Quo vadis - Сторінка 64

Але спека ставала нестерпною. Хтось із утікачів, останній, кого бачив Вініцій, старий на милицях, крикнув: "Не підходь до мосту Цестія! Весь острів у вогні![314]" Тому не можна було більше вводити себе в оману. Біля повороту на Юдейську вулицю, де стояв будинок Ліна, молодий трибун побачив серед клубів диму полум'я: горів не тільки острів, але й Затибря, принаймні інший кінець вулички, на якій мешкала Лігія.

Вініцій, одначе, пам'ятав, що будинок Ліна оточений садом, за яким з боку Тибру був не дуже широкий незабудований простір. Та думка додала йому бадьорості. Вогонь міг зупинитися на порожньому місці. У сподіванні на це біг далі, хоча кожний повів вітру приносив уже не тільки дими, але тисячі іскор, які могли запалити пожежу й на цьому кінці вулиці й відрізати шлях назад.

Нарешті побачив крізь димову заслону кипариси в саду Ліна. Будинки, розташовані за пустирем, палали вже як стоси дров, але оселя Ліна ще не була охоплена вогнем. Вініцій поглянув із вдячністю в небо й кинувся до будинку, хоча само повітря вже його обпікало. Ворота були причинені, та він штовхнув їх і вбіг усередину.

В саду не було жодної живої душі, й будинок здавався також зовсім порожнім.

"Може, знепритомніли всі від диму й спеки", — подумав Вініцій.

І почав гукати:

— Лігіє! Лігіє!

У відповідь — тиша. Чути було тільки гоготання далекого вогню.

— Лігіє!

Раптом до його слуху долетіли зловісні звуки, що їх він чув уже одного разу в цьому саду. Неподалік на острові загорівся, мабуть, віварій, розташований біля храму Ескулапа, в якім усякі звірі, а серед них і леви, заревли з переляку. Дрож пробіг тілом Вініція з голови до п'ят. Ось уже вдруге за хвилину, коли вся його істота була зосереджена на думці про Лігію, ці жахливі голоси звучали як передвістя нещастя, як дивне пророцтво зловорожого майбуття.

Та було це все-таки коротке, скороминуще враження, бо ще страшніше од реву диких звірів гоготання пожежі змушувало думати про щось інше. Лігія, щоправда, не відповідала на гукання, але могла перебувати в цьому будинку, якому загрожував огонь, знепритомніла чи вчаділа. Вініцій кинувся всередину будинку. В невеликому атрії було порожньо й темно від диму. Шукаючи навпомацки двері до кубікулів, помітив миготливий вогник каганця і, підійшовши ближче, побачив ларарій, у якому замість ларів був хрест. Біля його підніжжя світилася лампадка. У голові молодого оглашенного[315] блискавкою майнула думка, що той хрест посилає йому цей вогник, при світлі якого він може знайти Лігію, тож узяв лампадку й вирушив шукати кубікули. Знайшовши вхід до одного з них, одсунув заслону і при світлі лампадки почав роззиратися.

Але й тут не було нікого. Вініцій усе-таки був упевнений, що потрапив до кубікулу Лігії, бо на цвяхах, забитих у стіні, висіла її одежа, а на постелі лежав капітій, себто корсаж, який жінки носили просто на тілі. Вініцій схопив його, притиснув до вуст і, перекинувши через плече, рушив далі. Будиночок був невеликий, отже впродовж короткого часу він обійшов усі кімнати й навіть підвал. Але ніде не знайшов живої душі. Було справою надто очевидною, що Лігія, Лін і Урс мусили разом з іншими мешканцями кварталу шукати порятунку від пожежі. "Треба їх шукати серед натовпів, за брамами міста", — подумав Вініцій.

Не здивувало його надто й те, що не зустрів їх на Портовій дорозі, бо могли вийти із Затибря з протилежного боку, в напрямку Ватиканського пагорба[316]. В усякому разі вціліли, принаймні від вогню. У Вініція камінь упав з душі. Бачив, щоправда, з якою страшенною небезпекою була пов'язана втеча, та думка про надлюдську силу Урса додавала йому бадьорості. "Тепер мені треба, — мовив собі, — тікати звідси й через сади Доміціїв дістатися садів Агриппіни. Там їх знайду. Дими там не страшні, бо вітер дме із Сабінських гір".

Настав усе-таки час, коли мусив подумати про власний порятунок, бо хвиля вогню котилася з боку острова і клуби диму майже зовсім затопили завулок. Лампадка, що світила йому в будинку, згасла від протягу. Вийшовши на вулицю, Вініцій чимдуж біг тепер до Портової дороги, в той самий бік, звідки прибув, і пожежа, здавалося, жене його своїм вогненним подихом, то огортаючи його щоразу новими хмарами диму, то обсипаючи іскрами, що падали йому на волосся, на шию, на одяг. Туніка почала на ньому тліти в кількох місцях, але він на це не зважав і біг далі, побоюючись що може задихнутися від диму. В роті мав присмак горілого й сажі, в горлі й легенях пекло вогнем. Кров підступала до голови так, що часом усе, навіть дими, бачив червоним. Тоді сказав подумки: "Це справжній вогонь! Ліпше мені впасти на землю й померти". Бігти ставало все важче. Голова, шия і плечі обливалися потом, і той піт обпікав його, мов окріп. Коли б не ім'я Лігії, яке повторював подумки, й коли б не її капітій, яким обмотав собі рот, уже впав би. Кількома хвилинами пізніше вже перестав упізнавати завулок, яким біг. Відчував, що ось-ось знепритомніє, пам'ятав лише, що мусить утікати, бо на відкритому полі його чекає Лігія, що її пообіцяв йому апостол Петро. Й раптом огорнула його якась дивна, схожа на передсмертну маячню, впевненість, що мусить її побачити, одружитися з нею й потім одразу померти.

Біг уже, як п'яний, збиваючись то в один, то в другий бік вулиці. Та раптом змінилося щось у жахливому вогнищі, яке охопило велетенське місто. Все, що доти лише тліло, спалахнуло суцільним морем полум'я, бо вітер перестав приносити дими, ці ж, які нагромадилися в завулках, звіяв шалений порив розжареного повітря. Порив той гнав тепер мільйони іскор, так що Вініцій біг як у вогненній хмарі. Зате він міг ліпше бачити перед собою, і в ту мить, коли вже мав падати, побачив кінець завулка. Це знову додало йому сили. Повернувши за ріг, опинився на вулиці, що вела до Портової дороги й на Кодетанське поле[317]. Іскри перестали гнатися за ним. Зрозумів: якщо добіжить до Портової дороги, то вціліє, хоч би йому навіть довелося знепритомніти.

В кінці вулиці побачив знову ніби хмару, що закривала прохід. "Якщо це дими, — подумав, — то вже не пройду". Біг з останніх сил. На ходу зняв із себе туніку, що, тліючи від іскор, обпікала його, як сорочка Несса[318], і мчав голий, маючи тільки капітій Лігії на голові, яким був обмотаний також рот. Підбігши ближче, розгледів: те, що йому видавалося димом, було курявою, з якої до того ж долітав гамір і людські крики.

"Чернь грабує будинки", — сказав собі.

Але біг у напрямку голосів. Усе-таки там були люди, що могли йому надати допомогу. Сподіваючись на це, перш ніж добігти, почав прохати щосили про порятунок. Але було це його останнє зусилля: в очах почервоніло ще дужче, в легенях забракло повітря, у м'язах — сили, й він упав.

Одначе його почули, а радше помітили, і двоє людей (як виявилося — робітники) рушили йому на допомогу з глечиками, повними води. Вініцій, який упав од виснаження, але не знепритомнів, обома руками схопив посудину й вихилив її до половини.

— Дякую, — сказав, — поставте мене на ноги, далі я сам піду!

Другий робітник облив йому водою голову, обидва ж не тільки поставили його на ноги, але підняли й понесли до гурту інших, які оточили його, оглядаючи дбайливо, чи не надто зазнав пошкодження. Ця дбайливість здивувала Вініція.

— Люди, — запитав, — що ви за одні?

— Руйнуємо будинки, щоб пожежа не могла дійти до Портової дороги, — відповів один із робітників.

— Прийшли мені на допомогу, коли я вже впав. Дякую вам.

— Ми не можемо відмовити в допомозі, — озвалося кілька голосів.

Тоді Вініцій, який зранку дивився на озвірілі натовпи, на бійки та грабунки, поглянув уважніше на обличчя, що його оточували, і сказав:

— Хай винагородить вас… Христос.

— Хвала імені його! — вигукнув цілий хор голосів.

— Лін?.. — запитав Вініцій.

Але не зміг запитувати далі й не почув відповіді, позаяк од хвилювання та надмірного напруження зомлів.

Опритомнів лише на Кодетанській дорозі, в саду, оточений кількома жінками й чоловіками, і перші слова, на які знову здобувся, були:

— Де Лін?

Якийсь час не було відповіді, потім якийсь знайомий Вініцію голос раптом сказав:

— За брамою Номентанською; пішов до Остріану… позавчора… Мир тобі, перський царю!

Вініцій підвівся й сів, побачивши несподівано над собою Хілона.

Грек же мовив:

— Дім твій, пане, напевно, згорів, бо Карини в огні, але ти завше будеш багатим, як Мідас[319]. О, що за напасть! Християни, сини Серапіса, провіщали здавна, що вогонь знищить це місто… А Лін разом із дочкою Юпітера перебуває в Остріані… О, що за напасть на це місто!..

Вініцієві знову зробилося погано.

— Бачив їх? — запитав.

— Бачив, пане!.. Дякувати Христу і всім богам, що я можу доброю звісткою відплатити за твої добродійства. Але я тобі, Осірісе, ще відплачу, присягаюся цим палаючим Римом!

Надворі звечоріло, але в саду видно було як удень, бо пожежа палахкотіла ще дужче. Здавалося, що горять не окремі квартали, а все місто, вздовж і вшир. Небо було червоне, скільки оком сягнути, і на землю спускалася червона ніч.

Розділ XLIV

Заграва від палаючого міста залила небо так широко, як може сягнути людський погляд. Із-за пагорбів витиснувся великий повний місяць, який запалав одразу і, прибравши барву розжареної міді, здавалося, з подивом поглядав на місто, володаря світу, що гинуло. В зарожевілих безоднях неба світилися рожеві зірки, але на відміну від звичних ночей на землі було світліше, ніж на небесах. Рим освітлював, як величезне багаття, всю Кампанію. При кривавій заграві видно було далекі пагорби міста, вілли, храми, пам'ятники й акведуки, що збігали з усіх навколишніх гір до міста, на акведуках же роїлися люди, які сховалися там заради безпеки або для спостерігання пожежі.

Тим часом страшна стихія охоплювала все нові ділянки. Не можна було сумніватися, що чиїсь злочинні руки підпалили місто, коли все нові пожежі виникали в місцях, віддалених од головного вогнища. З пагорбів, на яких Рим був розташований, полум'я спливало, як морські хвилі, в долину, тісно заставлену п'яти— й шестиповерховими будинками, сараями, крамницями, дерев'яними пересувними амфітеатрами, спорудженими принагідно для різноманітних видовищ, і врешті складів дров, маслинової олії, зерна, горіхів, шишок піній, насінням яких харчувався бідний люд, та одягу, який часом із ласки імператорів роздавали голоті, що гніздилася по тісних завулках.