Пригоди бравого вояка Швейка - Сторінка 125

Довго блукав вулицями, аж нарешті поставив усе на карту. Спинивши одного полковника, він каліченою німецькою мовою спитав, чи той випадково не знає, де розквартирувався його, Швейків, батальйон і його маршова рота.

— Зі мною можеш говорити по-чеському, — сказав полковник, — я теж чех. Твій батальйон у сусідньому селі Клімонтові, за залізницею, а до містечка вони не сміють потикатися, бо люди з якоїсь вашої роти вже встигли побитись на площі з баварцями.

І Швейк рушив до Клімонтова. Полковник покликав його, сягнув до кишені й дав п'ять крон на сигарети. Потім, ласкаво з ним попрощавшись, полковник пішов собі геть, думаючи, які все ж таки симпатичні солдати трапляються.

Швейк рушив далі до села і, теж думаючи про полковника, дійшов певного висновку, бо пригадав, що дванадцять років тому в Тренто був полковник Габермайєр. Той теж так само ласкаво ставився до солдатів, а потім виявилося, що він гомосексуаліст:

на курорті в Адідже хотів збезчестити одного кадета, погрожуючи йому дисциплінарним покаранням.

З такими невеселими думками Швейк поволі добрався до потрібного йому села і без великого клопоту знайшов штаб батальйону, бо хоч село виявилося чималеньке, там була тільки одна пристойна будівля — сільська школа. Її в цьому чисто українському краю побудувало галицьке крайове управління для прискорення полонізації села.

Ця школа за війни пережила кілька фаз. Тут перебуло багато і російських, і австрійських штабів. У часи великих битв, коли вирішувалась доля Львова, з гімнастичного залу зробили операційну. Тут відрізали ноги й руки, робили трепанацію черепів.

В шкільному саду за школою залишилась здоровезна яма від вихубу снаряда великого калібру. В кутку саду стояла стара груша. На одній її гілляці висів шматок перерізаного мотузка, на якому недавно гойдався місцевий греко-католицький священик, повішений за доносом місцевого директора школи — поляка. Священика звинуватили в тому, нібито він був членом групи старорусів і під час російської окупації правив службу за перемогу зброї російського православного царя. Це була неправда. Бо в той час обвинуваченого взагалі в селі не було. Він саме лікувався від каменів у жовчному міхурі на невеличкому курорті, якого зовсім не торкнулася війна, в Бохні Замуровані.

У повішенні греко-католицького священика відіграли роль кілька факторів:

національність, релігійні чвари і курка. Нещасний священик перед самісінькою війною вбив на своєму городі одну вчителеву курку, бо кури повикльовували геть усе посаджене насіння динь.

Дім покійного греко-католицького священика залишився порожній, і кожен, можна сказати, взяв собі щось на спогад про панотця.

Один селянин-поляк відніс собі додому навіть старе фортепіано. Верхню кришку він використав для ремонту дверцят поросячого хлівця. Частину меблів, як це тоді було звично, солдати порубали. І тільки якось випадково залишилась у кухні велика піч з знаменитою плитою, бо греко-католицький священик нічим не відрізнявся від своїх римсько-католицьких колег, любив смачно поїсти і помилуватися безліччю горщиків і сковорідок на плиті та в духовці.

Для всіх частин, які проходили через село, стало традицією варити їжу офіцерам саме в цій кухні, а велика кімната нагорі правила за офіцерський клуб. Столи й стільці позбирали у селі.

Саме сьогодні офіцери батальйону влаштували урочисту вечерю: у складку купили порося, і кухар Юрайда влаштував для офіцерів "свинячий бенкет". Кухаря оточували різні підлабузники з числа денщиків. Серед усіх інших особливо визначався фельдфебель-рахівник. Він давав Юрайді поради, як розрубати свинячу голову, щоб і для нього залишився шматок рила. Найбільше за всіх витріщав очі ненажера Балоун.

Мабуть, так пожадливо і хтиво дивляться людоїди, коли з підсмажуваного на рожні місіонера стікає сало, поширюючи приємний запах шкварок. Балоун почував себе, як той молочарський пес, запряжений у візок, коли повз нього ковбасний підмайстер несе на голові кошик із свіжими ковбасками. Ланцюг ковбасок звисає з кошика на спину, так що тільки підстрибни — і схопиш, якби не це гидке реміняччя на упряжці та оцей ненависний намордник.

А ліверний фарш, величезний ембріон ліверної ковбаси, звалений купою на стіл у своїй першій стадії народження, так принадно пах перцем, салом і печінкою.

Юрайда з закасаними рукавами був такий поважний, що міг би правити за натурщика для картини, як бог з хаосу створює землю.

Балоун не втримався й захлипав. Хлипання ці помалу переходили в плач.

— Чого ревеш, як бугай? — спитав його кухар Юрайда.

— Та згадав рідну хату, — крізь сльози відповів Балоун. — Я вдома завжди був при тому, коли робили ковбасу, і ніколи, навіть найкращому сусідові, не посилав нічого в дарунок, бо хотів сам усе зжерти. І таки жер. Одного разу я так напхався ліверними та кров'яними ковбасами і вареним ошийком, що вдома навіть боялися, щоб я не луснув, і ганяли мене з батогом по подвір'ю, немов ту корову, яку роздуло на пасовиську від конюшини. Пане Юрайдо, дозвольте мені покуштувати цього фаршу. А потім хай мене зв'язують, бо я вже цих мук не переживу.

Балоун підвівся з ослона, хитаючись, мов п'яний, підійшов до столу і простяг свою лапу до купи фаршу.

Почався запеклий бій. Усім присутнім насилу пощастило перешкодити Балоунові накинутись на фарш. Коли його випихали з кухні, він у розпачі встромив руку до горщика з намоченими в ньому кишками для ліверних ковбас, і тут уже ніхто не встиг цьому запобігти.

Кухар Юрайда так розхвилювався, що кинув навздогін Балоунові цілу в'язку трісок і щодуху ревнув:

— Нажерися шпильок, тварюко!

Тим часом нагорі вже зібралися всі офіцери батальйону і, урочисто чекаючи на те, що народжувалося внизу в кухні, пили, не маючи нічого кращого, просту житню горілку, підфарбовану цибульним відваром у жовтий колір. Єврей-крамар запевняв, що це найкращий і найсправжнісінький французький коньяк, який він успадкував від свого батька, а той ще від свого діда.

— Ти, шахраю, — урвав його капітан Саґнер. — Спробуй-но ще сказати, ніби твій прадід купив його у французів, коли вони тікали з-під Москви, і я накажу тебе посадити. Сидітимеш, аж поки наймолодший з твоєї родини стане найстаршим.

Вони після кожного ковтка проклинали заповзятливого єврея, а Швейк уже сидів у канцелярії батальйону, де не було нікого, окрім однорічника Марека. Він як батальйонний історик використав затримку батальйону біля Золтанця, щоб описати про запас деякі переможні битви, які, певно, відбудуться в майбутньому. Поки що він готував начерки й до Швейкового приходу вже написав: "Якщо перед нашим духовним зором стануть усі герої, учасники боїв біля села N, де на боці нашого батальйону боровся один батальйон n-ського полку і другий батальйон n-ського полку, ми побачимо, що наш n-ський батальйон виявив найвизначніші стратегічні здібності і, безперечно, сприяв перемозі n-ської дивізії, яка мала на меті остаточно закріпити наші позиції на n-ському відтинку".

— Ось бачиш, — звернувся Швейк до однорічника, — я вже знову тут.

— Дозволь тебе обнюхати, — сказав, приємно зворушений, однорічник Марек. — Гм, справді смердиш тюрмою.

— Як звичайно, — сказав Швейк, — це було всього тільки маленьке непорозуміння.

А що ти робиш?

— Як бачиш, — відповів Марек. — Відображаю на папері геройські вчинки рятівників Австрії. Але щось не клеїться. Виходять самі лише "N". Звертаю твою увагу на те, що ця літера здобула надзвичайне значення і в теперішний час, і на майбутнє. Крім уже відомого таланту, капітан Саґнер відкрив у мене ще надзвичайні математичні здібності. Мушу контролювати рахунки батальйону й на сьогодні дійшов такого вискову, що батальйон до краю пасивний і чекає тільки на те, щоб досягти якоїсь фінансової угоди зі своїми російськими кредиторами, бо найбільше крадуть після поразки й після перемоги. Зрештою, це не має значення.

Коли б нас навіть ущент розтрощили, ось тут документи про нашу перемогу, бо мені як батальйонному історикові зробили честь, дозволивши написати: "Батальйон знову кинувся на ворога, який уже збирався святкувати перемогу. Вилазки наших солдатів і баґнетна атака були справою однієї хвилини. Ворог у розпачі тікає. Біжить до власних траншей, ми його колемо без милосердя, і він безладно покидає свої окопи, залишаючи в наших руках поранених і непоранених полонених. Це — один з найвизначніших моментів". Той, хто залишиться живий, польовою поштою надішле додому листа: "Дістали, дорога жінко, по заду. Я здоровий. Чи ти вже відлучила нашого крикуна? Дуже прошу, не вчи його говорити до чужих людей "тато". Це було б мені боляче". Цензура, очевидно, викреслить у листі "дістали по заду", бо незрозуміло, хто саме дістав. І можна було б це неясне речення тлумачити по-різному.

— Головне — ясно висловлюватися, — докинув Швейк. — Коли в тисяча дев'ятсот дванадцятому році до храму святого Ігнація в Празі приїхали місіонери, був між ними й один проповідник. Він говорив з амвона, що, мабуть, ні з ким на небі не зустрінеться. На цій вечірній проповіді був присутній і бляхар Кулішек. Після відправи він говорив у шинку, що той місіонер, мабуть, багато дечого накоїв, коли вже в костьолі на прилюдній сповіді заявив, начебто він ні з ким не побачиться на небі: так навіщо ж, каже Кулішек, таких людей пускати на амвон?

Треба завжди висловлюватись ясно і виразно, а не якимись натяками. "У Брейшків" колись працював один будівник льохів. Той, коли був трохи напідпитку і йшов після роботи додому, мав звичку зупинятися в одній нічній кав'ярні, де цокався з незнайомими людьми, причому завжди примовляв: "Ми на вас, а ви на нас..." За це одного разу якийсь чемний пан із Їглави заїхав йому чемно по пиці, та так, що аж зуби посипалися. Власник кав'ярні, вимітаючи вранці ті зуби, покликав свою дочку, ученицю п'ятого класу народної школи, і спитав її, скільки зубів має в роті доросла людина. А оскільки дочка цього не знала, то він їй вибив два зуби, а на третій день дістав листа від будівника льохів. Той перепрошував за всі неприємності, яких йому завдав. Він, мовляв, не хотів сказати нічого грубого, але публіка його не зрозуміла, бо, власне, ця фраза має звучати так: "Ми на вас, а ви на нас сердитесь?" Хто говорить якісь двозначності, повинен їх наперед обмірковувати.