Quo vadis - Сторінка 43

Згадувала собі Помпонію Грецину й Авла. Для Помпонії джерелом безупинного смутку й постійних сліз була думка, що по смерті вона не зустріне Авла. Лігія почала тепер ліпше розуміти цю гіркоту й цей біль. І вона знайшла дорогу істоту, з якою загрожує їй вічна розлука. Часом вона, щоправда, втішала себе, що його душа відкриється ще Христовій істині, але сподівання на це розвіювалося. Знала й розуміла його вже занадто добре. Вініцій — християнин! Ці два поняття навіть у її недосвідченій голові не могли співіснувати. Якщо розважливий і статечний Авл не став ним під впливом мудрої та доброчесної Помпонії, як же міг ним стати Вініцій? На це не було відповіді, а радше існувала тільки одна: що немає для нього ні сподівання, ні порятунку.

Але Лігія помітила зі страхом, що ця приреченість, яка висіла над ним, замість того щоб підбурювати проти нього, через саму жалість робила його для неї ще дорожчим. Часом охоплювало її бажання поговорити з ним щиро про його темне минуле, та коли одного разу, сівши коло нього, сказала йому, що поза християнським вченням немає життя, він, уже дещо зміцнілий, трохи підвівся, обіпершись на свою здорову руку, й раптом, поклавши їй голову на коліна, мовив: "Ти і є життя!" І тут дихання завмерло в неї в грудях, запаморочилось у її голові, й якийсь трепет блаженства пробіг по всьому тілу. Охопивши долонями його схилену голову, намагалася його вкласти, але сама нахилилася над ним так, що вустами торкнулася його волосся, і хвилину, сп'янівши одне від одного, боролися з любов'ю, що штовхала їх назустріч.

Лігія підхопилася врешті й вибігла з кімнати, відчуваючи, як кров палає в жилах і голова йде обертом. Але це була крапля, що переповнила чашу. Вініцій і не здогадувався, як дорого доведеться йому заплатити за хвилину блаженства, та Лігія зрозуміла, що тепер вона сама потребує порятунку. Ніч після того вечора провела безсонну, в сльозах і молитвах, із відчуттям, що негідна молитись і що не може бути почутою. Вранці вона вийшла з кубікулу і, погукавши Криспа до садової альтанки, увитої плющем і зів'ялою березкою, відкрила йому всю душу, благаючи його разом з тим, аби дозволив їй покинути оселю Міріам, бо не довіряє вже собі й не може перемогти в своєму серці любові до Вініція.

Крисп, який був чоловіком старим, суворим і поринулим у молитовний екстаз, погодився з її наміром покинути оселю Міріам, але не знаходив слів вибачення для гріховної, на його думку, любові. Серце його переповнилось обуренням од самої думки, що ця Лігія, — якою опікувався від часу втечі, яку полюбив, утвердив у вірі й на яку дивився досі, мовби на білу лілію, що виросла на ґрунті християнського вчення й не осквернена ніяким віянням земним, — могла знайти в душі місце для іншої любові, крім небесної. Вірив досі, що ніде в усьому світі не було більш чистого серця на славу Христа. Хотів її принести йому в жертву, мов перлину, мов скарб, мов улюблене творіння рук своїх, але пережите розчарування наповнило його і здивуванням, і гіркотою.

– Іди та благай Бога, щоб простив тобі провину, — сказав їй похмуро. — Втікай, поки злий дух, який тебе обплутав, не довів тебе до остаточного падіння й не примусив зректися Спасителя. Бог помер для тебе на хресті, аби власною кров'ю спасти твою душу, а ти віддала перевагу тому, який хотів тебе зробити своєю наложницею. Бог чудом вирвав тебе з його рук, але ти відкрила серце нечистій хоті й покохала сина пітьми. Хто ж він є? Друг і слуга антихриста, спільник у розпусті й лиходійстві. Куди ж він заведе тебе, якщо не до тієї прірви й до того Содому, в якому сам живе і який Бог знищить полум'ям свого гніву? І я тобі кажу: ліпше б ти померла, ліпше б стіни цього будинку впали на твою голову, перш ніж той змій уповзе в твої груди й наповнить їх отрутою своєї неправедності.

І він гарячкував усе дужче, бо провина Лігії наповнила його не тільки гнівом, але й відразою та презирством до природи людської взагалі, й зокрема до жіночої, що її навіть християнське вчення не вберегло від слабкості Єви. Неістотним для нього було, що дівчина залишилася чистою, що хоче втікати від цієї любові й зізнається в цьому з жалем і каяттям. Крисп хотів її перетворити на ангела й піднести на таку височінь, на якій існувала тільки любов до Бога, а вона, бач, покохала августіана! Сама думка про це наповнила його серце жахом, посиленим відчуттям розчарування. Ні! Не міг їй цього простити! Грізні слова палили йому губи, мов гарячі вуглини; він боровся ще з собою, щоб їх не вимовити, але потрясав своїми худючими руками над переляканою дівчиною. Лігія почувалася винуватою, але не настільки. Думала навіть, що, покинувши оселю Міріам, здобуде перемогу над спокусою й залагодить провину. Крисп стер її на порох; показав їй усю нікчемність і мізерність її душі, про що вона й не підозрювала досі. Вона сподівалася навіть, що старий пресвітер, який од часу її втечі з Палатину був для неї наче батьком, виявить трохи жалості, що розрадить її, додасть бадьорості, утвердить.

— Богу жертвую моє розчарування й мою скорботу, — мовив, — але ж ти розчарувала і Спасителя, бо зійшла нібито на болото, випари якого отруїли твою душу. Могла б принести її в жертву Христу, мов коштовну посудину, і сказати йому: "Наповни її, Господи, благодаттю!", але воліла жертвувати слузі злого духа. Нехай тебе Бог простить і нехай змилується над тобою, а я, доки не виженеш змія… я, що вважав тебе за обраницю…

Й раптом замовк, бо помітив, що вони не самі.

Крізь сплетіння зів'ялої березки та плюща, однаково зеленого влітку та взимку, помітив Крисп двох людей, одним із яких був апостол Петро. Другого не міг одразу впізнати, бо плащ із грубої волосяної тканини, що називалася "кілікіум", частково прикривав йому обличчя. Криспові на якусь мить здалося, що то Хілон.

Вони ж, почувши збуджений голос Криспа, ввійшли до альтанки й сіли на кам'яну лаву. Супутник Петра відкрив своє худорляве обличчя, з лисіючою головою, вкритою по боках кучерявим волоссям, з почервонілими повіками і з кривим носом — некрасиве й разом з тим натхненне, в якому Крисп упізнав риси Павла з Тарса.

Але Лігія, впавши на коліна, обхопила руками, ніби з розпачу, ноги Петра і, притуливши свою змучену голівку до поли його плаща, завмерла в мовчанні.

А Петро сказав:

— Мир душам вашим.

І, бачачи дівчину біля своїх ніг, запитав, що сталося. Тоді Крисп почав розповідати все, в чому зізналася йому Лігія, — про її грішну любов, про її бажання втекти з оселі Міріам і про своє горе, що душа, яку хотів оддати в жертву Христу чистою, як сльоза, заплямувала себе земним почуттям до учасника всіх лиходійств, у яких погруз язичницький світ і які волали про помсту Бога.

Поки він говорив, Лігія все міцніше обіймала ноги апостола, мовби хотіла шукати в нього схованки й прохати хоч трохи жалості.

Апостол же, вислухавши до кінця, нахилився й поклав дряхлу свою руку на її голову, після чого підвів очі на старого священика і сказав:

— Криспе, невже ти не чув, що вчитель наш улюблений був у Кані[238] на весільному бенкеті та благословив любов між чоловіком і жінкою?

У Криспа опустилися руки, він із подивом поглядав на апостола, нездатний вимовити й слова.

А той, помовчавши трохи, спитав знову:

— Криспе, невже ти вважаєш, що Христос, який дозволяв Марії з Магдали лежати біля своїх ніг і простив блудницю, відвернувся б од цього дитяти, чистого, як лілії польові?

Лігія, схлипуючи, притулилася ще міцніше до Петрових ніг, зрозумівши, що недаремно шукала в нього захисту. Апостол, однявши її заплакане личко від своїх ніг, мовив до неї:

— Доки очі того, що його любиш, не розкриються на світло істини, доти уникай його, аби він не ввів тебе в гріх, але молися за нього і знай, що не маєш провини в любові твоїй. А що хочеш уберегтися від спокуси, так це буде тобі зараховано. Не тривожся й не плач — говорю тобі, що милість Спасителя не залишить тебе, і молитви твої буде почуто, і після скорботних днів надійдуть дні веселі.

Сказавши це, поклав обидві долоні на її волосся і, підвівши очі догори, благословив її. З обличчя його сяяла неземна доброта.

Але засмучений Крисп почав смиренно виправдовуватись:

— Согрішив я проти милосердя, але вважав, що, допустивши в серце любов земну, вона зреклася Христа…

Петро ж перебив:

— Я тричі його зрікся, одначе він простив мене й наказав пасти овець своїх.

— …тим паче, — закінчив Крисп, — що Вініцій августіан.

— Христос перемагав і більш тверді серця, — сказав Петро.

На те Павло з Тарса, що мовчав досі, приклав пальці до своїх грудей, вказуючи на себе, і сказав:

— Я той, хто переслідував і посилав на смерть слуг Христових. Я під час каменування Стефана[239] пильнував одяг тих, що його каменували, я хотів знищити істину по всій землі, де живуть люди, і, одначе, — мене призначив Господь, аби її по всій землі проповідував. І я проповідував її в Юдеї, в Греції, на островах і в цьому безбожному місті, де опинився вперше і як в'язень мешкав у ньому. А тепер, коли мене викликав Петро, мій зверхник, я вступлю в цей дім, аби схилити цю горду голову до ніг Христових і кинути зерно в цей кам'янистий ґрунт, який оживить Господь, аби дав щедрий урожай.

І підвівся. Криспові ж цей невисокий, згорблений чоловік видався в ту мить, ким і був насправді, — велетнем, який зрушує світ із його основ і оволодіває людьми та країнами.

Розділ XXVIII

Петроній — Вініцію:

"Змилуйся, carissime, не наслідуй у листах своїх ані лакедемонян, ані Юлія Цезаря. Коли б принаймні так, як він, міг написати: "Veni, vidi, vici!"[240] — зрозумів би ще твою лаконічність. Але твій лист значить у кінцевому підсумку: veni, vidi, fugi[241]; що ж, таке завершення справи суперечить твоїй натурі, та ще й був поранений і діялися з тобою речі надзвичайні, але ж твій лист потребує пояснень. Я не вірив очам своїм, читаючи, що той лігієць задушив так легко Кротона, як пес каледонський душить вовка в ущелинах Гібернії[242]. Такий чоловік має цінуватися на вагу золота, і варто йому захотіти, він буде улюбленцем імператора. Коли повернуся до міста, мушу з ним ближче познайомитися й накажу відлити з бронзи його статую. Міднобородий лусне з цікавості, коли йому розповім, що вона зроблена з натури.