Quo vadis - Сторінка 67

Бачу й чую тебе, о Ісусе!

Тут замовк і, підвівши обличчя, здавалося, почав углядатися в щось далеке і страшне. В цю мить у підземеллі почувся глухий гуркіт грому — один, другий і десятий. Це в палаючому місті падали цілі вулиці згорілих будинків. Але більшість християн визнало цей гуркіт за очевидну ознаку, що грізний час настає, бо віра в близькість другого пришестя Христа і в кінець світу була й так між ними розповсюджена, тепер же зміцнила її пожежа міста. Тому страх Господній охопив натовп. Численні голоси почали повторювати: "Судний день!.. Гряде!" Деякі затуляли руками обличчя в переконанні, що зараз трісне земля в основах своїх і з надр її вийдуть нелюди пекельні, щоб терзати грішників. Одні благали: "Ісусе, змилуйся! Рятівнику наш, будь милосердним!.." — другі голосно каялися в гріхах, треті кидались одне до одного в обійми, щоб фатальної миті відчувати поряд близькі серця.

Але були й такі, чиї лиця, ніби на вершині блаженства, сповнені неземних усміхів, не виявляли тривоги. В кількох місцях розляглися голоси: це люди в релігійному екстазі почали викрикувати незрозумілі слова невідомими мовами. Хтось із темного кутка печери заволав: "Пробудись, хто спить!" Над усім панував голос Криспа: "Пильнуйте! Пильнуйте!"

Часом, одначе, наставала тиша, мовби всі, затамувавши подих, очікували того, що станеться. І тоді чути було далекий гуркіт від падіння зруйнованих вогнем кварталів, після якого знову звучали стогони, молитви, вигуки й заклики: "Рятівнику, змилуйся!" Іноді Крисп голосно промовляв: "Зречіться благ земних, бо скоро не буде у вас землі під ногами! Зречіться земної любові, бо Господь знищить тих, які дужче, ніж його, люблять жінок і дітей. Горе тому, хто полюбив творіння дужче, ніж творця! Горе багатим! Горе лихварям! Горе розпусникам! Горе чоловікові, жінці й дітям!.."

Зненацька сильніший од попередніх гуркіт струсонув каменоломню. Всі впали на землю, простягнувши руки хрестом, аби таким чином захиститися від злих духів. Настала тиша, в якій чути було тільки прискорене дихання та переляканий шепіт: "Ісусе! Ісусе! Ісусе!" — і де-не-де плач дітей. І зразу ж понад лежачою черню чийсь спокійний голос мовив:

— Мир вам!

Це був голос апостола Павла, який щойно ввійшов до печери. Від звуків його слів страх миттю розвіявся, як минає страх у стада, коли з'являється пастух. Люди попідводилися з землі, хто був ближче, тулилися до його колін, мовби шукаючи в нього захисту, він же простяг над ними руки й заговорив:

— Чому тривожитесь у серцях ваших? Кому з вас відомо, що його може спіткати, поки не настав його час? Господь покарав огнем Вавилон, але над вами, хто омитий хрещенням і чиї гріхи спокутувані кров'ю агнця, буде милосердя його, й помрете з іменем його на вустах ваших. Мир вам!

Після грізних, немилосердних слів Криспа слова Петра були бальзамом для присутніх. Замість страху Господнього душами оволоділа милість Божа. Люди ці знайшли такого Христа, якого полюбили з оповідей апостольських, — тож не судію невблаганного, а лагідного, терплячого агнця, милосердя якого у сто разів переважало злобу людську. Відчуття полегшення огорнуло все зібрання, та сподівання в поєднанні з вдячністю апостолові переповнили серця. Голоси з різних кутків озвалися: "Ми вівці твої, паси нас!" Які були поближче, мовили: "Не покидай нас у лиху годину!" І припадали до його колін, а Вініцій, бачачи це, підійшов до апостола, схопив край його плаща і, схиливши голову, сказав:

— Порятуй мене, святий старче! Я шукав її в диму пожежі й у натовпі людському, та ніде не міг знайти, але вірю, що ти можеш повернути її мені.

— Сподівайся, — мовив, — і йди за мною.

Розділ XLVI

Місто все ще горіло. Великий Цирк лежав у руїнах, далі в кварталах, які загорілися першими, цілі вулиці й завулки лежали в руїнах. Коли падав будинок, стовпи вогню здіймалися до самого неба. Вітер перемінився й віяв тепер із страшенною силою з боку моря, несучи на Целій, на Есквілін і на Вімінал хвилі вогню, головешок та жарин. Подумали вже, одначе, і про порятунок. За наказом Тигелліна, що позавчора прибув із Анція, заходилися зносити будинки на Есквіліні, щоб вогонь, потрапивши на порожнє місце, згас сам по собі. Була це все-таки жалюгідна спроба, вжита для порятунку решти міста, бо про врятування того, що горіло, нічого було й думати. Належало при цьому подбати й про запобігання наслідкам лиха. Разом із Римом гинули незліченні багатства, гинуло все майно його мешканців, — так що навколо мурів бродили тепер сотні тисяч неімущих. Наступного дня голод почав дошкуляти цим натовпам людським, адже велетенські запаси продуктів, нагромаджені в місті, горіли разом з ним, у загальному сум'ятті й розвалі ніхто досі не подумав, аби привезти нові. Тільки по прибутті Тигелліна було послано до Остії відповідні накази, тим часом натовпи почали прибирати все загрозливішого вигляду.

Будинок біля Аппійового акведука, в якому тимчасово поселився Тигеллін, обступили юрби жінок, які з ранку до пізньої ночі кричали: "Хліба й даху!" Марно преторіанці, викликані з великого табору між Соляною та Номентанською дорогами, намагалися підтримати хоча б якийсь лад. Тут і там чинили їм відкритий збройний опір, іноді беззбройні гурти, вказуючи на палаюче місто, кричали: "Убивайте нас через цей вогонь!" Лаяли імператора, августіанів, преторіанських солдатів, обурення зростало з кожною годиною так, що Тигеллін, поглядаючи вночі на тисячі вогнищ, розведених навколо міста, говорив собі, що то вогнища ворожого табору. За наказом його привезено, крім борошна, якнайбільшу кількість спеченого хліба не лише з Остії, але й з усіх навколишніх міст і селищ, та коли перші партії прибули на Торгову пристань, народ зламав ворота з боку Авентина і як оком змигнути розхапав увесь запас, скориставшись страшенним сум'яттям. При місячнім сяйві билися за хлібини, величезну кількість яких утоптано в землю. Борошно з розірваних мішків укрило, наче снігом, весь простір од складів аж до лугів Друза та Германіка, і заворушення тривали, аж поки солдати, оточивши всі будинки, почали розганяти натовпи за допомогою стріл та каміння.

Ніколи від часу навали галлів під проводом Бренна не траплялося Риму такого лиха. Порівнювали з розпачу обидві пожежі. Але тоді лишився принаймні Капітолій. Нині ж і він оточений був зловісним вогненним вінцем. Мармур не горів у вогні, але ночами, коли вітер на мить розганяв язики полум'я, на горі видно було шереги колон храму Юпітера, що, розпечені, світилися рожево, наче вкриті жаром. Врешті, за часів Бренна мешканці Рима були дисципліновані, згуртовані, прихильні до свого міста і його вівтарів, нині ж навколо мурів палаючого міста бродили різномовні натовпи, здебільшого із рабів і вільновідпущеників, розгнуздані, свавільні, готові виступити під тиском злиднів проти влади та міста.

Але самі масштаби пожежі, наповнюючи серця жахом, певною мірою знесилювали натовп. За пожежею могли прийти голод і хвороби — на довершення нещастя стояла страшенна липнева спека. Повітрям, розпеченим вогнем і сонцем, неможливо було дихати. Ніч не лише не приносила полегшення, але була таким же пеклом. Удень відкривався жахливий і зловісний краєвид. Усередині гігантське місто на пагорбах, перетворене на ревучий вулкан, навколо ж, аж до Альбанських гір, неозоре суцільне кочовище — буди, намети, курені, повози, тачки, ноші, ятки, вогнища — все це застелене димом, курявою, освітлене рудими променями сонця, що пробиваються крізь пожежу, наповнене гомоном, криком, погрозами, ненавистю і страхом, — велетенське збіговисько чоловіків, жінок і дітей. Серед квіритів — греки, кудлаті ясноокі люди півночі, африканці, азіати; серед римських громадян — раби, вільновідпущеники, гладіатори, купці, ремісники, селяни й солдати — справжнє людське море, що оточувало вогненний острів.

Найрізноманітніші вісті хвилювали це море, як вітер — морські хвилі. Були благополучні й неблагополучні. Балакали про незліченні запаси зерна та одягу, що надійдуть на Торгову пристань і роздаватимуться безкоштовно. Подейкували також, що за наказом імператора із провінцій Азії, Африки будуть вивезені всі багатства, зібране в такий спосіб добро розподілять між мешканцями Рима так, аби кожне могло собі вибудувати власний дім. Але ж одночасно поширювалися й такі новини — воду у водогонах отруєно, Нерон хоче знищити місто, вигубити мешканців до ноги, щоби потім перебратися до Греції чи Єгипту і звідти правити світом. Кожна з чуток розходилась із швидкістю блискавки і кожна знаходила в натовпі готових їй повірити, збуджуючи спалахи сподівання або гніву, страху або люті. Врешті якась гарячка опанувала ці тисячі кочівників. Віра християн, що кінець світу через вогонь — близький, поширювалася й між прихильниками язичницьких богів з кожним днем усе більше. Серед хмар, освітлених місяцем, їм увижалися боги, які придивлялися до загибелі землі, — до них простягали руки, благаючи про жалість або проклинаючи їх.

Тим часом солдати при допомозі певної кількості мешканців продовжували руйнувати будинки на Есквіліні, на Целії, а також і на Затибрі, завдяки чому там уціліла значна частина будівель. Але в самому місті палали незліченні скарби, нагромаджені за не одне століття перемог, безцінні твори мистецтва, прекрасні храми та найдорожчі пам'ятки римської минувшини та римської слави. Передбачали, що з усього міста вціліє заледве кілька розташованих на околиці кварталів і що сотні тисяч людей залишаться без даху. Інші поширювали чутки, що солдати руйнують будинки не для придушення вогню, а для того, щоб нічого не залишилося від міста. Тигеллін благав у кожному листі, щоб імператор приїхав і присутністю своєю заспокоїв зневірений народ. Одначе Нерон вирушив тільки тоді, коли полум'я охопило "Domus transitoria"[328], і поспішав, аби не втратити часу, коли пожежа набере найбільшої сили.

Розділ XLVII

Вогонь тим часом дістався Номентанської дороги й від неї, разом із зміною напрямку вітру, звернув на Широку дорогу та до Тибру, обігнув Капітолій, розлився по Бичачому ринку і, знищуючи все, що обминув при першому пориві, наблизився знову до Палатину. Тигеллін зібрав усі загони преторіанців і посилав гінця за гінцем із повідомленням до імператора, який під'їздив, що той нічого не втратить від пишноти видовища, бо пожежа ще посилилася.