Quo vadis - Сторінка 42

І для того покинула вона дім Авла? І для того рятувалася втечею? І для того переховувалася стільки часу в бідних кварталах міста? Хто цей Вініцій? Августіан, солдат і придворний Нерона! Адже брав участь у його розпусті й шаленствах, як свідчив про це той бенкет, якого Лігія не могла забути; адже ходив з іншими до храмів і приносив жертви негідним богам, у яких, може, й не вірив, але віддавав їм, одначе, усталену шану. Адже він переслідував її для того, щоб із неї зробити свою рабиню й коханку, ввівши її в страшний світ розкоші, насолод, лиходійств і неподобств, які волають про гнів і помсту Бога. Видавалося, справді, що він змінивсь, але ж він сам тільки-но сказав, що коли вона більше думатиме про Христа, ніж про нього, то він готовий Христа зненавидіти. Сама думка про якусь іншу любов, ніж любов до Христа, — вважала Лігія, — вже є гріхом проти нього та проти його вчення, тож, коли помітила, що на дні її душі можуть прокинутись інші почуття й бажання, охопила її тривога за своє майбутнє й за своє серце.

Під цю хвилину душевного сум'яття трапився Главк, який прийшов оглянути хворого та дізнатись, як його справи. На обличчі Вініція як оком змигнути відбився гнів і роздратованість. Сердитий був, що перервали його розмову з Лігією, й коли Главк почав задавати йому запитання, відповідав ледве не з презирством. Щоправда, він заспокоївся незабаром, але якщо Лігія сподівалася, що почуте ним в Остріані могло подіяти на його егоїстичну натуру, то сподівання це мусило щезнути. Змінився він тільки для неї, та поза тим лишилось у нього в грудях, як і раніш, суворе й самолюбиве, істинно римське й водночас вовче серце, нездатне не тільки на сприйняття солодкого християнського вчення, але й на вдячність. Пішла врешті, сповнена душевного смутку й неспокою. Раніше в молитві приносила Христові серце погідне й достоту чисте як сльоза. Тепер погода та була зіпсована. Осердя квітки дістався отруйний черв'як і почав у нім порпатися. Навіть сон — хоча вона провела дві безсонні ночі — не приніс їй заспокоєння. Снилось їй, що в Остріані Нерон на чолі свити августіанів, вакханок, корибантів і гладіаторів давить увінчаною трояндами колісницею натовпи християн, а Вініцій хапає її в обійми, тягне на колісницю і, притискаючи до грудей, шепоче: "Ходімо з нами!"

Розділ XXVII

Відтоді рідше показувалась у спільній кімнаті й рідше наближалася до його постелі. Та спокій до неї не повертався. Бачила, що Вініцій стежить за нею благальним поглядом, що чекає на кожне її слово, як на милість, що страждає й не сміє скаржитись, аби не налаштувати її проти себе, що лише в ній його здоров'я і радість, — і тоді серце її переповнювалося співчуттям. Незабаром вона також помітила, що чим дужче старається його уникати, тим дужче їй його жаль і тим більше ніжності в її душі. Покинув її спокій. Іноді говорила собі, що, власне, мусить бути весь час біля нього, бо, по-перше, вчення Боже наказує добром за зло платити, і, по-друге, що, розмовляючи з ним, могла б його до цього вчення прилучити. Але зразу ж сумнів мовив їй, що сама себе ошукує і що притягає її до нього не що інше, як любов і його чарівність. Так жила в постійному сум'ятті, яке посилювалося з кожним днем. Іноді здавалось їй, що її обплутує якась сіть, вона ж, намагаючись вирватися, заплутується в ній іще дужче. Мусила також зізнатися собі, що бачити його щодень стає їй потрібніше, голос його стає милішим і що доводиться боротися з усіх сил із бажанням сидіти біля його постелі. Коли наближалася до нього і він сяяв увесь, радість переповнювала її серце. Одного дня помітила сліди сліз на його віях, і вперше в житті спало їй на думку, що могла б їх вицілувати. Налякана цією думкою і сповнена презирством до себе, проплакала наступну ніч.

Він же був терплячим, ніби дав собі обітницю терпіння. Коли часом спалахувало в його очах роздратування, сваволя, гнів, умить гамував ці спалахи, а потім дивився на неї з неспокоєм, наче бажаючи вибачитись, її ж хвилювало це ще більше. Ніколи ще не відчувала, що так дуже її кохають, і, коли думала про це, почувалася винуватою та щасливою. Вініцій також значно змінився. В розмовах його з Главком менше було погорди. Часто спадало йому на думку, що і цей бідний лікар-раб, і чужоземка, стара Міріам, яка оточила його своєю турботою, і Крисп, якого бачив заглибленим весь час у молитву, — всі вони, одначе, люди. Дивувався таким думкам — а все-таки вони з'являлися. Урса полюбив з часом і розмовляв із ним тепер цілими днями, бо міг із ним говорити про Лігію, велетень же, невичерпний у своїх оповідях, теж, доглядаючи хворого, почав виявляти до нього певну прихильність. Лігія була завше для Вініція істотою мовби іншої породи, у сто разів вищою за тих, що її оточували; і все ж почав приглядатися до людей простих і убогих, — чого не робив ніколи в житті, — і почав одкривати в них різні гідні уваги якості, про існування яких ніколи до того навіть не підозрював.

Тільки Назарія не міг терпіти, бо здавалося йому, що цей молодий хлопець бере на себе сміливість бути закоханим у Лігію. Тривалий час стримувався, щоправда, з виявленням йому неприязні, але одного разу, коли той приніс дівчині двох перепілок, яких придбав за власні зароблені гроші, у Вініції прокинувся нащадок квіритів, для якого приблуда з чужого народу менше значив, аніж найнікчемніший черв'як. Чуючи, як Лігія дякує за подарунок, зблід страшенно і, коли Назарій вийшов по воду для птахів, сказав:

— Лігіє, невже ти можеш терпіти, щоб він робив тобі подарунки? Невже не знаєш, що людей його народу греки псами юдейськими називають?

— Не знаю, як їх називають греки, — відповіла, — але знаю, що Назарій християнин і мій брат.

Сказавши це, подивилася на нього із здивуванням і жалем, бо вже відвикла вона від таких вибухів, а він зціпив зуби, аби їй не сказати, що такого брата він би наказав на смерть забити батогами або заслав би його в село, щоб як compeditus[236] копав землю в його сицилійських виноградниках… Стримався все-таки, погамував у собі гнів і тільки за хвилину сказав:

— Вибач мені, Лігіє. Ти для мене царська донька і названа донька Плавтіїв.

І опанував себе настільки, що, коли Назарій знову з'явився в кімнаті, обіцяв йому по поверненні на свою віллу подарувати пару павичів або фламінго, яких мав повні сади.

Лігія розуміла, скільки йому мусять коштувати такі перемоги над самим собою. Але чим частіше їх здобував, тим дужче її серце схилялося до нього. Заслуга його відносно Назарія була, одначе, менша, ніж вона припускала. Вініцій міг за хвилину обуритися на нього, але не міг до нього її ревнувати. Син Міріам дійсно не більше значив у його очах за пса, а крім того був іще хлопчаком, який якщо кохав Лігію, то кохав несвідомо і смиренно. Більшу боротьбу з собою мусив вести молодий трибун, аби погоджуватися, хоча б мовчки, з тією пошаною, якою серед цих людей було оточене ім'я Христа і його вчення. З того приводу відбувались у душі Вініція дивні речі. Було це все-таки вчення, що його сповідувала Лігія, тож тільки через те готовий був його визнати. Потім, чим швидше одужував, чим ліпше пригадував цілу низку подій, які сталися після тієї ночі в Остріані, й цілий ряд понять, які наповнили відтоді його свідомість, тим дужче дивувався з надлюдської могутності цього вчення, що перетворювало так цілковито душі людські. Розумів, що є в ньому щось надзвичайне, щось, чого не було досі на світі, й відчував, що коли б воно охопило цілий світ, коли б прищепило світові свою любов і своє милосердя, то, мабуть, настала б якась епоха, що нагадувала б ту, в якій іще не Юпітер, а Сатурн правив світом[237]. Не смів також засумніватися ні в надприродному походженні Христа, ні в його воскресінні чи в інших чудесах. Очевидці, які про те говорили, занадто були гідними довіри та занадто зневажали брехню, аби міг припустити, що розповідають небилиці. Врешті римський скептицизм, дозволяючи не вірити в богів, припускав віру в чудеса. Вініцій мав перед собою якусь дивну загадку, розгадати якої не міг. З другого боку, одначе, все це вчення здавалося йому таким суперечливим існуючому порядку речей, таким неможливим для втілення в життя й таким безумним, як ніяке інше. На його думку, люди і в Римі, і в усьому світі могли бути поганими, але світоустрій був добрий. Коли б імператор був, приміром, порядною людиною, коли б сенат складався не з нікчемних розпусників, а з людей таких, яким був Тразея, чого ж би більше можна було бажати? Адже римський світоустрій і панування римлян були добрими, й розподіл людей слушним і справедливим. А тим часом це вчення, на думку Вініція, може порушити всякий порядок, всяке панування вищих і знищити всяку відмінність між людьми. І що тоді сталось би з римським володарюванням і римською державою? Невже римляни могли перестати панувати або визнати силу-силенну поневолених народів за рівню собі? Це вже не вміщувалося в свідомості патриція. До того ж вчення це суперечило всім його особистим переконанням, звичкам, характеру й поняттям про життя. Не міг собі уявити, як би він існував, якби перейшов у цю віру. Побоювався її, дивувався їй, але його єство здригалося від думки, що він міг би її прийняти. Розумів зрештою, що тільки вона — і ніщо інше — розділяє його й Лігію, і, коли про це думав, ненавидів християнську віру всією душею.

Одначе вже усвідомлював, що це саме вона прикрасила Лігію цією якоюсь винятковою, невимовною чарівністю, що в його серці розбудила разом із любов'ю пошану, разом із хіттю обожнювання і з самої Лігії зробила дорожчу за все на світі істоту. І тоді йому захотілося полюбити Христа. І усвідомлював собі, що його мусить або полюбити, або зненавидіти, але байдужим залишитися не може. Тим часом ніби дві протилежні хвилі зштовхувалися в його душі, тож вагався в думках, вагався в почуттях, не міг зробити вибір, але схиляв голову й безмовно виявляв пошану цьому незрозумілому для себе богу, тому тільки, що був це бог Лігії.

Лігія ж бачила, що з ним діється, як він бореться з собою, як єство його відкидає цю віру, і якщо, з одного боку, це смертельно вражало її, то, з другого боку, жалість і вдячність за те безмовне пошанування, що його Христові виявляв, схиляло до нього з нездоланною силою її серце.