Пригоди бравого вояка Швейка - Сторінка 127

— І тихим голосом, немов розповідаючи казку, додав: — А потім приходила черга на ліверні ковбаски — шість, десять штук, на пузаті кров'яні ковбаски з крупами і з булкою, навіть не знав, за яку хапатися раніше: чи з булкою, чи з крупами. І все це аж тане в роті та так пахне! А я напихаюся, напихаюся...

Я думаю, — нарікав далі Балоун, — мене кулі не візьмуть, але голод доконає, і навряд чи я ще колись у житті засяду біля сковороди з ліверним фаршем, як бувало вдома. А от щодо холодцю, то я його не так полюбляв, бо це таке: тільки труситься, а наїдку ніякого. Жінка моя, так та аж побивалася за ним, сердешна.

Але я не дозволяв їй узяти на холодець ані шматочка свинячого вуха, бо прагнув усе зжерти сам і так, як мені це було найбільше до смаку. Я тоді не шанував ні тих розкошів, ні того достатку, а тестеві, якого я зобов'язався утримувати до старості, я відмовився одного разу дати свиню, що по праву належала йому, заколов її й сам зжер. Навіть пошкодував послати старому бідоласі бодай невеликий шматок на гостинець. І він мені ще тоді наврочив, що я буду колись із голоду здихати.

— І справдилось, брате, — сказав Швейк, у якого сьогодні мимоволі спливали з вуст самі рими.

Кухар Юрайда раптом утратив усяке співчуття до Балоуна, бо той щось дуже швидко підсунувся до печі, витяг з кишені шматок хліба і хотів умочити його в підливу, в якій на великій сковороді лежали чималі шматки свинячої печені.

Кухар ударив Балоуна по руці, і скибка хліба впала в підливу, достоту так, як на пляжі плавець плигає з містка в воду. Не давши йому витягти цей делікатес із сковороди, Юрайда вхопив нещасного ненажеру за комір і виштовхав за двері.

Пригноблений Балоун бачив крізь вікно, як Юрайда витягає виделкою цю скибку хліба, просочену золотавою підливою, як подає її Швейкові, як додає до цього ще шматок м'яса і ласкаво каже:

— Їжте, мій скромний друже.

— Мати божа! — зойкнув за вікном Балоун. — Пропала моя скибочка, своїми руками кинув її собаці під хвіст. — І, вимахуючи довгими руками, пішов до села добувати хоч що-небудь на зуб.

Швейк, доїдаючи великодушний дарунок Юрайди, промовив з повним ротом:

— Я щиро радію, що знову між вами. Мені було б дуже прикро, якби я не зміг і надалі бути корисним для своєї роти.

Утираючи з підборіддя краплі підливи й жиру, він закінчив:

— Не знаю, не знаю, що б ви тут робили без мене, якби мене десь там затримали, а війна ще тривала б кілька років.

Фельдфебель-рахівник Ванек зацікавлено спитав:

— Як ви гадаєте, Швейку, ця війна ще довго триватиме?

— П'ятнадцять років, — відповів Швейк. — Це очевидна річ, бо вже одного разу була Тридцятилітня війна, але тепер ми вдвічі мудріші, ніж раніше, отже, тридцять поділити на два — буде п'ятнадцять,

— Денщик нашого капітана, — озвався Юрайда, — розповідав, буцімто він чув, що ми дійдемо до кордону Галичини й далі вже не рушимо ані кроку. Після цього росіяни почнуть переговори про мир.

— Заради такого не варто було й воювати, — сказав твердо Швейк. — Коли вже війна, то хай і буде війна. Щодо мене, то я рішуче заперечую проти миру, аж поки не будемо в Москві й у Петрограді. Інакше яка з цього користь? Іде світова війна, а ми будемо тільки хвостами метляти біля кордонів. Візьміть, наприклад, шведів під час Тридцятилітньої війни. Звідки ж вони прийшли, а добралися аж до Німецького Броду і Липниць, де все так перевернули догори ногами, що там ще й сьогодні по шинках після півночі говорять по-шведському й одне одного не розуміють. Або наприклад, пруссаки. Ті також прийшли не з-за перелазу, а в Липницях після них залишилося стільки пруссаків, що хоч гатку гати. Дісталися аж до Єдоухова і до Америки, а потім вернулися назад.

— До речі, — сказав Юрайда, якого сьогоднішній "свинячий бенкет" зовсім вивів з рівноваги і вкрай спантеличив, — усі люди походять від коропів. Возьміть, приміром, друзі, еволюційну теорію Дарвіна.

Дальші його міркування перервала несподівана поява однорічника Марека.

— Рятуйтеся хто може! — вигукнув він. — Щойно до штабу батальйону під'їхав на автомобілі поручник Дуб і привіз із собою засраного кадета Біґлера. З Дубом коїться щось страшне, — інформував далі Марек. — Тільки-но вийшли з автомобіля, він як скажений ускочив до канцелярії. А я, коли пам'ятаєте, йдучи звідси, сказав вам, що трохи посплю. Отож я розлігся в канцелярії на ослоні й почав так гарненько засинати, коли раптом, як грім серед ясного неба, хтось нагло напав на мене. Дивлюсь — стоїть біля мене кадет Біґлер та ще й верещить: "Habacht!" А поручник Дуб стяг мене за ноги й почав: "Вам, мабуть, дивно, що я спіймав вас на гарячому? Ото так ви виконуєте свої службові обов'язки? Спати дозволено аж після вечірнього відбою!" А тут і кадет Біґлер додав: "Розділ шістнадцятий, параграф дев'ятий казарменого статуту". Потім поручник Дуб як грюкне кулаком об стіл та як загорлає: "Ви, може, хотіли мене з батальйону позбутися, не думайте, що це був струс мозку, мій череп і не таке витримає". Кадет Біґлер тим часом гортав на столі папери й уголос прочитав з одного документа: "Наказ по дивізії номер двісті вісімдесятий". Поручник Дуб, гадаючи, що Біґлер глузує з його останніх слів, що, мовляв, його череп і не таке витримає, почав докоряти кадетові за недостойну й нахабну поведінку щодо старших офіцерських чинів. Він, Дуб, негайно, зараз же піде до капітана скаржитись.

Згодом Дуб і Біґлер прийшли на кухню, через яку треба було пройти, щоб потрапити нагору, де зібралися всі офіцери й де, наївшися смаженої свинини, череватий прапорщик Малий співав арію з опери "Травіата", раз у раз гикаючи після капусти й жирного обіду.

Коли поручник Дуб увійшов, Швейк вигукнув:

— Habacht! Встати!

Поручник Дуб упритул підійшов до Швейка, щоб глянути йому просто в обличчя, і теж вигукнув:

— Тепер радій! Тепер тобі амінь! Я накажу зробити з тебе опудало на спогад дев'яносто першому полку.

— Zum Befehl, пане лейтенанте, — козирнув Швейк. — Я одного разу читав, насмілюсь доповісти, що колись була велика битва, в якій поліг один шведський король із своїм вірним конем. Обидві здохляки відвезли до Швеції, зробили з них опудала, і тепер ті два трупи стоять у Стокгольмському музеї.

— Звідки в тебе такі відомості, лайдаче? — вереснув поручник Дуб.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, від мого брата, вчителя гімназії.

Поручник Дуб відвернувся, плюнув і, підштовхуючи поперед себе кадета Біґлера, пішов нагору. Але в дверях не забув обернутися до Швейка. З невблаганною суворістю римського цезаря, який вирішував у цирку долю пораненого гладіатора, він зробив жест великим пальцем правої руки й гукнув Швейкові:

— Великий палець униз!

— Насмілюсь доповісти, — крикнув йому вслід Швейк, — буде виконано!

Кадет Біґлер був кволий, як муха. За цей час він побував у кількох холерних лазаретах і, цілком природно, після всіх маніпуляцій, які з ним робили, як з підозрілим на холеру, призвичаївся мимоволі раз у раз пускати в штани. Аж нарешті в одному з лазаретів натрапив на якогось спеціаліста. Той, не знайшовши в екскрементах Біґлера ніяких холерних вібріонів, скріпив йому кишки таніном, як швець розбиті шкарбани дратвою, і відіслав кадета до найближчого етапного управління, визнавши невагомого, як пара над горщиком, кадета Біґлера "frontdiensttauglich" 1.

1 Придатним для фронтової служби (нім.).

Той лікар був дуже сердечною людиною.

Коли кадет Біґлер звернув його увагу на свою кволість, лікар усміхнувся й сказав:

— Золоту медаль за відвагу у вас іще стане сили носити. Адже ви добровільно зголосилися в армію.

Ось так кадет Біґлер пішов здобувати золоту медаль.

Його зміцнені кишки вже не виділяли рідини в підштанки, але часті позиви залишилися і всю дорогу мучили кадета, так що весь його шлях від останнього етапного управління аж до штабу бригади, де він зустрівся з поручником Дубом, був маніфестаційним походом по всіляких сортирах. Кілька разів Біґлер відставав від поїзда, бо занадто затримувався у вокзальних убиральнях, і поїзд відходив.

Кілька разів він не встигав пересісти з поїзда на поїзд, бо саме сидів у вагонному клозеті.

Але, незважаючи на це, незважаючи на всі сортири, що стояли на його шляху, кадет Біґлер усе ж таки наближався до бригади.

Поручник Дуб ще кілька днів повинен був залишатись у бригадному лазареті, але саме того дня, коли Швейк вирушив у батальйон, штабний лікар передумав, довідавшися, що по обіді в напрямі розташування батальйону дев'яносто першого полку від'їздить санітарний автомобіль.

Він був радий спекатись поручика Дуба, який, за своєю давньою звичкою, кожне твердження арґументував словами: "Про це ми ще перед війною говорили з паном окружним начальником". "Mit deinen Bezirkshauptmann kannst du mir Arsch lecken" 1 — подумав штабний лікар, дуже вдячний тій нагоді, що санітарні автомобілі йдуть на північ на Кам'янку-Струмилову саме через Золтанець.

1 Можеш мене разом з твоїм окружним начальником поцілувати в зад (нім.).

Швейк не бачив у бригаді кадета Біґлера, бо той уже понад дві години сидів у офіцерському ватерклозеті. Кадет Біґлер у таких місцях, можна сказати сміливо, ніколи не гаяв даремно часу, бо повторював усі визначні битви хоробрих австро-угорських військ, починаючи з битви під Нердлінґеном 6 вересня 1634 року і кінчаючи Сараєвом 19 вересня 1888 року. Вже котрий раз, смикаючи за ланцюжок у ватерклозеті й слухаючи, як вода з гуркотом вивергається в унітаз, він, заплющивши очі, уявляв собі рев битви, атаку кавалерії і гуркіт гармат.

Зустріч поручника Дуба з кадетом Біґлером була не дуже приємна, і, напевно, спричинилась до їхнього ворожого ставлення один до одного в майбутньому на службі й поза службою. Поручник Дуб, уже четвертий раз добиваючись до клозету, вигукував:

— Хто там?

— Кадет одинадцятої маршової роти n-ського батальйону дев'яносто першого полку Біґлер, — прозвучала горда відповідь.

— Тут, — відрекомендувався конкурент перед дверима, — поручник Дуб, з тієї ж самої роти.

— Я зараз скінчу, пане поручнику.

— Чекаю.

Поручник Дуб нетерпляче позирав на годинник. Ніхто б не повірив, скільки треба енергії й завзяття, щоб витримати в такій ситуації перед дверима ще п'ятнадцять хвилин, потім ще п'ять, ще п'ять і на всі постукування пальцем, грюкання кулаками й, нарешті, ногами діставати одну й ту саму відповідь: "Зараз скінчу, пане поручнику".

Поручника кинуло в жар, коли після багатонадійного шарудіння папером минуло ще сім хвилин, а двері не відчинялися.

Кадет Біґлер був до того ж такий тактовний, що не спускав кожного разу воду.

Поручник Дуб у легкій гарячці почав розмірковувати, чи не поскаржитись йому командирові бригади, який, можливо, накаже виламати двері й винести звідтіля кадета Біґлера.