Пригоди бравого вояка Швейка - Сторінка 69

- Ярослав Гашек -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А вів їх сам пан капітан Саґнер. Якби не зазоріло, вони, мабуть, дійшли б аж до Шопроня, — таємничим голосом оповідав фельдфебель: він любив такі випадки й жодного з них не обходив своєю увагою. — А ви чули, пане надпоручнику, — конфіденційно підморгуючи, сказав Ванек, — що пан капітан Саґнер має стати командиром нашого маршбатальйону? Спочатку, — так казав штабний фельдфебель Гегнер, — всі думали, що командиром батальйону будете ви, бо ви ж у нас найстарший офіцер. А потім, кажуть, з дивізії до бригади прийшов наказ про призначення капітана Саґнера.

Надпоручник Лукаш закусив губу і закурив сигарету. Він уже знав про це і був переконаний, що його скривдили. Капітан Саґнер уже двічі перестрибнув його в чинах. Але Лукаш тільки сказав:

— Що там капітан Саґнер...

— Це, правду кажучи, невелика втіха, — конфіденційно обізвався фельдфебель. — Штабс-фельдфебель Гегнер розповідав, ніби на початку війни пан капітан Саґнер хотів десь у Сербії біля Чорногорії відзначитися і гнав одну за одною роти свого батальйону на кулемети сербських позицій, а це було зовсім не потрібно. Лисого дідька могла там щось удіяти піхота. Вибити сербів із цих скель спроможна була тільки артилерія. З усього батальйону залишилося вісімдесят чоловік. Пан капітан Саґнер сам дістав кулю в руку, а потім у лікарні ще дизентерію, і знову появився в нашому полку в Будейовицях. Учора ввечері, кажуть, оповідав у клубі, що його знову дуже тягне на фронт. Хай би навіть там поліг весь маршбатальйон, але він своє доведе і дістане "Signum laudis". Щоправда, за Сербію, як він сам казав, дістав дулю, але тепер або поляже з усім маршбатальйоном, або дістане підполковника. Маршбатальйон цілим з того не вийде. Я думаю, пане обер-лейтенанте, це й для нас ризиковано. Штабс-фельдфебель Гегнер недавно оповідав, начебто ви не дуже добре живете з паном капітаном Саґнером і він саме нашу одинадцяту роту першою пошле в бій у найнебезпечніші місця.

Фельдфебель зітхнув:

— На мій погляд, у такій війні, як ця, коли нагромаджено стільки війська і фронт дуже розтягнений, більших успіхів можна досягти вправним маневруванням, ніж якимись розпачливими атаками. Я це спостерігав під Дуклею, коли був у десятій маршовій роті. Тоді все відбулося зовсім гладко, прийшов наказ "не стріляти", то ніхто й не стріляв, а всі чекали, поки росіяни підійдуть до нас.

Ми б їх були взяли в полон без пострілу, але на нашому лівому фланзі стояли дурні "залізні мухи", то вони так налякалися наближення росіян, що почали сніговими схилами з'їжджати вниз, як на ковзанці, а ми дістали повідомлення, що росіяни прорвали •лівий фланг, і тому ми повинні пробиватися до бригади. Я був тоді саме в бригаді, підписував там Kompanienverpflegungsbuch 1, бо ніяк не міг знайти нашого полкового обозу. Аж раптом у бригаді почали з'являтися перші втікачі з десятої маршової роти. До вечора їх прийшло сто двадцять, решта, як казали, заблукали при відступі й з'їхали по снігу, немов на тобогані, просто аж до російських окопів. Що там тільки діялося, пане оберлейтенанте! У росіян у Карпатах були позиції і нагорі, і внизу. А в додаток, пане надпоручнику, пан капітан Саґнер...

— Дайте мені вже спокій з тим капітаном Саґнером, — сказав надпоручник Лукаш. — Я все це прекрасно знаю. І не думайте собі, що коли знову почнеться атака або бій, то ви знову випадково одержуватимете десь у полковому обозі ром і вино для роти. Мене попередили, що ви страшенно п'єте. Досить лише глянути на ваш червоний ніс, і відразу ясно, хто перед тобою.

— Це все з Карпат, пане обер-лейтенанте. У нас не було іншого виходу, їжу нам нагору приносили холодну, окопи були під снігом, розкладати вогонь заборонялось, тільки ромом і трималися. А якби не я, вийшло б так, як в інших ротах, де не було й цього нещасного рому і люди померзли. Зате у нас від рому в усіх почервоніли носи. Але це знов-таки мало і свою невигоду, бо від батальйону прийшов наказ посилати у розвідку лише солдатів з червоними носами.

— Тепер зима нібито минула, — багатозначно кинув надпоручник.

— Ром, пане обер-лейтенанте, на фронті — найнеобхідніша річ у кожну пору року, так само як і вино. Він підтримує, так би мовити, добрий настрій. За півказанка вина і чверть літра рому люди битимуться з ким завгодно. Яка це тварюка знову гупає у двері, не може прочитати на дверях: "Nicht Klopfen!" 2 Herein! 3

1 Ротну харчову книгу (нім.).

2 Не стукати! (Нім.)

3 Увійдіть! (Нім.)

Надпоручник Лукаш обернувся на стільці й помітив, Що двері повільно й тихо відчиняються. І так само тихо, козиряючи ще в дверях, до канцелярії одинадцятої роти ввійшов бравий вояк Швейк. Він, мабуть, козиряв ще тоді, коли стукав у двері, роздивляючись напис: "Nicht klopfen!"

Це козиряння дуже гармоніювало з його цілком спокійним, безтурботним обличчям.

Швейк був схожий на грецького бога злодійства, вбраного в скромний мундир австрійського піхотинця.

Надпоручник Лукаш на мить примружився під поглядом бравого вояка Швейка, який своїми очима обіймав його і цілував.

Мабуть, з таким замилуванням дивився блудний і знову знайдений син на свого батька, коли той на його честь смажив на рожні барана.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я знову тут, — ще з порога промовив Швейк так щиро і невимушено, що надпоручник Лукаш відразу опам'ятався.

Відколи полковник Шредер його повідомив, що знову посилає йому на шию Швейка, надпоручник Лукаш кожного дня в душі віддаляв від себе цю зустріч. Кожного ранку говорив: "Сьогодні він ще не прийде, певно, там знову щось утнув, і вони його ще трохи потримають".

Але всім цим комбінаціям Швейк поклав кінець своїм милим і простим прибуттям.

Швейк глянув спочатку на фельдфебеля Ванека і, звернувшись до нього, з приємним усміхом подав папери, які витяг з кишені шинелі.

— Насмілюсь доповісти, пане фельдфебелю, маю наказ передати вам свої папери, які мені видали в полковій канцелярії. Це стосується моєї платні й зарахування мене на постачання.

Швейк так вільно, по-панібратському поводився в канцелярії одинадцятої маршової роти, немов був найкращим приятелем Ванека. Той реаґував на це просто:

— Покладіть на стіл.

— Пане фельдфебелю, залишіть нас, будь ласка, зі Швейком сам на сам, — сказав, зітхнувши, надпоручник Лукаш.

Ванек вийшов і зупинився за дверима підслухувати, про що ті обидва говоритимуть.

Спочатку не чув нічого, бо Швейк і надпоручник Лукаш мовчали. Вони довго дивились один на одного. Лукаш так, немов збирався Швейка загіпнотизувати, або як півник, що зупинився навпроти курки, готовий на неї кинутись. Швейк, як завжди, дивився теплим, ніжним поглядом на надпоручника Лукаша, наче хотів йому сказати: "Ми знову разом, моя душечко. Тепер уже нас ніщо не роз'єднає, голубчику ти мій".

Надпоручник довго не озивався, і Швейкові очі заговорили жалісно і ніжно: "Та скажи вже щось, мій золотенький, висловись".

Надпоручник Лукаш порушив цю неприємну мовчанку словами, в які намагався вкласти якнайбільше іронії:

— Щиро вітаю вас, Швейку, і дякую за відвідини. Такі милі гості.

Але не втримався, і лють за все минуле вилилася в такий грізний удар кулаком об стіл, аж підскочив каламар і вихлюпнулося чорнило на відомість про платню.

Водночас надпоручник Лукаш схопився з місця, став упритул до Швейка і заверещав:

— Тварюко! — Потім почав нервово бігати по вузькій канцелярії, щоразу спльовуючи перед Швейком.

— Насмілююсь доповісти, пане надпоручнику, — сказав Швейк, бачачи, що Лукаш не перестає ходити і люто шпурляє в куток пожмакані папірці, по які щоразу підбігає до столу, — я того листа, згідно з наказом, віддав. Я розшукав пані Каконі і повинен сказати, що це дуже гарна жіночка; правда, я її бачив тільки тоді, коли вона плакала...

Надпоручник Лукаш сів на ліжко фельдфебеля і охриплим голосом вигукнув:

— Швейку, коли вже цьому буде край?

Швейк немов недочув.

— Потім у мене там сталася невеличка неприємність, але я все взяв на себе. Ніде правди діти, вони не повірили, що я листуюся з тією пані, то я, аби затерти всі сліди, того листа на допиті проковтнув. Потім я зовсім випадково, інакше я цього не можу собі пояснити, встряв у невеличку і зовсім незначну бієчку. Але і з неї щасливо виплутався. Вони визнали мою невинність, надіслали мене на полковий рапорт і в дивізійному суді припинили слідство. В полковій канцелярії я був кілька хвилин, поки не прийшов пан полковник. Той мене трохи вилаяв і сказав, що я негайно повинен, пане надпоручнику, зголоситися до вас як ординарець. Крім того, наказав передати, щоб ви зараз же прийшли до нього в справах маршової роти. Відтоді вже минуло півгодини, але пан полковник не знав, що мене потягнуть до полкової канцелярії і я сидітиму там понад чверть години, бо мені за весь цей час затримали платню, яку я мав одержати в полку, а не в роті, бо ж я був у списку полкових арештантів. Взагалі в них там усе так перемішалося й поплуталось, що від цього просто можна здуріти...

Надпоручник Лукаш, коли почув, що вже півгодини тому мав бути у полковника Шредера, почав швидко одягатись, а Швейкові сказав:

— Знову ви мені удружили, Швейку!

Він промовив це таким розпачливим, сповненим відчаю голосом, що Швейк спробував його заспокоїти дружнім словом, коли той вибігав з кімнати:

— Та пан полковник почекає, йому ж однаково нічого робити.

За хвилину після того, як вийшов надпоручник, до канцелярії зайшов фельдфебель Ванек.

Швейк сидів у кріслі й підкидав вугілля до маленької залізної грубки, ні на хвилину не причиняючи дверцят. Грубка курилась і смерділа, а Швейк бавився собі далі, не зважаючи на Ванека. Той з хвилину спостерігав за Швейком, потім ударив ногою по дверцятах і сказав Швейкові, чи не поволік би він звідси свого вовчого хвоста.

— Пане фельдфебелю, — з гідністю відповів Швейк, — дозволю собі заявити, що я свого вовчого хвоста поволокти звідси з табору взагалі не можу, хоч би як я й хотів цього, бо я підкоряюся вищому наказові. Я тут, щоб ви знали, ординарцем, — додав він бундючно. — Пан полковник Шредер призначив мене сюди, в одинадцяту маршову роту, до пана обер-лейтенанта Лукаша, в якого я був раніше денщиком, та завдяки моїй вродженій інтеліґентності мене підвищили в ординарці. Ми з паном обер-лейтенантом уже давні знайомі.