Пригоди Гекльберрі Фіна - Сторінка 34

Проте попереджую вас усіх: настане час, коли вас палитиме сором на саму згадку про цей день!

І він пішов.

— Гаразд, лікарю,— кинув король глузливо йому навздогін,— тільки-но почне палити сором, ми вас гукнемо!

Тут усі зареготали й сказали, що він дуже підкусив пана лікаря.

Розділ XXVI

Ну, отож, коли всі розійшлися, король запитав у Мері Джейн, чи є в них вільні кімнати, і вона сказала, що в господі є тільки одна вільна кімната, в якій вона примістить дядечка Вільяма, а своєю власною поступиться дядечкові Гарві, бо її кімната трохи більша, сама ж вона піде до сестер і спатиме на розкладному ліжку; а на горищі є ще маленька комірчина, де лежить солом՚яник. Король вирішив, що на солом՚янику буде дуже зручно лакеєві — тобто мені.

Пішли ми з Мері Джейн нагору, й вона показала своїм дядькам ті кімнати; покої були скромні, проте затишні. Вона обіцяла забрати свої сукні та інший дріб՚язок, якщо все те заважатиме дядечкові Гарві, але він сказав, що не заважатиме. Сукенки порозвішувано було на стіні, а перед ними, запинаючи їх, висіли ситцеві завіски, що спадали аж до самої підлоги. В одному кутку стояла стара скриня, в другому — футляр із гітарою, крім того, там була ще сила всіляких дрібничок, якими дівчата так люблять оздоблювати свої кімнати. Король зауважив, що з цим дріб՚язком буде затишніше та приємніше, отже, не треба його чіпати. Герцогова кімнатка була невеличка, але дуже зручна, як і моє горище.

В них була прохана вечеря, і знову поприходили ті самі чоловіки й жінки, що були й уранці; я стояв позаду короля та герцога, чекаючи на їхні розпорядження, а решті гостей слугували негри. Мері Джейн сиділа на хазяйському місці, побіч Сьюзен, і бідкалася, що печиво було невдале, несмачні були маринади, а смажені курчата вийшли такі тверді, що їх і не вгризеш, та ще говорила багато пустих слів, до яких завжди вдаються господині, щоб витягти з присутніх компліменти; а гості ж наперед знали, що вечеря буде розкішна, тож і почали все хвалити, кажучи: "І як ото вам пощастило так чудово загнітити печиво?", або: "Скажіть, коли ласка, де ви добули такі надзвичайні пікулі?" — і отак цілий вечір товкли воду в ступі, як то воно ведеться за вечерею,— ви ж і самі гаразд те знаєте. Коли все те скінчилося, я та Заяча Губа повечеряли на кухні недоїдками, а інші тим часом допомагали неграм прибирати зі столу й мити посуд. Заяча Губа взялася розпитувати мене про Англію і трохи не загнала мене на слизьке.

— Ти коли-небудь бачив короля? — питає вона.

— Це ж бо якого? Вільгельма Четвертого? Ну, звісно, він до нашої церкви вчащає.

Хоч я й знав, що він помер уже багато років тому, але не прохопився про те й словом. Тільки-но я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона й питає:

— Як... увесь час?

— Звісно, увесь час. Його лава якраз навпроти нашої — по другий бік амвона.

— Я гадала, що він живе в Лондоні.

— Авжеж, там. А де ж йому жити?

— Проте мені здавалося, що ти живеш у Шеффілді?

Відчуваю, що набрав у халяви! Ох, і вскочив же,— треба якось виборсуватися. Тож попервах удав я, ніби курячою кісткою вдавився, а тоді й кажу:

— Я мав на оці, що король тоді до нашої церкви вчащає, як приїздить до Шеффілда. Це буває лише влітку, коли він приїздить туди приймати морські купелі.

— Стривай, що ти мелеш, таж Шеффілд не на морі.

— Тю! А хто сказав, що на морі?

— Хто? Ти сказав.

— Ніколи не казав.

— Ні, сказав!

— А от і не казав!

— Ні, сказав!

— Ніколи я такого не казав.

— Ну, гаразд, то що ж ти сказав?

— Я сказав, що він приїздить приймати морські купелі,— ось що я казав.

— Добре, то як же він прийматиме морські купелі, коли там немає моря?

— Слухай-но,— кажу я,— чи ти бачила коли конгресівську мінеральну?

— Атож.

— Ну, то ти мала їхати по неї до Конгрес-Спрінг?

— Звісно, що ні.

— Отож і Вільгельмові Четвертому не потрібно їхати до моря, щоб приймати морські купелі.

— А як же він їх приймає?

— Йому морську воду, як конгресівську мінеральну, у бочках привозять. У Шеффілдському палаці є печі,— а йому ж тільки тепла вона годиться. В морі така сила-силенна води, що її ніяк не нагрієш; та там і пристроїв для того нема.

— Он воно що! Було б так відразу й казати, то й часу не марнували б.

По її словах бачу, що цього разу вибрехався,— аж душа звеселилась. А вона далі питає:

— А ти теж до церкви ходиш?

— Еге... щодня.

— А де ж ти там сидиш?

— Як? На нашій лаві.

— Чиїй лаві?

— Таж нашій — твого дядька Гарві.

— На його? А нащо йому та лава?

— Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?

— От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні.

А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник! Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:

— Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?

— Авжеж, а навіщо ж більше?

— Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.

— Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.

— Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.

— А що ж тим часом має робити решта?

— О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою — збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.

— Ну, добре, а нащо ж їх така сила?

— Як нащо? А для годиться. Ти що, вже й цього не годна втямити?

— А нащо мені ті дурниці потрібні? І знати нічого не хочу! А як в Англії поводяться із слугами? Краще, ніж ми з неграми?

— Прирівняла! Слугу там взагалі за ніщо мають. Поводяться гірше, ніж з собакою.

— А дають їм спочинок на свята, як ми, приміром, на різдво та Новий рік, та ще от Четвертого липня?

— Ого, тільки цього ще бракувало! Зразу видно, що ти ніколи не була в Англії. Слуги, Заяча Гу... слуги, Джоанно, цілісінький рік спини не розгинають. Які там свята! Їх нікуди не пускають: ні до цирку, ні до театру, ані на негритянські грища подивитися,— нікуди!

— Навіть до церкви?

— Навіть до церкви.

— Але ж ти завжди ходиш до церкви.

Ет, знову вклепався! Я й забув, що служу в того старого бовдура. Отож я почав їй ретельно пояснювати, що між лакеєм та звичайним слугою є велика різниця; лакей — хоче він того чи не хоче — повинен ходити до церкви й сидіти на лаві разом із хазяями, того вимагає закон. Але цього разу незграбно в мене те вийшло — мої пояснення її не вдовольнили. Бачу: не вірить вона мені.

— Ану,— каже,— заприсягнися, що ти не набалакав мені зараз сім мішків гречаної вовни.

— А хай мені очі повилазять, коли я не сказав тобі щирісінької правди! — кажу я.

— Ані краплиночки не збрехав?

— Ані краплиночки. Що правда, то правда! — стою я на своєму.

— Поклади руку на цю книгу й скажи ще раз.

Побачивши, що це звичайний словник, я поклав на нього руку й сказав удруге. Вона начебто повірила й каже:

— Добре. Дещо там, може, й правда, та бий мене сила божа, якщо я зможу всьому повірити!

— Чому це ти не зможеш повірити, Джо? — запитала Мері Джейн, входячи разом із Сьюзен до кухні.— Не гаразд і нечемно так із ним розмовляти, він тут чужинець і далеко від своїх рідних. А що б ти заспівала, коли б із тобою так обійшлися?

— От ти завжди так, Мері,— завжди кидаєшся захищати людину, що її ніхто й не думає кривдити. Я ж йому анічогісінько лихого не зробила. Він тут почав був плескати не знати що, а я сказала йому, що не йму тим брехням віри. Оце й усе, нічого іншого я йому не сказала. Я думаю, така дрібниця не може його образити.

— Мені байдуже, чи то дрібниця, чи ні. Він гостює в нашій господі й він тут чужинець, отже, тобі не випадає таке казати. Коли б ти була на його місці, тобі було б соромно; ніколи не слід казати іншим людям щось таке, що могло б завдати їм сорому.

— Ой Мері, він же сказав...

— То пусте, що б він не казав — не в тім річ. Головне, щоб ти поводилася з ним лагідно і не нагадувала йому жодним словом, що він тут не на батьківщині й не серед рідних та друзів.

А я собі тим часом думаю: "Та невже ж я дозволю тому старому гадові обікрасти таку дівчину!"

Тут уже й Сьюзен втрутилася в розмову; й вона — хочте вірте, хочте як знаєте,— нагнала Заячій Губі розуму до голови.

А я собі тим часом думаю: "Та невже ж я дозволю йому й цю другу дівчину так зухвало обікрасти?"

Потім Мері Джейн знову заходилася її навчати, та все привітно та лагідно — такої була вона вдачі: а коли скінчила, то бідолашна Заяча Губа зовсім знітилася й почала ревти.

— Ну, годі,— сказали сестри,— попроси в нього пробачення, та й уже.

Вона так і зробила; і зробила це зворушливо. Так зворушливо, що любо було її слухати, і я ладен був набрехати їй у сто разів більше, аби вона попросила в мене пробачення ще раз. Думаю собі: "Та невже ж я дозволю йому й цю третю дівчину так зухвало обікрасти?" Коли вона скінчила, всі троє дівчаток почали старатися, як би мені догодити, аби я почувався в їхній сім՚ї як удома і зрозумів, що мене оточують щирі друзі. А я відчув, що я такий паскуда, такий негідник і падлюка, що в ту ж мить вирішив остаточно: хай мене чорти вхоплять, якщо я не врятую їм отих грошей!

Потім я подався геть із кухні, пояснивши, що хочу лягти спати, а сам собі думаю: є ні, ще треба дещо обміркувати! А як прийшов до себе на горище — сів і замислився. Може, до лікаря нишком звернутися та, розповівши йому про все докладно, викрити підлих шахраїв? Ні, нічого путнього з того не вийде! Він, чого доброго, ще скаже, від кого дістав ті відомості, а тоді король із герцогом як дадуть мені чосу, то й кісточок не позбираю. А може, потайки розповісти всю правду Мері Джейн? Ні, й це не годиться. Обличчя в неї надто відверте — вони вичитають з нього геть усе; адже ж гроші в шахраїв, і, збагнувши, чим тут пахне, вони дременуть як стій, захопивши з собою золото. А якщо вона когось на допомогу покличе, то я певен, що й мене у справу вплутають, а тоді чекай, коли там ще доберуть, хто саме винний, а хто ні. Отже, лишається єдиний шлях. Чи так чи сяк, а я мушу поцупити ті гроші; й поцупити їх обов՚язково в такий спосіб, щоб не накликати на себе підозри. Король із герцогом натрапили тут на золоте дно й не заберуться звідси, поки не повитягають усього, що можна, не тільки з цієї сім՚ї, а й з усього міста; тож часу маю досить, щоб здійснити свій задум.