Провина зірок - Сторінка 5

При погляді на Гаса і не скажеш, що він перехворів, але я ношу свою хворобу за собою, і почасти з цієї причини я сиджу вдома. — Огастас Вотерс, юнак рідкісної харизми, соромиться сидіти поруч із дівчиною з кисневим балоном.

— Та не соромлюся я, — заперечив він. — Просто ці люди мене дратують. А сьогодні я не хочу дратуватися.

За хвильку він витягнув з кишені свою пачку цигарок і відкинув верх. А ще за дев'ять секунд білява стюардеса підбігла до наших крісел і заторохтіла:

— Сер, у нас на борту курити не можна. Взагалі на борту курити не можна.

— Я не курю, — відповів Огастас. Цигарка смикалася в нього в роті, коли він говорив.

— Але...

— Це метафора, — пояснила я. — Він кладе небезпечний для життя предмет собі в рот, але не дає йому можливості вбивати його.

Стюардеса розгубилася всього на секунду.

— На час польоту така метафора заборонена, — сказала вона. Гас кивнув і прибрав цигарку в пачку.

Нарешті ми виїхали на злітну смугу, і пілот оголосив: "Прохання бортпровідникам приготуватися до зльоту", після чого два величезні реактивні двигуни заревіли, і літак почав прискорюватися.

— Отак як з тобою в машині їздити, — сказала я. Гас посміхнувся, але щелепи у нього були стиснуті, і я запитала: — Ти о'кей?

Ми набирали швидкість. Гас раптом вчепився в підлокітник, його очі розширилися. Я накрила його долоню своєю і запитала ще раз:

— О'кей?

Він нічого не відповів, дивлячись на мене виряченими очима.

— Ти що, боїшся літати? — не витримала я.

— Я тобі відповім за хвилину, — пробурмотів він. Ніс літака задерся, і ми опинилися в повітрі. Гас спостерігав у вікно, як планета під нами стрімко зменшується, і його долоня під моєю розслабилася. Він глянув на мене — і знову у вікно. — Ми летимо, — оголосив він.

— Ти ніколи раніше не літав? Він похитав головою.

— ГЛЯДИ! — мало не закричав він, показуючи у вікно.

— Так, — сказала я. — Так, я бачу. Схоже, ми в літаку.

— ЗА ВСЮ ІСТОРІЮ ЛЮДСТВА НІХТО ТАКОГО НЕ БАЧИВ! — вигукнув він. Його ентузіазм був чарівний. Я не втрималася, перехилилась і поцілувала його в щоку.

— Не забувай про мою присутність, — попередила мама. — Я сиджу поруч, твоя мама, яка тримала тебе за ручку, поки ти вчилася ходити.

— Всього лише дружній поцілунок, — виправдовувалася я, обернувшись і поцілувавши і її заодно.

— Не такий уже і просто дружній, — пробубонів Гас, щоб почула тільки я. Адже коли з Метафорично Схильного до Широких Жестів Огастаса прозирнув здивований, збуджений і невинний Гас, я просто не могла втриматися.

Згідно з маминим грандіозним планом кілька годин польоту ми повинні були проспати, щоб, приземлившись о восьмій ранку, вийти в місто готовими взяти від життя все. Тому після закінчення фільму мама, Огастас і я зажили снодійне. Мама відрубалася за кілька секунд, а ми з Огастасом мовчки дивилися у вікно. День був ясний, і хоча нам не було видно вечірнього сонця, ми бачили всю палітру барв.

— Боже, як гарно, — сказала я здебільшого собі.

— "Сонце на сході надто яскраве в її згасаючих очах", — процитував Гас рядок з "Царської немочі".

— Зараз сонце не сходить, — поправила я.

— Десь таки сходить, — відповів він і за секунду додав: — Спостереження: класно було б облетіти земну кулю на супершвидкому літаку, який встигав би за сходом сонця.

— І я б довше прожила... — (Гас глянув на мене скоса). — Ну, теорія відносності й усе таке... — (Він досі не розумів). — Ми старіємо повільніше, коли рухаємося, ніж коли стоїмо. Зараз, наприклад, час плине для нас повільніше, ніж для тих, хто на землі.

— Дівчата в коледжі — вони такі, — сказав Огастас. — Розумні.

Я закотила очі. Він штовхнув мою ногу коліном (справжнім), і я пхнула його коліном у відповідь.

— Засинаєш? — запитала я.

— І близько ні, — відповів він.

— Я теж, — погодилася я. Снодійні й наркотичні засоби діють на мене інакше, ніж на здорових людей.

— Хочеш іще кіно подивитися? — запитав він. — У них є фільм з Наталі Портман, коли вона — викапана Гейзел.

— Я хочу подивитися те, чого ти ще не бачив.

Зрештою ми вибрали "Триста спартанців" — бойовик про трьохсот відчайдухів, які захищали Спарту від перської армії чисельністю, судячи з усього, не менше мільярда. Фільм у Огастаса знову почався раніше за мій, і за кілька хвилин я почула його коментарі "Чорт!" і "Гаплик йому!" Щоразу як когось вбивали в особливо витончений спосіб, я перехилялася через підлокітник і клала голову Гасу на плече, щоб на його екрані дивитися кіно разом.

Фільм "Триста спартанців" відзначався великою кількістю оголених, натертих олією юнаків у шкіряних ременях, тому картинка зовсім не напружувала, стомлювало лише розмахування мечами без будь— якого реального ефекту. На екрані громадилися гори трупів персів і спартанців, і було незрозуміло, чому це перси такі жорстокі, а спартанці такі гарні. "Сучасність, — якщо цитувати "Царську неміч", — спеціалізується на таких боях, у яких ніхто нічого цінного не втрачає, окрім хіба свого життя". Так було і в цій битві титанів.

Ближче до кінця фільму майже всі померли, і прийшла та божевільна мить, коли спартанці заходилися складати тіла своїх небіжчиків одне на інше, споруджуючи стіну з трупів. Мертві стали міцним блокпостом поміж персами і дорогою на Спарту. Мені ця чорнуха здалася трохи невиправданою, тому я відвела очі від екрана й запитала Огастаса:

— Як гадаєш, скільки всього мерців?

— Ш-ш-ш! — відмахнувся він. — Зараз найцікавіше!

Коли перси пішли в атаку, їм довелося перелазити через стіну з мерців, а спартанці зайняли панівну висоту на цій горі трупів, і коли падали нові убиті, стіна з тіл мучеників робилася тільки вища і складніша для подолання, і всі розмахували мечами, пускали стріли, і Горою Смерті лилися ріки крові тощо.

Я підняла голову з Гасового плеча, щоб не бачити чорнуху, і спостерігала, як він дивиться кіно. Він не міг стримати своєю дурнуватої усмішки. Скосивши очі, я бачила на своєму телевізорі, як на екрані громадяться нові тіла войовників. Коли перси нарешті здолали спартанців, я знову подивилася на Огастаса. Хоч гарні хлопці й програли, Огастас здавався веселим. Я знову поклала голову йому на плече, але не розплющувала очей, поки битва не закінчилася.

Коли пішли титри, Гас скинув навушники і мовив:

— Вибач, я потонув у шляхетності їхньої самопожертви. Що ти казала?

— Як гадаєш, скільки всього мерців?

— Скільки вигаданих персонажів померло у вигаданому кіно? Замало, — пожартував він.

— Ні, я маю на увазі, взагалі скільки людей померло за всю історію?

— Я випадково знаю точну відповідь, — озвався Гас. — Зараз на Землі сім мільярдів живих і близько дев'яносто восьми мільярдів небіжчиків.

— Ой, — зронила я. Мені здавалося, що за рахунок швидкого зростання населення в світі зараз виявиться більше живих, ніж померлих за всі часи.

— На кожного живого — по чотирнадцять небіжчиків, — сказав він. Титри знай пливли. Багато часу знадобилося, щоб ідентифікувати всі оті трупи. Моя голова так і лежала в Гаса на плечі. — Я шукав цю інформацію кілька років тому, — провадив він. — Мені було цікаво, чи можна пам'ятати всіх. Ну, якщо закріпити за кожним живим певну кількість померлих, чи вистачить живих, щоб пам'ятати всіх мерців?

— І як, вистачить?

— Звісно, будь-хто може запам'ятати чотирнадцять прізвищ. Але ми горюємо неорганізовано, тому багато знають напам'ять Шекспіра і ніхто не пам'ятає людину, якій він присвятив свій Сонет 55.

— Ага, — погодилася я. Хвилину ми мовчали.

— Я закоханий у тебе, — тихо промовив він.

— Огастасе, — сказала я.

— Закоханий, — повторив він, дивлячись на мене, і я помітила зморщечки в куточках його очей. — Я закоханий у тебе і не звик позбавляти себе радості казати правду. Я закоханий у тебе, я знаю, що кохання — лише крик у порожнечу, забуття неминуче, всі ми приречені, й настане день, коли все перетвориться на порох. Я знаю, що сонце поглине оту єдину землю, що нам дана, а я закоханий у тебе.

— Огастасе, — знову промовила я, не знаючи, що ще додати. Почувалась я так, наче всередині здійнялася хвиля, затопивши мене дивною болючою радістю, але я фізично не могла сказати про це. Я взагалі нічого не могла сказати. Я просто дивилася на Гаса і дозволяла йому дивитися на мене, аж він кивнув, стиснувши губи, і відвернувся, притулившись головою до ілюмінатора.

РОЗДІЛ ХІ

В Амстердамі Гейзел і Огастас пішли на прогулянку.

Огастас усміхнувся кутиком рота, дивлячись на канал вниз за течією, в той час як я роздивлялася його вгору за течією. Дивитися було на що, тому мовчання не видавалося ніяковим, але мені хотілося, щоб усе було ідеально. Все і було ідеально, але мені здавалося, що цей Амстердам — це постановка на основі моїх мрій, і тому я не могла позбутися думки, що вечеря, як і вся поїздка, не більш ніж збавка на рак. Я хотіла, щоб ми сиділи і розмовляли, невимушено жартуючи, ніби вдома на канапі, але в глибині душі засіло напруження.

— Це у мене зовсім не похоронний костюм, — нагадав Огастас за деякий час. — Коли я дізнався, що хворий, — ну, коли мені сказали, що у мене вісімдесят шансів зі ста вилікуватися... Шанси, звісно, високі, але мені здавалося, що це російська рулетка. Мене чекало півроку або рік пекла, треба було втратити ногу, — і в результаті все це могло ще й не допомогти, розумієш?

— Розумію, — підтримала я, хоча насправді не розуміла. Діагноз мені поставили на термінальній стадії; мене лікували, щоб продовжити мені життя, а не зцілити рак. Фаланксифор вніс у мою історію хвороби трохи неоднозначності, але моя особиста історія відрізнялася від Гасової: мій епілог був написаний водночас із діагнозом. Огастас, як більшість, що захворіли на рак, жив з невизначеністю.

— Атож, — сказав він. — От я і вирішив підготуватися. Ми купили місце на цвинтарі Краун-Гілл, і якось я цілий день ходив з батьком і вибирав конкретну ділянку. Я розпланував свій похорон до дрібниць , а перед самою операцією попросив у батьків Дозволу купити дорогий костюм — раптом мені все-таки гаплик. Але мені так і не випало нагоди його вдягнути. До сьогоднішнього вечора.

— То це твій смертний костюм.

— Так. У тебе хіба нема смертної сукні?

— А певно ж є, — сказала я. — Купувала на п'ятнадцятиріччя. Але на побачення я в ній не ходжу.

У нього загорілися очі.

— То у нас побачення?

Я опустила погляд, зненацька зніяковівши.

— Не треба квапити події.

Ми наїлися досхочу, але десерт — збиті вершки зі скибочками маракуї — був занадто смачний, щоб його бодай не скуштувати, тож ми сиділи над тарілочками, намагаючись знову зголодніти.