Пригоди Гекльберрі Фіна - Сторінка 32

То, кажете, Мері Джейн найстарша? А іншим скільки років?

— Мері Джейн — дев՚ятнадцять, Сьюзен — п՚ятнадцять, а Джоанні — років чотирнадцять,— це та, що має заячу губу і присвятила себе добродійним справам.

— Нещасні дівчатка! Подумати тільки, зосталися зовсім самотні на світі.

— Та могло ж іще гірше статися. Старий Пітер має друзів, і вони не дадуть скривдити сиріток. Скажімо, Гобсон, баптистський проповідник, та диякон Лот Хові, та Бен Ракер, та Ебнер Шеклфорд, та адвокат Леві Белл, та лікар Робінсон, та їхні жінки, та вдова Бартлі, та... всіх і не злічити! Але ці були найближчі Пітерові друзі, і коли він писав додому, то згадував завжди й про них. Отже, Гарві, як приїде, знатиме, де шукати друзів.

Отак старий питав та й випитував, поки простосердий хлопець усього чисто йому не виспівав. Щоб я пропав, якщо старий не вивідав геть усього про це благословенне місто а також і про Вілксів. Довідався він і про те, що Пітер чинбарив, і про те, що Джордж теслярував, і про те, що Гарві проповідує у якійсь секті; ну, одне слово — про все. А тоді й каже:

— А чого ви пішки йшли до пароплава?

— Бо цей орлеанський пароплав дуже великий, і я боявся, що він тут не зупиниться. Коли пароплав сидить глибоко, то він не зупиняється на вимогу. Пароплав із Цінціннаті зупиняється, а цей іде із Сент-Луїса.

— А що, Пітер Вілкс був заможний?

— Ого, ще й який! Він мав і будинки, і землю та ще, кажуть, і грошиків призбирав тисяч зо три-чотири,— заховав їх, чув я, десь у певному місці.

— Коли, ви сказали, він помер?

— Я нічого такого не казав, але помер він учора ввечері.

— Мабуть, завтра й ховатимуть?

— Атож, десь опівдні.

— Так, так. Сумна історія. Ну, та всім нам рано чи пізно судилося померти. Ми повинні завжди пам՚ятати про смерть і готуватися до неї.

— Звісно, сер, ваша правда. Моя матуся завжди те ж саме казала.

Коли ми наблизилися до пароплава, вантаження вже закінчувалося, і невдовзі він рушив далі. Король не згадував більше про те, щоб сісти на пароплав, і я втратив нагоду покататися. Коли пароплав відчалив, король примусив мене веслувати ще цілу милю, а тоді зійшов на берег у відлюдному місці й сказав:

— Вертайся швиденько назад та привези сюди герцога й нові валізи. А якщо він на тому березі, гайда туди й забери його звідтіля. Скажи йому, щоб якнайкраще прибрався. Ну, швидше, не барись!

Я вже здогадався, що саме він намислив; проте, звісно, нічого не сказав. Коли я вернувся разом із герцогом, ми заховали човна, а тоді вони посідали удвох на колоді, й король розповів герцогові все, що сам почув від того селюка,— все до останнього слівця. Та ще король весь час намагався вимовляти слова, як уроджений англієць; і мушу визнати, це в нього виходило непогано для такого бовдура. Я не можу прикидатися, як він, у мене не вийде, тим-то й пробувати не буду; а він таки добре викозирював, їй-богу! Потім він запитав:

— А як у вас із глухонімотою, Бріджуотере?

Герцог відповів, що про те королеві може голова не боліти: йому не раз доводилося грати глухонімих у театрі. І ми почали чекати на пароплав.

Десь під обідню пору пропливло повз нас два маленькі пароплави, але вони йшли не з верхів՚я; нарешті з՚явився великий пароплав, і король із герцогом подали йому знак, щоб він зупинився. По нас вислали човна, ми ступили на борт і дізналися, що пароплав цей із Цінціннаті; та коли капітан довідався, що нам треба проїхати лише якихось чотири чи п՚ять миль, то аж зайшовся від люті; і він, і його команда почали лаяти нас на всі заставки і заявили, що не причалять анізащо. Але король спокійно на те відказав:

— Якщо джентльмени згодні заплатити по доларові за кожну милю, з умовою, щоб їх узяли на пароплав, а згодом приставили човном на берег, то, сподіваюсь, пароплав не зазнає особливих збитків, чи не так?

Тоді на пароплаві відразу полагіднішали й сказали, що, мовляв, хай буде так, гаразд; а коли ми порівнялися з містечком, то нас відвезли туди човном. Чоловік з двадцятеро цікавих збіглося на берег, побачивши човна, і коли король запитав: "Чи не скаже мені хто з вас, джентльмени, де живе містер Пітер Вілкс?" — вони ззирнулися поміж собою й похитали головами, ніби хотіли сказати: " А що я вам казав?" А тоді один з них відповів королю лагідно та чемно:

— Мені дуже шкода, сер, але ми можемо тільки показати вам, де він жив учора ввечері.

Ніхто й не стямився, як старий дурисвіт похитнувся і впав на того чоловіка, поклав підборіддя йому на плече і ну обливати йому спину рясними слізьми та все примовляти:

— Ой лихо нам, лихо! О брате наш горопашний, нема вже тебе з нами, і ми ніколи тебе не побачимо!.. О, як це тяжко, як тяжко!

Потім він обертається, хлипаючи, до герцога і починає виробляти руками якісь ідіотські знаки, а той раптом упускає додолу валізку та й собі починає ридма ридати. А хай мене чорти візьмуть, якщо ці двоє не найспритніші шахраї на світі! Не бачив я таких, скільки живу.

Усі, що там зібралися, оточили їх, почали співчувати їм, потішали лагідними словами, та потягли на гору їхні валізи, та дозволяли їм виснути на собі й обливати сльозами; вони розповідали королю про останні братові хвилини, а король переповідав усе те герцогові на мигах, і обидва так за тим чинбарем побивалися, наче дванадцятьох апостолів утратили. Та щоб я був негр, коли бачив хоч щось подібне! Аж було соромно відчувати, що й ти належиш до людського роду.

Розділ XXV

Звістка про нашу появу немов на крилах облетіла за дві хвилини ціле місто, і бачили б ви, як звідусіль збігалися люди,— деякі так поспішали, що натягали сюртуки на бігу. Невдовзі нас тісно оточила юрба, і навколо стояв такий тупіт, наче солдати марширують. У вікнах та на дверях було повно люду, й щохвилини з-за паркана хтось питав:

— Це вони?

А хтось із гурту, що йшов за нами, відповідав:

— Авжеж, вони.

Коли ми дійшли до будинку Вілксів, на вулиці перед ним годі вже було протовпитися, а три дівчини стояли на дверях. Мері Джейн справді була руда, та тільки то байдуже, бо виявилося, що вона справжня красуня, а обличчя та очі в неї аж сяяли з радощів, що нарешті дядечки приїхали. Король простяг руки, і Мері Джейн кинулася йому в обійми, а Заяча Губа припала до герцога — ото вже тішилися вони та раділи! Майже всі — в кожному разі жінки — плакали на радощах, дивлячися на цю зворушливу зустріч кревної рідні та милуючись на їхнє щастя.

Далі король торкнув герцога ліктем — я це добре запримітив — і, роздивившися на всі боки, побачив труну, що стояла в кутку на двох стільцях; а тоді він і герцог, обнявши один одного за плечі, а другою рукою тручи собі очі, попрямували повільно й урочисто до неї, і всі шанобливо розступалися, даючи їм дорогу, балачки та гомін припинилися, тільки шелестіло "Ш-ш!", а чоловіки скидали капелюхи й схиляли голови — і враз запанувала така тиша, що було чути, як муха пролетить. А коли негідники підійшли до труни, схилилися над нею й глянули на покійника, то вибухнули таким плачем, що їх, певно, чути було аж у Новому Орлеані; потім, обійнявши один одного за шию й поклавши підборіддя один одному на плечі, хвилин зо три, а може, й чотири заливалися сльозами. Ніколи я не бачив, щоб чоловіки отак ревли! А за ними розрюмсались і всі присутні. Такої зливи сліз і світ не бачив. Потім один став по один бік труни, а другий — по другий, і обидва впали навколішки, поспирали на труну голови та й почали собі під ніс молитви бубоніти. Ну, тут уже всі не витримали й заголосили, а сердешні дівчата давай і собі ридати. Трохи не кожна жінка підходила до тих дівчаток і мовчки цілувала їх урочисто в чоло, клала їм на голову руку, зводила очі до неба, розливаючись слізьми, а тоді, схлипуючи та втираючи хусточкою сльози, відходила набік, щоб звільнити місце іншій. Нічого бридкішого я зроду ще не бачив!

Трохи згодом король звівся на ноги, ступив кілька кроків наперед, погамував сльози та присилував себе виголосити промову, щось сльозливе та несосвітенне — тобто почав варнякати казна-що про те, яке то тяжке випробування, яке горе для них із братом — втратити небіжчика, не застати його серед живих, проїхавши чотири тисячі миль... однак це випробування полегшується дорогим співчуттям та святими сльозами всіх присутніх, і тому він від щирого серця всім дякує і за себе, і за брата, бо неможливо ці почуття у словах вилити, всі слова нікчемні й бездушні... І отак він молов нісенітницю, аж набридло слухати; а тоді проплямкав преблагочесний святий "Амінь" та й ну знову так ревти, наче з нього живцем жили тягнули.

Тільки-но він замовк, як хтось у юрбі почав співати псалом, і всі, хто там був, підхопили його, долучивши й свої голоси до співу, і відразу стало веселіше й легше на душі, як буває тоді, коли тобі пощастить дременути з церкви. Що то за диво — музика! А після такого блягузкання та скиглення вона відсвіжила нас відразу, бо звучала щиро й зворушливо.

Потім король знову розпатякався: оголосив раптом, що він та його небоги дуже потішаться, якщо найближчі друзі їхньої родини зроблять їм ласку і завітають нині до них на вечерю та допоможуть обмити й обрядити покійника; і, коли б його нещасному братові смерть не стулила уста, він назвав би найдорожчі для нього імена, що їх так часто згадував у своїх листах; ось він назве їх одного за одним — це велебний містер Гобсон, та диякон Лот Хові, та містер Бен Ракер, та Ебнер Шеклфорд, та Леві Белл, та лікар Робінсон, та їхні жінки, та вдова Бартлі.

Велебний Гобсон та лікар Робінсон саме під цей час обидва промишляли у протилежному кінці містечка, тобто я маю на думці, що лікар випроваджував хворого на той світ, а пастор напучував його порадами. Адвокат Белл поїхав до Луїсвілла в якихось справах. Але інші були тут присутні, і всі вони підходили одне за одним і тиснули королю руку, дякували йому й розмовляли з ним; а потім вони стискали руку й герцогові, але нічого йому не казали, а тільки всміхалися й хитали головами, мов дурноверхі блазні, а той витворяв руками різні фіглі та все жебонів "Гу-гу-гу-гу-гу", наче немовля, що не вміє ще говорити.

А король знай ляпав язиком і водночас хитро випитував мало не про всіх у місті, не минаючи й послідущого собаки; водночас він згадував про всілякі незначні події, що траплялися в місті, чи то в Джорджевій родині, чи то в Пітеровій.