Прерія - Сторінка 9

Кілька таких миттєвих поглядів, на додачу до відомостей розвідки, дали йому змогу ясно уявити собі, де його жертви, проте він усе ще не знав ні їхньої кількості, ані озброєння.

Хоч як він намагався довідатися про це, зусилля його були марні: у таборі панувала тиша, ніби там усі вимерли. Надто обережний і недовірливий, щоб за таких обставин покладатися на людей менш стійких і вправних, ніж він сам, дакота наказав своїм товаришам лишатися на місцях і далі поповз сам.

Тепер Маторі рухався повільніше, й для незвиклої людини такий спосіб пересування був би вельми важким. Але навіть підступна змія не змогла б повзти так тихо і впевнено, як Маторі. П'ядь за п'яддю він підтягав своє тіло, розсуваючи траву, і завмирав після кожного поруху, прислухаючись до найменшого шурхоту в таборі переселенців: чи не помітили, що до них підкрадаються? Нарешті він, вибравшись із смуги блідого місячного світла, досяг гайочка, в тіні якого темну постать індіанця розрізнити було нелегко, а сам він своїми зіркими очима добре бачив навколишні предмети.

Тут тетон, перш ніж рушити далі, лишався тривалий час, обдивляючись навколо. Весь табір, темний, але чітко окреслений, лежав перед ним як на долоні — і намет, і фургони, й курені; з його вигляду досвідчений воїн міг досить точно визначити на око, з якими силами йому доведеться зітнутися. Табір, як і досі, огортала неприродна тиша, ніби люди навіть уві сні затамовували подих, щоб їхня безтурботність здавалася ймовірнішою. Вождь припав вухом до землі, уважно вслухаючись. Він уже хотів був, розчарований, підвестися, коли це почув глибоке, уривчасте дихання людини, що задрімала. Індіанець сам надто добре знався на всяких хитрощах, щоб його можна було легко обдурити. Характерне тремтіння переконало його в тому, що звук природний, і він відкинув свої вагання.

Людина не такого міцного гарту, як суворий і войовничий Маторі, мабуть, трохи страшилася б тієї небезпеки, на яку сама себе наражала. Він дуже добре знав, які відважні й дужі білі переселенці, що так часто пробивалися в суворий край, де жив його народ. І все ж, коли він підкрадався до табору, в його душі повагу та обачність, які завжди викликає хоробрий ворог, витіснила мстива злоба червоношкірого, розпалена вторгненням чужинців.

Звернувши вбік, тетон поповз до узлісся. Щасливо досягши цього місця, він сів, щоб краще роздивитися довкола. Індіанець миттю визначив, де лежить безтурботний вартовий. Читач легко здогадається, що дикун підкрався на небезпечну відстань до одного з ледачих Ішмаелових синів, якому було доручено охороняти табір переселенців.

Переконавшись, що його не помітили, дакота підвівся і схилив своє темне лице над обличчям сонька, схожий на підступну змію, коли вона грайливо похитується над жертвою, лорш ніж її вжалити. Розгледівши вартового і пересвідчившись, що він таки спить, Маторі хотів був випростатись, коли це переселенець поворухнувся, ніби прокидаючись. Дикун вихопив ніж, що висів у нього на поясі, й заніс його над грудьми юнака. Потім, передумавши, він так само швидко, як працювала його думка, сховався за стовбур зрубаного дерева, що до нього прихилився вартовий, і лежав у його тіні, темний і нерухомий, на вигляд такий самий нечутливий, як те дерево.

Недбайливий вартовий розплющив важкі повіки, подивився на імлисте небо й, зробивши неабияке зусилля, відірвав своє могутнє тіло від опори. Тоді озирнувся навкруги, от ніби й справді пильнуючи, обвів каламутним поглядом темний табір і зрештою втупив зір в туманну далину прерії. Не побачивши нічого цікавого, крім невиразних обрисів тієї самої хвилястої рівнини, яка то здіймалася, то спадала перед його очима, він змінив положення, зовсім повернувшись спиною до свого небезпечного сусіди, і, прихилившись до стовбура, знов обм'як. Тривалий час панувала тиша, тривожна і тяжка для дакоти, а тоді глибоке дихання переселенця сповістило, що той заснув. Але Маторі був надто обачний, щоб одразу в це повірити. Однак утома після незвично важкого дня зморила вартового, й індіанець вагався недовго. Маторі знову став навколішки — так обережно й тихо, що навіть найуважніший спостерігач не помітив би, ворушиться він чи ні. Прибравши, нарешті, потрібну позу, вождь дакот знов схилився над ворогом, зчинивши не більше шуму, ніж листок, що поруч на тополі тремтів від нічного вітру.

Маторі відчував себе володарем долі сонного переселенця. Роздивляючись могутню юнакову статуру із захватом, який в дикуна завжди викликає фізична сила, індіанець одночасно з холодним серцем готувався погасити чуже життя, бо саме завдяки йому це тіло було таким грізним. Обережно розсунувши на грудях юнака одяг, який йому заважав, Маторі знайшов найдошкульніше місце, замахнувся своєю гострою зброєю і хотів був опустити її, коли це молодий переселенець недбало відкинув мускулясту руку, на якій заворушилися дужі м'язи.

Кмітливий і обачний тетон завмер. Його осяяло, що зараз сплячий ворог безпечніший, ніж убитий. Найменший шум, боротьба, агонія, з якою це тіло буде розлучатися з життям — усе це блискавично промайнуло в його думках, і досвідчений воїн виразно уявив собі цю картину.

Він озирнувся на табір, потім звернув палючий погляд на гайочок, а тоді — на дику й безмовну прерію. Потім ще раз нахилився над тим, хто ледве не став його жертвою, і, переконавшись, що білий міцно спить, вирішив відмовитись від свого попереднього наміру заради хитрішого плану.

Відійшов Маторі так само тихо та обережно, як і з'явився. Тепер він подався до табору, скрадаючись попід гайочком, щоб при найменшій небезпеці сховатись у ньому. Самотній намет привернув його увагу. Оглянувши намет іззовні й сторожко прислухавшись, — може, щось почує цікавого, — дикун наважився трохи підняти запону і зазирнути всередину. Пролежавши так з хвилину, він позадкував і, сівши перед наметом, завмер у суворій непорушності, обмірковуючи те, що побачив. Тоді знов ліг на землю й просунув голову під парусину. Цього разу його спостерігання тривало довше і було, якщо можна так сказати, зловісніше. Але й воно зрештою закінчилось, як має кінець усе на світі, й дикун відвів свій палючий погляд від таїни, що її приховував намет.

Потім він поповз до предметів, що видніли посередині табору. Віддалившись від намету на багато ярдів, він зупинився й озирнувся на невелике самітне житло, ніби вагався, чи не повернутися. Але загорожа з гілок уже була майже поруч, і самий її вигляд свідчив, що за нею є щось цінне. Пожадливість прокинулася в дикуні і спонукала його рухатися далі.

Так звиватися крізь ніжні й ламкі тополеві зарості могла тільки змія, рухи якої він наслідував. Досягши своєї мети й побіжно оглянувши все, що оточувала загорожа, тетон підготував собі лазівку для швидкого відступу, коли буде треба. Тоді він підвівся й став нишпорити по табору, наче демон зла, шукаючи, з кого чи з чого почати здійснювати свій жорстокий задум. Він уже зазирнув до куреня, де спала жінка з меншими дітьми, проминув кілька могутніх постатей, міцно, на його щастя, поснулих то тут, то там на купах гілля, і нарешті дістався до того місця, де розташувався Ішмаел. Проникливий Маторі відразу збагнув, що у його владі ватажок переселенців. Він довго стояв, схилившись над сонним велетнем, дивлячись на його геркулесівську постать, і роздумував, чи здійсненний його план і як добути з нього найбільшу вигоду.

Маторі вклав у піхви ніж, який вихопив був зопалу, й пішов далі, коли це Ішмаел заворушився на своєму ложі й, трохи розплющивши очі, хрипло запитав: "Хто там?" Лише витриманий і хитрий дикун міг знайти вихід з цього становищу. Він пробурмотів щось так само нерозбірливо і хрипло, наслідуючи Ішмаела, і впав на землю, вдавши, що спить. Усе це Ішмаел бачив крізь сон, але вигадка індіанця була така зухвала, і виконано її так майстерно, що не повірити було не можна. Сонний батько родини знов заплющив очі й поринув у глибокий сон, так і не второпавши, який підступний ворог забрався у саме серце його табору.

Тепер тетонові хоч-не-хоч довелося пролежати кілька хвилин, які здалися йому дуже довгими і стомливими, поки він упевнився, що за ним не стежать. Але мозок його гарячково працював, дарма що тіло було нерухоме. Він скористався з вимушеної затримки, щоб виробити план, за яким весь табір — з худобою, майном і їхніми господарями — опинився б у його цілковитій владі. Щойно небезпека минула, невтомний індіанець рушив далі. Він знову підкрався плазом, так само обережно й безшумно, до невеликої загороди для худоби.

Біля першої тварини він затримався, хоч то було й небезпечно. Стомлене створіння покірливо й терпляче дозволило оглянути себе, ніби інстинктивно відчувало, що людина серед цих безмежних рівнин — найвірніший його захисник. Кочівник-тетон, пойнятий жагучою цікавістю, обмацував м'яку шерсть, ніжний писок і тонкі ноги тварини; але врешті-решт він відмовився від такої здобичі, подумавши, що в грабіжницьких наскоках пуття з неї мало, та й харч із неї абиякий. Зате опинившись серед в'ючних коней, він так захопився, що ледве стримався від радісних вигуків, які декілька разів готові були зірватися з його вуст. Він геть забув про всі небезпеки, які подолав на шляху сюди і які ще чигали на нього, — нестримна радість дикуна взяла гору над обережністю хитрого, досвідченого воїна.

РОЗДІЛ V

Чому, мій батьку? Що нам ще втрачати?

Закон не захистить нас.

То чого ж

Ми маємо покірливо терпіти,

Щоб нам погрожував шматок пихатий

м'яса,

Суддю і ката з себе вдаючи?

Шекспір. Цімбелін

Поки тетон діяв отак хитро й вправно, жоден звук не порушив безгоміння прерії. Сіу лежали кожний на своєму місці, з притаманною індіанцям терплячістю чекаючи сигналу до бою. З вершини горба, де лишилися, як було вже сказано, схвильовані бранці, перед ними відкривався безкраїй похмурий простір, освітлений слабким промінням місяця, що пробивалося крізь хмари. Над табором темінь здавалася густішою, ніж над улоговинами; там і сям світлішою хвилястою смугою вимальовувались вершини горбів. Усюди панував глибокий, урочистий спокій пустки.

Але тим, хто знав, що затівалося під габою нічної тиші, цей краєвид був тривожним і небезпечним. Їхнє хвилювання дедалі зростало; хвилина минала за хвилиною, а з мирної пітьми, що сповивала гайочок, не долинуло ані звуку.