Quo vadis - Сторінка 70

Раби та гладіатори напали на громадян.

— Чуєте? — сказав Вініцій.

— Дійшли крайнощів, — сказав апостол, — біди затоплять усе, як море безмежне.

Потім звернувся до Вініція, вказуючи на Лігію:

— Візьми цю дівицю, що її тобі Бог призначив, і порятуй її, а хворий Лін і Урс нехай їдуть з вами.

Але Вініцій, який полюбив апостола всією своєю непогамованою душею, вигукнув:

— Присягаюся тобі, вчителю, що тебе тут не залишу на згубу.

– І Господь благословить тебе за твоє бажання, — відповів апостол, — та хіба ти не чув, що Христос тричі повторив мені над озером: "Паси овець моїх!"

Вініцій замовк.

– І якщо ти, якому ніхто не доручав піклуватися про мене, говориш, що мене тут не залишиш на згубу, як же хочеш, аби я покинув паству мою в лиху годину? Коли була буря на озері й коли наші серця стривожилися, він не покинув нас, так невже ж я, слуга його, не маю наслідувати приклад повелителя мого?

Тут Лін, повернувши до них своє змарніле обличчя, запитав:

– І невже я, наміснику Господа, не наслідую твій приклад?

Вініцій почав рукою водити по голові, наче борючись із думками, потім, схопивши Лігію за руку, сказав голосом, у якому бриніла енергія римського солдата:

— Слухайте мене, Петре, Ліне й ти, Лігіє! Говорив я, що підказав мені мій людський розум, але ви маєте інший, який не про власну безпеку дбає, а про те, щоб виконувати настанови Спасителя. Так! Я цього не розумів — я помилився, бо з очей моїх не зняті ще більма й колишня натура в мені ще озивається. Та я вже полюбив Христа й хочу бути його слугою, все ж таки, хоча тут ідеться не про мою власну голову, стаю на коліна перед вами і присягаюсь, що і я виконаю наказ любові й не покину братів моїх у лиху годину.

Сказавши це, упав на коліна, і раптовий захват оволодів ним: очі й руки підвів догори і вигукнув:

— Невже я розумію вже тебе, Ісусе? Невже я гідний цього?

Руки в нього тремтіли, в очах блищали сльози, тілом проходив дрож віри й любові, апостол Петро взяв глиняну амфору з водою і, наблизившись до нього, промовив урочисто:

— Ось я хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Духа Святого, амінь!

Тоді релігійний захват охопив усіх присутніх. Здалось їм, що оселя наповнилась якимось неземним світлом, що чують якусь музику, що скеля розступилася над їхніми головами, що з неба спускаються рої ангелів, а ген угорі видно хрест і прибиті руки, що благословляють їх.

Тим часом надворі розлягалися крики тих, що билися, та гоготання полум'я в палаючому місті.

Розділ XLIX

Табори погорільців розташувалися в чудових садах Доміціїв і Агриппіни, на Марсовім полі, в садах Помпея, Саллюстія та Мецената. Позаймали портики, будинки, призначені для гри в м'яча, розкішні літні вілли та сараї для звірів. Павичі, фламінго, лебеді та страуси, газелі й антилопи з Африки, олені й сарни, окраса садів, пішли під ніж черні. Харчів навезли з Остії так багато, що по плотах і різноманітних суднах можна було переходити з одного берега Тибру на інший, як по мосту. Роздавали зерно за нечувано низькою ціною — три сестерції, а найбіднішим — зовсім задарма. Зібрано величезні запаси вина, маслинової олії та каштанів; із гір щоденно приганяли стада волів і овець. Голоті, що до пожежі тулилася в завулках Субури, живучи надголодь у звичайні часи, жилося тепер ліпше, ніж раніше. Загрозу голоду було рішуче усунено, натомість важче було запобігти розбою, грабункам і зловживанням. Кочівне життя гарантувало безкарність злодіям, тим паче, що вони проголошували себе шанувальниками імператора і не жаліли йому оплесків, хоч де б він з'явився. Коли до того ж діяльність установ з огляду на обставини було призупинено, а водночас бракувало на місцях збройних загонів, які могли б запобігати сваволі, в місті, заселеному покидьками з усього тодішнього світу, творилося таке, що перевершувало людську уяву. Щоночі вчинялися сутички, вбивства, викрадення жінок і дітей. Біля Мугіонської брами, де розташовувалися загороди для припроваджуваних із Кампанії стад, доходило до битв, у яких гинули сотні людей. Щоранку біля берегів Тибру накопичувалися тіла утоплеників, яких ніхто не ховав, і вони, швидко розкладаючись унаслідок спеки, посиленої ще пожежею, наповнювали повітря смердючими випарами. У таборах почалися хвороби, і боязкіші люди передбачали велику моровицю.

А місто продовжувало палати. Лише на шостий день пожежа, діставшись пустирів Есквіліну, на яких умисно знесено величезну кількість будинків, почала слабнути. Але купи головешок іще світилися так яскраво, аж народу не вірилося, що пожежа добігає кінця. Сьомої ночі вона спалахнула з новою силою в будинках Тигелліна, за браком поживи, одначе, тривала недовго. Тільки згорілі будинки падали ще тут і там, випускаючи вгору полум'яних зміїв та стовпи іскор. Але поволі, жевріючи в глибині, попелища почали чорніти зверху. Небо після заходу сонця перестало палати кривавою загравою, й лише вночі на велетенському чорному пустирі скакали блакитні язики полум'я, вириваючись із-під куп згорілого дерева.

Із чотирнадцяти округів Рима вціліли заледве чотири, рахуючи й Затибря, решту пожер вогонь. Коли врешті спопеліли купи згорілого дерева, видно було, від Тибру аж до Есквіліну, величезну сиву, похмуру, мертву пустелю, на якій чорніли ряди коминів на кшталт цвинтарних надгробних колон. Серед цих колон удень блукали гурти людей, які розшукували то коштовні речі, то кістки родичів. Ночами собаки вили на попелищах, де колись були будинки.

Навіть щедрість і допомога, яку імператор надав народу, не стримали лихомовства та обурення. Задоволені були тільки натовпи злодіїв і бездомних жебраків, які могли досхочу їсти, пити і грабувати. Але людей, що втратили близьких і майно, не вдалося підкупити ні відкриттям садів, ні роздаванням зерна, ні обіцянками ігор і дарів. Лихо було занадто великим і занадто нечуваним. Інших, у кого жевріла ще якась іскра любові до міста-вітчизни, доводила до відчаю чутка про те, що стара назва "Roma" мусить зникнути з лиця землі та що імператор має намір спорудити на попелищі нове місто під назвою Нерополіс. Хвиля ворожості зростала й поширювалася з кожним днем, і, незважаючи на лестощі августіанів, на брехливі донесення Тигелліна, Нерон, вразливий, як ніхто з попередніх імператорів, до настроїв натовпу, з тривогою розмірковував, що у глухій боротьбі не на життя, а на смерть, яку він вів із патриціями та сенатом, може йому забракнути підтримки. Самі августіани були все-таки занепокоєні, кожний день міг принести загибель. Тигеллін задумав привести кілька легіонів із Малої Азії; Ватиній, який сміявся навіть тоді, коли йому давали ляпаса, втратив гарний настрій; Вітеллій втратив апетит.

Інші радилися між собою, як відвернути небезпеку, ні для кого ж бо не було таємницею, що коли б якийсь вибух скинув імператора, то, за винятком, може, Петронія, жоден із августіанів не залишиться живим. Адже їхнім впливам приписували безумства Нерона, їхнім намовам — усі вчинені ним лиходійства. Ненавиділи їх чи не дужче, ніж імператора.

Тож і сушили собі голови, як би скласти з себе відповідальність за спалення міста. Але для цього належало зняти підозру і з імператора, інакше ніхто б не повірив, що не були винуватцями лиха. Тигеллін радився з Доміцієм Афром, і навіть із Сенекою, хоча його ненавидів. Поппея, розуміючи, що загибель Нерона була б вироком і для неї, запитувала думки своїх повірників і юдейських священиків, припускалося всіма, що кілька років уже вона сповідує віру в Єгову. Нерон винаходив способи на свою руку, часто жахливі, ще частіше блазенські, то впадав у страх, то бавився, мов дитя, але передовсім ремствував.

Якось у вцілілому від пожежі будинку Тиберія тривала довга й безрезультатна нарада. Петроній мав думку, полишивши турботи, їхати до Греції, потім до Єгипту й Малої Азії. Адже подорож була задумана давно, то навіщо ж її відкладати, коли в Римі смутно й небезпечно.

Імператор сприйняв його пораду з натхненням, але Сенека, поміркувавши хвилину, сказав:

— Поїхати легко, та повернутися потім було б важче.

— Присягаюся Гераклом! — відповів Петроній. — Повернутися можна б на чолі азіатських легіонів.

— Так і зроблю! — вигукнув Нерон.

Але Тигеллін почав заперечувати. Не вмів сам нічого придумати, і якби ідея Петронія осяяла його, оголосив би її без сумніву рятівною, важливим для нього було, щоб Петроній не виявився знову єдиною людиною, що у важку хвилину зуміє все і всіх урятувати.

— Послухай мене, божественний! — сказав Тигеллін. — Порада є згубною! Перш ніж доїдеш до Остії, розпочнеться громадянська війна; хто знає, чи хтось із живих іще непрямих нащадків божественного Августа не оголосить себе імператором, і тоді що нам робити, якщо легіони стануть на його бік?

— Зробимо ось що, — відповів Нерон, — до цього постараємось, аби не лишилося нащадків Августа. Небагато їх уже є, тож позбутись їх неважко.

— Зробити це можна, та хіба тільки в них справа? Мої люди вже вчора чули в натовпі, що імператором має бути такий чоловік, як Тразея.

Нерон прикусив губу. За мить, одначе, підвів очі догори і сказав:

— Ненажерливі й невдячні. Мають достатньо зерна й вугілля, на якому можна пекти коржі, чого ж їм іще?

На це Тигеллін відповів:

— Розплати!

Настала тиша. Раптом імператор підвівся, підніс руку догори й почав декламувати:

Серця розплати прагнуть, розплата прагне жертв.

Після чого, забувши про все, вигукнув із прояснілим обличчям:

— Нехай мені подадуть таблицю та стиль, аби я цей рядок вірша записав. Лукану ніколи такого не скласти. Чи зауважили, що я знайшов його як оком змигнути?

— О, незрівнянний! — озвалося кілька голосів.

Нерон записав рядок і сказав:

— Так! Розплата прагне жертв.

І, обвівши всіх присутніх поглядом, додав:

— А коли б пустити чутку, що це Ватиній наказав спалити місто, і принести його в жертву гніву народу?

— О божественний! Хто я такий? — вигукнув Ватиній.

— Твоя правда! Треба когось значнішого від тебе… Вітеллія?

Вітеллій зблід, але зареготав.

— Мій смалець, — сказав, — міг би, мабуть, що відновити пожежу.

Але Нерон мав на думці інше, бо шукав жертву, що дійсно могла б заспокоїти гнів народу, і знайшов її.

— Тигеллін, — мовив згодом, — ти спалив Рим!

По присутніх пробіг дрож. Зрозуміли, що цього разу імператор перестав жартувати і що надходить час, багатий на події.

А лице Тигелліна стало схожим на пащу пса, готового вкусити.

— Спалив Рим за твоїм наказом, — сказав він.

І витріщились один на одного, як два демони.