Пригоди Гекльберрі Фіна - Сторінка 53

Ой лишенько, а там же повнісінько люду! П՚ятнадцять фермерів зібралося — і кожен з рушницею. Мені аж млосно стало; ледь дочалапав я до стільця та й бехнувся на нього. Вони теж порозсідалися по всій кімнаті; дехто з них перекидався словом-другим та й замовкав, і всі сиділи як на жару, хоч і вдавали, ніби зовсім спокійні. Проте я добре знав, що їм таки було моторошно, бо вони то скинуть свої капелюхи, то знову їх надягнуть, то голову по шкрябають, то раз у раз із місця на місце пересідають та за ґудзики себе торгають. Я й сам сидів, як на голках, про те капелюха свого не скинув.

Мені не терпілося, щоб швидше з՚явилася тітка Селлі й розквиталася зі мною — відшмагала абощо,— тоді я по біжу до Тома і скажу йому, яке ми тут осине гніздо розворушили, тож годі нам дурня клеїти, треба — ноги на плечі та й чухрати разом із Джімом, поки цим молодчикам терпець не увірвався й вони за нас не взялися.

Нарешті увійшла тітка Селлі та й ну мене розпитувати; тільки я не міг відповісти, бо й сам не знав, на яку ступити; а фермерів розбирала нетерплячка, й декотрі ладні були зараз же взятися за тих розбишак та все нагадували, що до півночі лічені хвилини лишилися; інші стримували їх та радили почекати, поки замекають; а тут ще й тітка до живого допікає мені своїми розпитами, і я тремчу з переляку, ледве на ногах тримаюсь; в кімнаті ставало все гарячіше й гарячіше, і масло в мене під капелюхом почало топитися та й потекло по шиї й за вухами; коли ж один із сусідів сказав: "Як на мене, треба негайно йти до тієї халупи, причаїтися там і схопити їх, тільки-но вони надійдуть",— то я мало не впав; на додачу ще й масло по текло у мене по лобі Тітка Селлі, як побачила — аж побіліла, мов хустка, та як скрикне:

— О господи, що це з дитиною сталося! Напевно, запалення мозку.. Он він уже з голови витікає!

Всі кинулися до мене, а вона зірвала з моєї голови капелюха, і з нього випав хліб та рештки масла, вона схопила мене, пригорнула та й каже.

— Ох, як же ти мене налякав! Яка ж я рада, що не скоїлося чогось гіршого! Відвернулася доля від нас — напасть за напастю! А як побачила я, що в тебе по лобі щось тече, ну, думаю, це вже край, він конає! Та й колір — ну чисто як мозок, коли... Господи, ну чого ж ти мені не сказав, чого до льоху лазив? Я б не турбувалася! А тепер забирайся спати, і щоб я тебе до ранку не бачила!

В одну мить я був уже нагорі, а в другу — спустився по громовідводу на землю й метнувся в темряві до комірчини. Я був такий схвильований, що й говорити не міг, а все ж одним духом випалив Томові, що треба скоріше тікати, не баритися й хвилини: в хаті повно люду, всі озброєні, з рушницями!..

Очі в нього заблищали, і він вигукнув:

— Та ну! Справді? Оце так-так! Ну, Геку, коли б можна було почати все знову, я зібрав би тут щонайменше чоловік із двісті! От якби можна було трошки перегодити...

— Швидше! Не барись! — кажу я до нього.— Де Джім?

— Біля самого твого ліктя; простягни руку й доторкнешся. Він уже переодягнувся, і все готово. Зараз ми вислизнемо звідси й замекаємо.

Але саме в цю мить ми почули тупіт,— чоловіки підійшли до наших дверей, а тоді почали біля колодки длубатися; раптом один із них озвався:

— Казав же я, що прийдемо зарано. Вони ще не з՚явилися, двері замкнені. Знаєте що: я замкну кількох із вас у халупі, ви посидьте в темряві, підстережіть їх та перестріляйте всіх, коли з՚являться; а решта хай тут навкруг розташуються та хай прислухаються, щоб ті розбишаки не напали на нас.

Кілька чоловік увійшли до халупи, але було зовсім темно, і вони нас не побачили, хоч мало не спіткнулися об нас, коли ми порачкували під ліжко. Ми встигли залізти у підкоп і швидко, але тихенько вилізли крізь нього; Том наказав, щоб Джім ліз перший, я за ним, а Том за мною. Ми опинилися в комірці й добре чули, як вони тупотять у дворі, зовсім поруч. Ми підкралися до дверей, але Том зупинив нас, і сам припав оком до шпари, проте було так темно, що він нічого не міг побачити; він прошепотів, що прислухатиметься і, тільки-но кроки віддаляться, штовхне нас ліктем,— тоді нехай Джім вибирається перший, а він сам знову вийде останній. Том приклав вухо до шпари й почав прислухатися — слухав, слухав, а кроки надворі ніяк не віддаляються. Нарешті він нас підштовхнув, і ми вислизнули з комірчини, пригнулися й, затамувавши віддих, почали нишком крастися до паркана — один за одним низкою, як індіанці. Добралися до паркана без перешкод, і ми з Джімом перелізли на той бік, а Том зачепився штаниною за сучок у верхній планиці; тут він почув чиїсь кроки, щосили шарпонув, і сучок затріщав і відламався; коли Том сплигнув і побіг за ними навздогін, хтось крикнув:

— Хто йде? Відповідай, стрілятиму!

Ми, звісно, не відповіли нічого і як рвонули, то тільки ногами замелькали. Переслідувачі — за нами, і раптом — бах, бах, бах! — навколо нас засвистіли кулі! Чуємо — кричать:

— Он вони! Подалися до річки! За ними, хлопці, хутчій спустіть собак!

Чуємо — насідають щодуху. Чули ми їх добре, бо вони гупали чобітьми й галасували, а ми бігли босоніж і ні пари з уст. Ми гнали до тартака, а коли вони були вже зовсім близько — шаснули вбік до чагарів і пропустили їх повз себе, а тоді знову побігли слідом за ними. Ще на початку собак позамикали, щоб вони не сполохали розбійників; а тепер хтось їх повипускав, і вони чухрали просто на нас, зчинивши таку гавкотню, наче їх там цілий мільйон. Тільки ж собаки були свої, вони знали нас; ну, ми зупинилися й зачекали, поки вони надбігли, а коли вони побачили, що нічого цікавого для них тут нема, то пометляли хвостами й помчали далі, туди, звідки долинав страшенний галас та гупотнява. Ми знову пустилися слідом за ними й так і добігли майже до самого тартака, а там повернули вбік, продерлися крізь чагарі до того місця, де був прив՚язаний мій човен, повскакували в нього і давай з усієї сили веслувати на середину річки, тільки так, щоб весла не дуже хлюпали. Потім, уже не кваплячись, повернули до того острівця, де був прип՚ятий мій пліт; ми чули, як перегукуються наші переслідувачі, а собаки ганяють понад берегом та гавкають. Що далі ми відпливали — то й гамір поволі затихав, і зрештою все завмерло. Коли ми перелізли на пліт, я сказав:

— Тепер, друже Джіме, ти знову вільна людина, і, я ручуся, вже ніколи не будеш рабом.

— Ну й ловку ж ми штуку втнули, Геку! І придумали добре, і виконали чудово. Нікому в світі не вимудрувати такого заплутаного й хитрого плану!

Всі ми раділи, а Том найбільше, бо в литці в нього засіла справжня куля.

Коли ми з Джімом довідались про те, радість наша відразу потьмарилася. Томова рана дуже боліла, з неї текла кров; ми поклали його в курені, подерли герцовогу сорочку й хотіли перев՚язати ногу, але він сказав:

— Дайте мені це ганчір՚я, я й сам зумію це зробити. Не кидайте весла, не марнуйте часу. Втеча вийшла пречудова, тож відв՚язуйте мерщій плота й беріться за весла! Хлопці, ми добре влаштували втечу. Ну просто чудо, та й годі! Шкода, що Людовік Шістнадцятий не потрапив у наші руки. Тоді б у його біографії не писали: "Нащадок святого Людовіка полинув на небо!" Ні, сер, ми переправили б його через кордон, от що б ми зробили, та ще й як спритно! Налягайте на весла, налягайте на весла!

Але ми з Джімом порадилися й почали міркувати. Подумали хвильку, і я мовив:

— Кажи ти, Джіме.

І він почав:

— Ну, моя думка така: якби на моїм місці сидів у в՚язниці містер Том, а звільняли його ми і когось із нас підстрелили, хіба сказав би він: "Скоріше рятуйте мене, ніколи нам із лікарем морочитись!" Чи ж схоже таке на містера Тома Сойєра? Чи сказав би він так? Ніколи в світі! Ну то й Джім не може так сказати. Ні, сер, я й на крок не зрушу з цього місця, доки лікаря тут не буде, хоч би довелося мені тут просидіти сорок років!

Я давно знав, що в Джіма добра душа, і знав наперед, що він саме це скаже,— тепер усе було ясно, і я заявив Томові, що йду по лікаря. Ну, Том, звісно, збив страшенну бучу, але ми з Джімом твердо стояли на своєму й нізащо не піддавались. Він хотів навкарачки вибратися з куреня та відв՚язати плота, але ми його не пустили. Тоді він почав лаятися з нами, але й це анітрохи не допомогло.

А як побачив, що я лаштую човна, то сказав:

— Ну добре, якщо ти вже так напосівся привезти лікаря, я тобі скажу, що треба робити, коли приїдеш до містечка. Замкни двері, зав՚яжи лікареві очі й примусь його заприсягтися, що він мовчатиме як могила, тоді поклади йому в руку гаман, повний золота, і поповоди його в темряві по різних закутках та завулках, а тоді посади в човен і вези сюди, та не навпростець, а манівцями, петляючи поміж острівців; та, дивись, обов՚язково обшукай його, відбери крейду та не віддавай, поки привезеш його назад у містечко, а ні, то він позначить крейдою цього плота, щоб можна було згодом його відшукати. Так завжди робиться в подібних випадках.

Я пообіцяв, що зроблю все, як він сказав, і повеслував до містечка. Джімові ж було наказано сховатися в лісі, тільки-но побачить, що лікар наближається, й сидіти там, аж поки лікар поїде назад.

Розділ XLI

Лікар, якого я розбуркав, був добрий, ласкавий з вигляду дідок. Я розповів йому, що вчора пополудні їздив разом із братом полювати на Іспанський острів; там ми знайшли пліт і лишилися на ньому ночувати, а десь опівночі брат, мабуть, штовхнув уві сні рушницю, вона стрельнула, й куля влучила йому в ногу; отже, ми просимо лікаря поїхати зі мною на той острів та оглянути братову ногу, нікому про те не кажучи й слова, щоб ніхто нічого не знав, бо ми хочемо вернутись увечері додому й самі про все розповісти нашим рідним.

— А хто ж ваші рідні? — спитав він.

— Фелпси, вони живуть недалечко звідси.

— О-о! — протяг він. А по хвилі додав: — То як же, ви кажете, він себе поранив?

— Йому щось наснилося,— пояснив я,— й рушниця стрельнула.

— Дивний сон,— буркнув він.

Він засвітив свого ліхтаря, захопив сумку з інструментами, й ми вирушили. Мій човен не сподобався лікареві, мовляв, на одного ще сяк-так, а двох не витримає.

Я сказав:

— О, не бійтеся, сер, він усіх нас трьох чудово перевозив.

— Кого це — трьох?

— Та звісно ж, мене й Сіда, та...