигукнув воїн-тетон так грізно, що навіть індіанці здригнулися. — Хіба я жінка? Хіба дакота не має очей? Скажи мені, білий мисливцю, хто ті блідолиці, що сплять біля зрубаних дерев?

Говорячи це, він обурено показав на табір Ішмаела, і трапер уже не сумнівався, що вождь, старанніший і кмітливіший, ніж його воїни, відкрив те, чого не змогла виявити його розвідка. Хоч як старому стало гірко, що це відкриття може бути згубним для поснулих людей, хоч як розсердився, що дакота перехитрував його, зовні він лишився незворушним.

— Може, в прерії й справді заночували білі. Раз мій брат каже, значить, так воно і є. Але мені невідомо, що за люди довірилися великодушності тетонів. Якщо там сплять пришельці, пошли своїх молодих воїнів розбудити їх, і хай вони скажуть, чого сюди прийшли; у кожного блідолицього є язик.

Вождь із жорстокою посмішкою похитав головою і, відвернувшись на знак того, що розмову закінчено, різко відповів:

— Дакоти мудрий народ, і Маторі їхній вождь! Він не стане голосно кликати пришельців, щоб вони повставали і почали розмовляти з ним мовою карабінів. Він тихо прошепоче їм на вухо. А тоді хай люди, у яких шкіра такого самого кольору, як у цих пришельців, спробують їх розбудити.

Сказавши це, він крутнувся на п'ятах; тихий схвальний сміх прокотився по темному колу й ще довго лунав услід вождеві, який відійшов од бранців і спинився оддалік. Навколо нього знов зібралися на раду ті, кому дозволялося обмінюватись думками з таким великим воїном. Уюча скористався з цієї нагоди і знову почав канючити горілку, але трапер, остаточно переконавшись, який той брехун, лише презирливо відмахнувся від нього. Однак тільки наказ сідати всім на коней поклав край докучанням розбещеного дикуна. Вирушили, зберігаючи цілковиту мовчанку, строєм, який зробив би честь і солдатам регулярної армії. Втім, незабаром наказано зупинитись, і коли бранці вгледілися, то побачили неподалік темну пляму гайочка, де розташувався табір Ішмаела.

Тут відбулася ще одна нарада, коротка й ділова.

Коней, яких, певне, привчили до таких таємних безшумних наскоків, знов доручили варті, що охороняла бранців. Траперова тривога аніскілечки не розвіялась, ба навіть зросла, коли він побачив, що поруч стоїть Уюча з переможним і владним виглядом, — він, очевидно, очолив варту. Але тетон, виконуючи, безперечно, таємні настанови, поки що тільки погрозливо замахнувся томагавком на Еллен. Показавши цим виразним порухом, що чекає дівчину, хай-но хтось із бранців спробує підняти тривогу, він поринув у суворе мовчання. Ця несподівана стриманість Уючі дозволила траперові та його товаришам уважно, наскільки це було можливо, спостерігати за тим, що відбувалося перед їхніми очима.

Маторі особисто наглядав за всіма приготуваннями. Добре знаючи своїх воїнів, він сам показував кожному його місце, і всі корилися йому поштиво й слухняно, як завжди у вирішальну хвилину індіанці виконують накази вождя. Одних він послав направо, інших наліво. Кожний віддалявся безшумною швидкою ходою, властивою індіанцям, поки всі зайняли призначені їм пости, за винятком двох довірених воїнів, які лишилися при вождеві. Коли зникли останні індіанці, Маторі повернувся до цих своїх прибічників і дав знак, що наспів час виконати те, що він задумав.

Усі троє відклали вбік свої легкі мисливські рушниці, які в них називалися карабінами й служили відзнакою їхнього почесного становища, і, скинувши зайвий або важкий одяг, застигли мало не голі, схожі на темні грізні статуї. Маторі перевірив, чи на місці томагавк, чи є ніж у шкіряних піхвах, тугіше затяг пояс з вампумів[12], не забувши подивитись, чи міцно підв'язані візерунчасті, прикрашені торочками гамаші й чи не завадять вони рухатися. Отак приготувавшись до виконання свого відчайдушного наміру, тетон дав сигнал вирушати.

Троє воїнів вервечкою просувалися до табору переселенців, і невдовзі бранці вже майже не розрізняли їхніх, темних постатей в неясному світлі. Тут вони зупинились і озирнулися навкруги, ніби востаннє ще раз обмірковуючи, перш ніж на відчай душі кинутися вперед; потім, пригнувшись, щезли в бур'янах.

Неважко уявити, з яким хвилюванням і тривогою стежили бранці за цими зловісними переміщеннями. Хоч які були причини в Еллен недолюблювати сім'ю, що в ній читач уперше зустрів дівчину, почуття, притаманні її статі, а чи, може, зерна доброти, посіяні в її душі, взяли гору. Кілька разів вона, байдуже про наглу смерть, яка загрожувала їй, ладна була закричати своїм слабким, безсилим голосом, щоб попередити подорожніх про небезпеку. Цей порив був такий нестримний і природний, що дівчина, певне, так би й зробила, коли б не Пол Говер, який весь час пошепки умовляв її. Молодого бортника також охопили дивні, суперечливі почуття. Ясна річ, передусім його турбувала доля його ніжної, безпорадної супутниці, але тривога за неї поєднувалася в його серці з гострим, бурхливим і, сказати правду, приємним збудженням. Хоч він і відчував ще менше симпатії до переселенців, ніж Еллен, однак йому страх як хотілося почути постріли їхніх карабінів і, якщо буде така можливість, кинутися їм на допомогу. Часом його мучило непереборне бажання побігти й побудити безтурботних соньків, але досить було йому поглянути на Еллен, щоб отямитись і згадати про можливі наслідки цього вчинку. Лише трапер був спокійний та уважний, ніби йому особисто нічого не загрожувало. Своїми зіркими, бистрими очима він помічав найменшу зміну як людина, що надто звикла до небезпек, аби через них хвилюватися; але його рішуче обличчя свідчило про те, що він готовий скористатися з найменшого недогляду ворогів.

А тетонські воїни не марнували часу. Ховаючись у високій траві в улоговинах, вони повзли безшумно, наче змії, що підкрадаються до жертви, поки досягли місця, звідки просуватися далі треба було надзвичайно обережно. Один тільки Маторі час від часу підводив над травою своє темне, похмуре обличчя і, напружуючи зір, пильно вдивлявся в пітьму, що сповивала гайок.