Пригоди Гекльберрі Фіна - Сторінка 52

Ми вірили, що й знову їх повиловлюємо. А проте ще довго по тому кляті вужаки не давали нам спокою. Раз у раз падали вони зовсім несподівано зі стелі та так і цілилися, щоб обов՚язково попасти в твою тарілку чи за комір, і то завжди тоді, коли на них ніхто не сподівався. Вони були такі гарні, смугастенькі і не робили ніякого лиха, але тітка Селлі нічого на тому не тямила: вона ненавиділа змій, якої б вони породи не були, і ніяк не могла до них призвичаїтися; щоразу, коли якась змія падала на неї, тітка Селлі, що б вона не робила, кидала все й тікала геть. Ніколи не бачив такої жінки. А лементувала вона так, що в Єрихоні було чути. Її навіть щипцями не можна було присилувати до змії доторкнутися. А то, бувало, знайде якогось вужа в ліжку, то вискочить надвір і репетує так, наче будинок зайнявся. Вона так допікала своєму старому, аж той нарікав, що господь сотворив те гаддя. І навіть через тиждень після того, як остання змія забралася з господи, тітка Селлі все ще не могла заспокоїтися. Де там! Сидить часом задумана, а ти не втерпиш та й полоскочеш їй шию пір՚їнкою,— ех, як зірветься ж вона на ноги та як заверещить, ну чисто як ошпарена! Чудно було дивитися! Том запевняв, що жінота вся отака. Він сказав, що жінок такими вже зліпили, а чому — хтозна.

Перепадало нам добрячої хлости щоразу, як котрась із наших змій потрапляла тітоньці на очі; і вона попереджала, що дістанемо ще й не такої прочуханки, коли здумаємо знову занести до господи змій. Я на її частування не звертав жодної уваги, бо шмагала вона легенько, але ж довелося ту звірину вдруге ловити. Проте ми знов наловили багато змій та всякої такої всячини. Ви й уявити собі не можете, яка веремія починалася в Джімовій халупці, коли він, бува, заграє, а вони звідусіль повиповзають та й лізуть просто до нього. Джім не любив павуків, і павуки не любили Джіма; ну й давали ж вони йому перцю! Джім жалівся, що через тих пацюків, вужів та жорно йому ніяк не лягти в ліжко, та хоч би й ліг, то хіба ж заснеш, коли та нечисть навколо тебе кублиться. Та ще й спала вона по черзі: коли вужі сплять, тоді пацюки на палубі, а пацюки заснуть — вужі виповзають на вахту; і завжди вони в нього під боком вовтузяться, а інші по ньому скачуть, наче в цирку. А якщо він пробує знайти спокійніше місце — павуки намагаються вловити його, плетучи кругом свої тенета. Джім заявив: якщо йому колись пощастить вийти на волю, то нізащо не сяде до в՚язниці, навіть якби йому платили за те великі гроші.

Минав третій тиждень. Усе в нас ішло як по маслу. Сорочку ми передали в՚язневі вже давненько, також у пирозі; щоразу, як Джіма кусав пацюк, він схоплювався й писав кілька рядків у щоденнику, поки чорнило ще свіже; пера були готові, написи і все інше було викарбувано на жорні; ніжку ми розпиляли навпіл, а тирсу поїли, і від того так нас за живіт хапало, що хоч на ґвалт кричи. Ми думали, що тут нам уже й каюк, та якось обійшлося. Нічого гіршого я зроду не куштував; і Том такої ж самої думки. Я вже сказав, що з усіма приписами ми нарешті впоралися, хоча й добре попомучилися, а особливо набрався лиха Джім. Дядько Сайлас двічі писав на плантацію під Новим Орлеаном, щоб приїхали та забрали свого втеклого негра, але відповіді не дістав, бо такої плантації не існувало; тоді він вирішив дати оповіщення про Джіма у сентлуїських та новоорлеанських газетах; а коли він згадав про Сент-Луїс, мене так морозом і всипало: ну, бачу, годі нам час марнувати. Том сказав, що пора б уже до анонімних листів узятися.

— А що воно таке? — питаю.

— То пересторога людям, коли їм загрожує якась небезпека. Буває, це роблять так, буває — інак. Але завжди хто-небудь стежить за злочинцем і про все дає знати комендантові фортеці. Коли Людовік Шістнадцятий хотів був накивати п՚ятами з Тюїльрі, його вислідила одна покоївка. Це добрий спосіб, так само, як і анонімні листи. Ми пустимо в діло обидва. А ще буває — в՚язнева мати обмінюється з ним одягом — вона лишається у в՚язниці, а він тікає в її сукні. Ми й це візьмемо до уваги.

— Слухай-но, Томе, кого й від чого маємо ми перестерігати? Хай самі про все здогадуються та пильнують, нічого гав ловити!

— Я знаю, але звірятися на їхню пильність ми не можемо. Вони з самого початку здалися на нас. Вони ж такі довірливі та недогадливі, що нічого й під своїм носом не помічають. Якщо ми їх не попередимо, то ніхто нам і не заважатиме, ну й пропадуть усі наші старання — ця втеча пройде гладесенько та рівнесенько, і нічого цікавого в нас не вийде...

— Щодо мене, Томе, то я й хотів би, щоб так воно скінчилося.

— Ет, казна-що! — кинув зневажливо Том.

Тоді я сказав:

— Та я що, я нічого... Що тобі до шмиги, те й мені до шмиги. А де ж ти ту покоївку дістанеш?

— Ти й будеш покоївка. Ти прокрадешся вночі до тієї мулатки й поцупиш у неї сукню.

— Ти що, Томе! Таж вона вранці такого шелесту наробить, що тільки дивись; у неї, мабуть, іншої сукні й немає.

— Знаю, але ж тобі та сукня лише хвилин на п՚ятнадцять потрібна буде, щоб віднести анонімного листа й підсунути його під двері.

— Ну, добре, добре, тільки навіщо все те? Я міг би зробити це і в своїй одежі.

— Та невже ж ти не тямиш, що тоді не будеш подібний до покоївки?

— Ну то й що? Однаково ж ніхто мене не побачить.

— Дарма. Ми мусимо дотримуватися приписів, виконати наш обов՚язок. А чи побачить нас хто, чи не побачить,— то вже не наш клопіт. Невже в тебе нема ніяких принципів?

— Ну, гаразд, мовчу; я — покоївка. А хто ж Джімова мати?

— Я його мати. Я поцуплю сукню в тітки Селлі.

— Виходить, ти мусиш лишитися в халупці після того, як ми з Джімом утечемо?

— А дзуськи! Я наб՚ю соломою Джімів одяг та й покладу на ліжку, ніби то його переодягнена мати, а Джім убереться в ту сукню, що буде на мені, й ми чкурнемо всі разом. Коли тікає вельможний в՚язень, то кажуть, що він подавсь у вигнання. Так кажуть, коли, наприклад, король утікає з в՚язниці. Те ж саме й королівський син; однаково чи він позашлюбний, чи не позашлюбний.

Том написав анонімного листа, а я тої самої ночі потяг у мулатки сукню, переодягнувся й підсунув листа під парадні двері; все так зробив, як казав Том. У листі було написано:

"Стережіться. Вам загрожує лихо. Будьте пильні.

Невідомий друг"

Наступної ночі ми почепили на парадні двері малюнок, що його Том наквацяв кров՚ю: череп і дві схрещені кістки; другої ночі почепили ще один — із домовиною — на задні двері. Я ще не бачив, щоб люди так боялися. Коли б уся господа була повна примар, які раз у раз визирали б з-під ліжок та носилися в повітрі, навряд чи їм пощастило б нагнати господарям більшого страху. Коли грюкали двері, тітка Селлі схоплювалася й скрикувала "о-ох!", коли щось падало, вона також охкала; коли доторкнешся до неї несподівано, вона робила те саме; куди б вона не поверталася обличчям, їй завжди ввижалося, ніби хтось стоїть за її спиною, й вона раз у раз озиралася та охкала; не встигне ще й на дві третини повернутися, як уже охкає і тут же повертається назад; вона боялася лягати в ліжко, але й сидіти не насмілювалася. Так що справи наші йшли добре, це Том сказав; він сказав, що краще бути не може. З цього, мовляв, видно, що приписи виконувалися правильно.

А тепер, каже, пора братися й до головного. І наступного ранку, ще вдосвіта, написали ми й другого листа, та не знали, що з ним робити, бо під час вечері наші господарі гомоніли між собою, що коло обох дверей поставлять на ніч по негрові. Том спустився громовідводом униз і подався на розвідку; побачивши, що вартовий негр при задніх дверях заснув, він застромив йому листа за комір і вернувся до кімнати.

В листі писалося:

"Не виказуйте мене, я ваш друг. Цієї ночі ціла зграя найвідчайдушніших горлорізів з індіанської території заміряється викрасти вашого втеклого негра; ото вони й залякували вас, щоб ви сиділи вдома та не заважали їм. Я також належу до тієї зграї, але відчув бога в серці й хочу кинути тих огидних розбійників та почати нове чесне життя, а через те й зважився виказати вам їхній пекельний замір. Рівно опівночі вони будуть прокрадатися вздовж паркана з північного боку; у них є підроблений ключ до тієї халупи, де сидить втеклий негр. Мені наказано стояти десь обіч і, якщо їм загрожуватиме небезпека, засурмити в ріжок; та, тільки-но заберуться вони в халупу, я замекаю по-овечому; тож, поки зніматимуть з утеклого негра ланцюги, швидко біжіть і замкніть їх, а тоді, як схочете, можете їх навіть повбивати. Робіть усе так, як я раджу, бо коли помітять щось підозріле, то таку катавасію здіймуть, що й подумати страшно. Ніякої нагороди я не хочу, з мене досить і того, що вчинив я чесно.

Невідомий друг"

Розділ XL

Після сніданку настрій у нас був чудовий, і ми захопили з собою їжі та й попливли моїм човном на той берег ловити рибу. Ми добре провели час. Там же оглянули плота й побачили, що з ним усе гаразд. Додому вернулися пізно; а там усі стривожені, перелякані, никають, мов очманілі; відразу ж по вечері нам звеліли йти спати, навіть не пояснили, що сталося, і про нового листа — ні слова; та нам і байдуже! Ми й так усе знали не гірше за них. Коли ми зійшли сходами до половини й побачили, що тітка Селлі повернулася до нас спиною, в ту ж мить шмигнули до льоху, набрали собі харчів на цілий обід, віднесли все те до нашої кімнати та й полягали, а близько дванадцятої встали. Том надягнув тітчину сукню, що поцупив у неї, і вже хотів був з харчами рушати, але раптом запитав:

— А де ж масло?

— Я поклав грудку на кукурудзяний корж,— кажу.

— Ти тільки думав те зробити — масла тут нема.

— Обійдемося й без масла,— сказав я.

— Воно нам не завадить,— відповів він.— Скоч-но до льоху та принеси його. А тоді можеш спуститися по громовідводу і — сюди. Я тим часом напхаю соломою Джімів одяг,— ніби це його перевдягнена мати,— а тільки-но ти повернешся, замекаю, як овечка, і ми втечемо всі разом.

І він поліз у вікно, а я подався до льоху. Грудка масла, з добрячий кулак завбільшки, лежала на тому самому місці, де я її залишив; я взяв її разом із коржем, загасив свічку й почав обережно підніматися сходами вгору. На перший поверх вийшов щасливо; аж раптом — назустріч тітка Селлі зі свічкою в руці; я хутенько масло — в капелюх, насунув його на голову; тут тітка побачила мене й питає:

— Ти був у льоху?

— Еге ж, тітонько.

— Що ти там робив?

— Нічого.

— Як то нічого?

— Еге ж, нічого.

— А чом це ти надумався лазити туди вночі?

— Не знаю, тітонько.

— Не знаєш? Ти мені хвостом не метляй, Томе, я мушу знати, що ти там робив.

— Нічого я там не робив, тітонько Селлі! Їй-богу, нічого не робив!

Ну, думаю собі, тепер вона відчепиться, та в добру годину вона б так і зробила; але тепер у нашій господі коїлося багато такої дивовижі, що тітонька помітить щось підозріле, то аж тремтить від страху; тож вона рішучим тоном сказала:

— Марш звідси до вітальні й сиди там, поки я не прийду! Ти, здається, пхаєш свій ніс у чужий заміс! Гляди, я таки виведу тебе на чисту воду,— не встигнеш і оком змигнути!

І вона пішла геть, а я відчинив двері й зайшов до вітальні.