Провина зірок - Сторінка 4

Стара з косою дивилася тобі в обличчя, і страх померти з Бажанням у кишені змусив тебе тицьнути пальцем у перше-ліпше. І ти, як і багато інших дітлахів, вибрала бездушні штучні задоволення тематичного парку розваг.

— Узагалі-то поїздка була чудова.

— Я не закінчив монологу! Я його записав і завчив, заважатимеш —зіб'юся, — перебив мене Огастас. — Будь ласка, жуй бутерброд і слухай... —(Бутерброд виявився неймовірно черствим, але я посміхнулася і відкусила з краєчка). — О'кей, на чому я зупинився?

— На штучних задоволеннях. Гас поклав цигарку в пачку.

— Правильно, на бездушних штучних задоволеннях тематичного парку розваг. Але дозволь мені довести, що справжні герої Фабрики Бажань — це молоді чоловіки і жінки, що, як і Володимир з Естрагоном, чекають на Ґодо, або порядні дівчата-християнки — на весілля. Ці юні герої чекають стоїчно, без скарг, коли здійсниться їхнє єдине заповітне Бажання. Певна річ, воно може ніколи й не здійснитися, але вони бодай можуть спокійно спочити в могилі, знаючи, що зробили свій маленький внесок у збереження ідеї заповітного Бажання.

З іншого боку, а що як воно таки здійсниться? Що як ти зрозумієш, що твоє заповітне Бажання — відвідати геніального Петера Ван Гаутена в його амстердамському вигнанні, і зрадієш, що не змарнував свого Бажання раніше?

Огастас замовк і мовчав досить довго. Я розсудила, що монолог закінчився.

— Але я вже використала своє Бажання, — нагадала я.

— А-а, — протягнув він. І після артистично витриманої паузи додав: —Зате я свого не використав.

— Правда?

Я була вражена, що Огастас мав право на Бажання, адже він ходить до школи й у нього цілий рік ремісія. Потрібно бути дуже хворим, щоб фонд "Джин" поманив тебе Бажанням.

— Я отримав його в обмін на ногу, — пояснив Гас. Сонце світило йому в обличчя, він мружився, щоб дивитися на мене, і його ніс мило морщився. — Взагалі-то я не збираюся віддавати тобі моє Бажання. Але у мене теж з'явився інтерес зустрітися з Петером Ван Гаутеном, а без дівчини, яка познайомила мене з його книжкою, зустрічатися з ним немає сенсу.

— Атож, — підтвердила я.

— Я побалакав з "джинами", вони мене підтримали. Сказали, в Амстердамі на початку травня просто казка. Запропонували поїхати третього травня, а повернутися сьомого.

— Огастасе, справді?

Він схилився до мене, торкнувся щоки, і я подумала була, що він мене поцілує. Тіло моє напружилося, і, мабуть, він помітив це, тому що прибрав

руку.

— Огастасе, — сказала я. — Справді. Ти не зобов'язаний цього робити.

— Ще й як зобов'язаний, — озвався він. — Я дізнався своє Бажання!

— Боже, ти найкращий!

— Ти, либонь, кажеш це всім хлопцям, які фінансують тобі закордонні поїздки, — відповів він.

Мама зайнялася підготовкою поїздки Гейзел з Гасом до Амстердама. Дівчина відчувала, що завдасть Гасу болю. Вона порівнювала себе з гранатою, тому хотіла заздалегідь мінімізувати жертви: триматися подалі від людей, читати книжки, міркувати, бути разом з батьками, бо не зачепити їх у неї не вийде. Їй вже не треба виходити з депресії, але вона не може бути звичайним підлітком, бо вона — граната. Батьки не могли залишити доньку з такими думками, і тато сказав їй: "Ти не граната. Думка, що ти можеш померти, для нас нестерпна. Але радість, яку ти нам приносиш, набагато більша від смутку, якого завдає нам твоя хвороба".

Вночі Гейзел стало погано. Її відвезли до лікарні, де відкачали воду з легенів. Гас весь час був у передпокої, але Гейзел побачила його лише в день виписки.

РОЗДІЛ VIII

Онкологічна комісія відмовила Гейзел в дозволі на пересадку легенів і не рекомендувала їй трансатлантичний переліт. Дівчина зрозуміла: марно витрачати здорові легені на безнадійний випадок.

Вранці я прокинулася пізно. Подивилася телевізор, лежачи в ліжку, перевірила пошту і почала писати мейл Петеру Ван Гаутену про те, що не можу приїхати в Амстердам, але присягаюся життям власної матері, що ніколи ні з ким не поділюся змістом продовження, — у мене й бажання такого не виникне, бо я велика егоїстка, і нехай він тільки скаже, шахрай той Голландський Тюльпанник чи ні, вийде за нього мама Анни чи ні та що станеться з хом'ячком Сізіфом.

Проте листа я не відіслала. Він вийшов надто вже жалісливий — навіть як на мене.

Годині о третій, коли Огастас, за моїми підрахунками, повернувся зі школи, я вийшла у двір

— Напевно, — відповіла я.

— Спроби врятувати мене від тебе приречені на провал, — попередив він.

— Чому? Чому ти взагалі звернув на мене увагу? Мало настраждався? — мовила я, подумавши про Кароліну Матерс.

Гас не відповів. Просто пригортав мене — я відчувала його дужі пальці в себе на лівій руці.

— Треба щось робити з цією бісовою гойдалкою, — заявив він. — Я тобі кажу: вона — дев'яносто відсотків проблеми.

Коли я заспокоїлася, ми пішли в будинок і разом сіли на канапу, поставивши ноутбук наполовину на Гасове коліно (протез), а наполовину — на моє.

— Гаряче, — сказала я, бо ноутбук знизу нагрівся.

— Уже? — посміхнувся Гас. Він відкрив сайт під назвою "Безкоштовно, без обману", на якому роздають не потрібні вже речі, і ми почали складати оголошення.

— Назва? — запитав він.

— Гойдалка шукає домівку, — запропонувала я.

— Безнадійно самотня гойдалка шукає затишну домівку, — уточнив

він.

Ми писали оголошення, виправляючи одне одного, і врешті-решт зупинилися на такому варіанті:

Безнадійно самотня гойдалка шукає затишну домівку

Гойдалка, — не нова, але в доброму стані, — шукає нову домівку. Подаруйте своєму малюку гарні спогади, щоб одного дня він, вона чи вони визирнули у двір і гостро відчули ностальгію, як я сьогодні. Буття крихке і швидкоплинне, любий читачу, але з цією гойдалкою ваша дитина (або діти) познайомиться зі злетами і падіннями людського життя легко і безпечно і засвоїть найважливіший урок: хоч як сильно відштовхуйся, хоч як високо злітай, а вище голови не стрибнеш.

Нині гойдалка мешкає неподалік 83-ї вулиці та Спрінг-Мілл.

Потому ми ввімкнули телевізор, але не знайшли нічого вартісного, тому я взяла з тумбочки біля ліжка "Царську неміч" і принесла до вітальні, й Огастас Вотерс читав уголос, а мама, готуючи обід, слухала.

— "Скляне мамине око обернулося всередину", — почав Огастас. Поки він читав, я поринула в кохання, як поринають у сон: повільно, а потім раз

— іти вже розчинився.

Перевіривши за годину по тому пошту, я виявила цілий натовп потенційних залицяльників до нашої гойдалки — було з кого вибрати. Поміркувавши, ми зупинилися на чоловікові, якого звали Денієл Альварес, який прислав світлину своїх трьох дітей за комп'ютерною грою і підписав: "Я дуже хочу, щоб вони бодай зрідка гуляли". Я написала йому і запропонувала забрати гойдалку, коли йому буде зручно.

Огастас запитав, чи не хочу я поїхати з ним у групу підтримки, але я втомилася від напруженого дня і відмовилася. Ми разом сиділи на канапі, аж Гас раптом схопився на ноги, а потім упав назад і швидко поцілував мене в щоку.

— Огастасе! — вигукнула я.

— По-дружньому, — запевнив він, знову відштовхнувся і на цей раз підвівся по-справжньому. Зробивши два кроки до моєї матері, він сказав: —Бачити вас завжди приємно.

І моя мама розкрила йому обійми, а він нахилився, поцілував її в щоку й обернувся:

— Бачиш?

Спати я пішла відразу по вечері, й бурчання "Біпапа" заглушило інші звуки за межами моєї кімнати.

Гойдалки я більше й не бачила.

Наступного дня Гейзел отримала листа від помічниці Петера Ван Гаутена Лідавей Фліхенгарт. Вона запропонувала зустрітися з письменником п'ятого травня. Якщо вона проживе ще бодай тиждень, то дізнається всі ненаписані таємниці Анниної матері та Голландського Тюльпанника. Наступного дня Гейзел на запросини Айзека прийшла до нього в гості. Він поскаржився на Гаса: у відеоіграх він чисто самогубець; надто вже ревно кидається рятувати мирних жителів. Гейзел погодилася: Гас сприймає відеоігри надто серйозно; він закоханий у метафору.

РОЗДІЛ Х

Коли Гейзел з мамої пійшли до будинку Гаса, вони почули, що в хаті хтось плаче, а Огастас вигукнув: "Це моє життя , і належить воно мені".

Через деякий час на порозі зявився усміхнений Огастас, і вони вирушили в аеропорт. Гас перед відльотом вирішив купити гамбургер.

Коли Огастас не з'явився і за двадцять хвилин, я поділилася з мамою побоюваннями, чи не сталося з ним чого-небудь, але вона відірвалася від свого жахливого журналу лише на секунду, утішивши:

— Напевно, пішов у туалет.

Підійшла контролерка і замінила мій кисневий балон на той, який надала авіалінія. Мені стало ніяково від того, що на очах у всіх переді мною навколішках стоїть жінка, тому, поки міняли балон, я набирала Огастасові есемеску.

Він не відповів. Мама цим нітрохи не перейнялася, зате я вже уявила собі всі нещастя, здатні зірвати поїздку в Амстердам (арешт, травму, нервовий зрив). У грудях у мене творилося щось недобре — тільки цього разу рак був ні до чого, — а хвилини спливали.

І тільки коли жіночка за конторкою оголосила, що починається попередня посадка пасажирів, яким може знадобитися трохи більше часу (всі до єдиного присутні відверто обернулися до мене), я побачила, як Огастас швидко шкутильгає до нас із пакетом з "Макдональдсу" в руці й рюкзаком на плечі.

— Де ти був? — запитала я.

— Перепрошую, черга була довга, — відповів він, даючи мені руку. Тримаючись за руки, ми рушили до виходу на попередню посадку.

Я відчувала на собі цікаві погляди: люди думали про те, чи витримаємо ми переліт, і про те, яка героїчна жінка моя мама тощо. Іноді це найгірше в долі онкохворого: фізичні симптоми хвороби відокремлюють тебе від інших. Ми були однозначно і рішучо інші, й це виявилося з особливою очевидністю, коли ми втрьох ішли порожнім салоном літака, а стюардеса співчутливо кивала і жестами запрошувала до місць у самому хвості. Я сіла на середнє з трьох крісел, Огастас — біля віконця, а мама —біля проходу. Мама мене трохи потіснила, тому я посунулася до Огастаса. Наші місця виявилися відразу за крилом літака. Гас відкрив пакет і розгорнув бургер.

— Слухай, вибач, що не залишився в залі очікування. Черга в "Макдональдсі" була не така вже й довга, просто я... не хотів, щоб усі на нас витріщалися.

— Здебільшого на мене, — зауважила я.