Quo vadis - Сторінка 66

Вініцій підганяв свого мула, як міг, Хілон же, їдучи вслід за ним, розмовляв упродовж усієї дороги сам із собою:

— Ось пожежа залишилася позаду й тепер гріє нам спини. Ніколи ще на цій дорозі не було так видно вночі. О Зевсе! Якщо не спустиш зливу на цю пожежу, значить, не любиш Рима. Силами людськими не загасити такого вогню. Місто, якому підкорялися Греція та весь світ! А тепер перший-ліпший грек може пекти свої боби в його попелі! Хто на таке сподівався!.. Й не буде вже ні Рима, ні римських володарів…

А хто захоче ходити по цьому попелищу, коли вистигне, і посвистувати, той посвистуватиме в безпеці. О боги! Посвистувати в такому світовладному місті! Хто б із греків або навіть із варварів міг на таке сподіватися?.. Одначе свистіти можна, бо купа попелу — зосталася вона від вогнища пастухів чи від спаленого міста — це лише купа попелу, що її рано чи пізно розвіє вітер.

Кажучи це, Хілон час від часу обертався назад і дивився на хвилю вогню зі злостивою і разом з тим радісною міною. Потім мовив далі:

— Гине! Гине! І не буде його вже більше на землі. Куди тепер світ посилатиме своє зерно, свої маслини та свої гроші? Хто в нього витискатиме золото і сльози? Мармур не горить, але кришиться у вогні. Капітолій перетвориться на руїни, і Палатин стане руїнами. О Зевсе! Рим був на кшталт пастуха, інші ж народи — ніби вівці. Коли пастух був голодним, різав одну з овець, з'їдав м'ясо, і тобі, отче богів, жертвував шкуру. О Хмарозбирачу, хто різатиме тепер і в чиї руки вкладеш пастуший бич? Бо Рим палає, отче, так добре, ніби ти його сам підпалив блискавкою.

— Поспішай! — підганяв його Вініцій. — Що там робиш?

— Оплакую Рим, пане, — відповів Хілон. — Таки ж місто Юпітера!..

І якийсь час їхали мовчки, вслухаючись у гоготання пожежі та в шум пташиних крил. Голуби, яких величезна кількість гніздилася при віллах і по містечках Кампанії, а також різноманітні птахи з-над моря та з навколишніх гір, сприймаючи заграву пожежі за сонячне світло, летіли цілими зграями наосліп у вогонь.

Вініцій першим порушив мовчання:

— Де ти був, коли спалахнула пожежа?

– Ішов до свого друга Евриція, пане, що тримав крамничку біля Великого Цирку, і розмірковував якраз про вчення Христове, коли хтось закричав: "Огонь!" Люди громадилися біля цирку, шукаючи порятунку та з цікавості, але коли полум'я охопило весь цирк і, крім того, почало спалахувати в інших місцях, треба було подумати про власну безпеку.

— Чи бачив ти людей, що кидали смолоскипи до будинків?

— Хіба я тільки це бачив, внуче Енея! Бачив людей, що торували собі в натовпі дорогу мечами; бачив бійки й розтоптані на бруківці нутрощі людські. Ах, пане, коли б ти на це дивився, подумав би, що варвари захопили місто і вчиняють різанину. Люди навколо кричали, що настав кінець світу. Деякі зовсім втратили голову і, відмовившись од наміру тікати, чекали бездумно, коли їх охопить полум'я. Другі збожеволіли, треті вили з розпачу, та бачив і таких, які вили від радості, бо, о пане, багато є на світі злих людей, що не здатні поцінувати добродійств милостивого вашого панування й тих справедливих законів, на основі яких віднімаєте у всіх їхнє майно та привласнюєте його. Люди не вміють погоджуватися з волею богів!

Вініцій був занадто поглинутий своїми роздумами, щоб помітити іронію, яка звучала в словах Хілона. Він здригався від жаху лише на думку, що Лігія могла опинитися серед цього сум'яття, на цих страшних вулицях, на яких розтоптано людські нутрощі. Й хоча він уже разів десять випитував Хілона про все, що той міг знати, звернувся до нього ще:

— А ти бачив їх в Остріані на власні очі?

— Бачив, сину Венери, бачив дівчину, доброго лігійця, святого Ліна й апостола Петра.

— До пожежі?

— Так, о Митро, до пожежі.

Але в душі Вініція з'явилася підозра, чи Хілон не бреше, тож, притримавши мула, поглянув грізно на старого грека й запитав:

— Що ти там робив?

Хілон знітився. Хоча йому, як і багатьом, здавалося, що разом із загибеллю Рима надходить край і римському владарюванню, але поки що був сам на сам із Вініцієм, пригадував, що той заборонив під загрозою страшної кари шпигувати за християнами, й особливо за Ліном і Лігією.

— Пане, — сказав Хілон, — чому ти не віриш, що я їх люблю? Саме так! Був у Остріані, бо вже наполовину християнин. Піррон навчив мене ставити доброчесність вище за філософію, тож дужче горнуся до людей доброчесних. А до того ж, о пане, я бідний, і коли ти, о Юпітере, розважався в Анції, я частенько голодував, сидячи за книгами, тож сідав біля муру в Остріані, бо християни, хоча й самі бідняки, більше подають милостині, ніж усі інші, разом узяті, мешканці Рима.

Привід цей видався Вініцію переконливим, тому запитав уже не так грізно:

– І ти не знаєш, де на цей час поселився Лін?

— Одного разу ти покарав мене за цікавість, пане, жорстоко, — відповів грек.

Вініцій замовк, і їхали далі.

— Пане, — сказав трохи згодом Хілон, — не відшукав би ти дівчину, коли б не я, але якщо її знайдемо тепер, не забудеш про бідного мудреця?

— Матимеш дім із виноградником біля Амеріоли[326], — відповів Вініцій.

— Дякую тобі, Геркулесе! З виноградником?.. Дякую тобі! О, так! З виноградником!

Минули пагорби Ватикану, що світилися червоно від пожежі, але за Навмахією звернули праворуч, аби, перетнувши Ватиканське поле, наблизитися до ріки і, переправившись через неї, дістатися Фламінійової брами. Раптом Хілон притримав мула і сказав:

— Пане! Прийшла мені в голову гарна ідея.

— Кажи, — відповів Вініцій.

— Між Янікульським пагорбом і Ватиканом, за садами Агриппіни, є підземелля, з яких добували камінь і пісок для будівництва цирку Нерона. Послухай мене, пане! Останнім часом юдеї, що їх, як знаєш, багато є на Затибрі, почали жорстоко переслідувати християн. Пам'ятаєш, що вже за божественного Клавдія такі там були заворушення, що імператор змушений був вигнати їх із Рима. Тепер же, коли повернулися й коли завдяки піклуванню Августи почуваються в безпеці, тим зухваліше принижують християн. Я ж бо знаю! Я бачив. Жодного едикту не було видано проти християн, але юдеї звинувачують їх перед префектом міста, що вбивають дітей, вшановують осла та проповідують не визнане сенатом учення, а самі б'ють їх і нападають на їхні молитовні будинки з такою жорстокістю, що християни змушені ховатися від них.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав Вініцій.

— А те, що синагоги існують відкрито на Затибрі, але християни, щоб уникнути переслідувань, змушені молитися таємно і збираються в покинутих сараях за містом або в піщаних кар'єрах. Ті, що мешкають на Затибрі, вибрали собі цей, що утворився з причини будівництва цирку й різних будинків уздовж Тибру. Тепер, коли гине місто, прихильники Христа, напевно, моляться. Знайдемо їх силу-силенну в підземеллях, тому радив би тобі, пане, щоб ми заглянули туди мимохідь.

— Але ж ти говорив, що Лін вирушив до Остріану! — вигукнув роздратовано Вініцій.

— А ти мені пообіцяв будинок із виноградником біля Амеріоли, — відповів Хілон, — отже, хочу шукати дівчину всюди, де маю сподівання її знайти. Після того як спалахнула пожежа, вони могли повернутися на Затибря… Могли оминути місто, як ми робимо це зараз. Лін має дім, хотів, може, бути ближче до нього, щоб глянути, чи пожежа не охопить і цього кварталу. Якщо повернулися, тоді присягаюся тобі, пане, Персефоною[327], що застанемо їх на молитві в підземеллі, а в найгіршому разі розпитаємо про них.

— Маєш рацію, веди! — сказав трибун.

Хілон, не роздумуючи, звернув ліворуч, до пагорба. На мить схил цього пагорба заступив їм пожежу так, що, хоча найближчі виступи були освітлені, самі вони опинилися в тіні. Минувши цирк, звернули ще ліворуч і заглибились у лощину, в якій було зовсім темно. Але в темряві Вініцій помітив багато миготливих вогників.

— Це вони! — сказав Хілон. — Буде їх нині більше, ніж будь-коли, бо інші молитовні будинки згоріли або повні диму, як і все Затибря.

— Так! Чую спів, — сказав Вініцій.

Дійсно, з темного отвору в пагорбі долинали людські голоси, ліхтарики зникали в ньому один за одним. Але з бічних лощин з'являлися все нові постаті, так що через деякий час Вініцій і Хілон опинилися серед гурту людей.

Хілон сповз із мула і, кивнувши підліткові, що йшов збоку, сказав йому:

— Я служитель Христа і єпископ. Потримай нам мулів, і дістанеш моє благословення та відпущення гріхів.

Потім, не очікуючи відповіді, всунув йому в руку повіддя і приєднався разом із Вініцієм до натовпу, що рухався.

Незабаром увійшли до підземелля й посувалися далі при слабкому світлі ліхтариків темним коридором, аж поки прийшли до широкої печери, з якої, очевидно, ще недавно вибирали камінь, бо на стінах виднілися свіжі його злами.

Було там видніше, ніж у коридорі, бо, окрім світильників і ліхтариків, у печері горіли смолоскипи. При їх світлі розгледів Вініцій цілий уклінний натовп із руками, простягненими догори. Ні Лігії, ні апостола Петра, ні Ліна він тут не бачив, натомість оточували його обличчя урочисті й схвильовані. На деяких він бачив очікування, тривогу, сподівання. Миготливе світло відбивалося в білках їхніх підведених очей, піт струмував по блідих як крейда лобах; одні співали пісень, інші гарячково повторювали ім'я Христа, деякі били себе в груди. По всіх було видно: щохвилини очікують чогось надзвичайного.

Та ось співи змовкли, і над натовпом, у ніші, утвореній на місці відбитої брили, з'явився знайомий Вініцію Крисп, із обличчям ніби напівпритомним, блідим, фанатичним і суворим. Очі звернулися до нього, мовби в очікуванні слів розради та сподівання, він же, перехрестивши всіх, заговорив поспіхом, ледве не зриваючись на крик:

— Кайтеся у гріхах ваших, бо настав час. Ось на місто лиходійств і розпусти, ось на новий Вавилон спустив Господь огонь нищівний. Настав час суду, гніву та загибелі… Господь передрік пришестя своє, і скоро ви побачите його! Але прийде вже не в образі агнця, який віддав свою кров за гріхи ваші, але як грізний судія, що в справедливості своїй скине в безодню грішників і невіруючих… Горе світові й горе грішникам, бо не буде вже для них милосердя… Бачу тебе, Ісусе! Зірки спадають на землю дощем, сонце меркне, земля розверзає безодні свої, і мертві повстають, а ти грядеш серед звуків трубних і сонмів ангельських, серед громів і блискавок.