Quo vadis - Сторінка 81

Тоді префект міста, який попередньо зі своїм почтом уже об'їхав арену, дав знак хусткою, на який амфітеатр відповів оглушливим: "А-а-а!..", яке вирвалося з тисяч грудей.

Зазвичай видовище розпочиналося ловом дикого звіра, в якому змагалися варвари з півночі та півдня, та цього разу звірів не бракувало, тож розпочали з андабатів, тобто людей у шоломах без отворів для очей, які билися наосліп. Кільканадцять їх, вийшовши одночасно на арену, почали махати мечами в повітрі; мастигофори за допомогою довгих вил підштовхували одних до інших, аби могли зустрітися. Вельможні глядачі дивилися байдуже і з погордою на це видовище, одначе простий люд тішився незграбними рухами бійців, коли ж траплялося, що ті зіштовхувалися спинами, вибухав голосним реготом, волаючи: "Праворуч!", "Ліворуч!", "Прямо!", і часто навмисне збиваючи супротивників з пантелику. Кілька пар зійшлись, одначе, і бій починав бути кривавим. Більш завзяті бійці кидали щити і, зчепившись лівими руками, правими билися на смерть. Хто падав, підносив руку догори, благаючи тим знаком пощади, але на початку видовища люд зазвичай вимагав добивати поранених, особливо ж коли йшлося про андабатів із закритими обличчями, і тому нікому не відомих. Поступово кількість бійців зменшувалася, і коли тих залишилося тільки двоє, їх штовхнули назустріч один одному так сильно, що вони, зустрівшись, упали на пісок і закололи один одного. Тоді під крики "Готово!"[362] служителі винесли трупи, а хлопчики заскородили граблями на піску сліди крові та притрусили листям шафрану.

Тепер мав початися більш серйозний бій, викликаючи зацікавлення не тільки черні, але й витончених вельмож, під час якого молоді патриції робили величезні ставки, програючись іноді до нитки. Зразу ж почали передавати з рук у руки таблички, на яких виписували імена улюбленців і кількість сестерціїв, яку кожний ставив на свого обранця. Спектати, тобто бійці, що виступали вже на арені та здобували на ній перемоги, мали найбільше прихильників, але серед гравців були й такі, що ставили на нових і зовсім незнаних гладіаторів, із сподіванням у разі їхньої перемоги на величезний виграш. Бились об заклад і сам імператор, і жерці, й весталки, й сенатори, й вершники, й простий люд. Сільські жителі, коли їм бракувало грошей, ставили нерідко на кон свою волю. Тож чекали початку бою з калатанням серця, і навіть із тривогою, і не один давав обітниці богам, аби випросити їхнє покровительство для свого улюбленця.

Ось чому, коли пролунали пронизливі голоси труб, в амфітеатрі запанувала тиша очікування. Тисячі очей утупились у великі ворота, до яких наблизився чоловік, наряджений Хароном, і серед загального мовчання тричі стукнув у них молотом, ніби викликаючи на смерть тих, хто був за ними. Потім обидві половини воріт поволі відчинились — і з їх чорної глибини почали виходити на сяючу арену гладіатори. Йшли загонами по двадцять п'ять душ — окремо фракійці, окремо мірмілони, самніти, галли, всі важко озброєні, і врешті ретіарії, тримаючи в одній руці сітку, а в другій — тризубець. При їх появі тут і там по рядах пролунали оплески, що згодом перейшли в могутню овацію. Від верху до низу видно було збуджені обличчя, аплодуючі долоні та розкриті роти, з яких виривалися крики. Гладіатори зробили коло по арені кроком рівномірним і пружним, блискаючи зброєю та багатими обладунками, потім зупинилися перед імператорським підвищенням, горді, спокійні, прекрасні. Пронизливий голос рога припинив оплески, і тоді бійці різко піднесли вгору правиці та, підвівши голови і спрямувавши погляди на імператора, почали вигукувати, а радше співучим голосом повторювати:

Ave, caesar imperator! Morituri te salutant![363]

Після чого вони швидко розійшлися по арені, займаючи кожен своє місце. Мали битися цілими загонами, але спершу дозволено найбільш прославленим із них провести бої між собою, в яких найліпше виявлялися сила, спритність і відвага супротивників. Тому відразу ж із рядів галлів виступив боєць, добре відомий любителям амфітеатру під іменем Ланіона, себто "Різника", переможець у багатьох іграх. У великому шоломі на голові й панцирі, що облягав спереду і ззаду його могутній торс, у світлі на жовтій арені мав вигляд велетенського блискучого жука. Не менш відомий ретіарій Календіон вийшов йому назустріч.

Між глядачами почали оголошуватися ставки:

— П'ятсот сестерціїв на галла!

— П'ятсот на Календіона!

— Присягаюся Геркулесом! Тисяча!

— Дві тисячі!

Тим часом галл, дійшовши до середини арени, почав відступати з наставленим мечем і, нахиливши голову, стежити уважно крізь отвори в забралі за супротивником, легкий же, з прекрасною монументальною фігурою ретіарій, зовсім оголений, окрім пов'язки на стегнах, швидко кружляв навколо незграбного суперника, спритно розмахуючи сіткою, то опускаючи, то піднімаючи тризубця та співаючи звичну пісеньку сітконосців:

Non te peto, piscem peto,

Quid me fugis, Gallo?[364]

Але галл не тікав, він, зробивши кілька кроків і зупинившись на місці, почав тільки повертатися злегка, щоб завше мати супротивника перед собою. В його постаті й великій потворній голові було тепер щось страшне. Глядачі розуміли чудово, що це важке, закуте в мідь тіло готується до раптового кидка, який може вирішити долю поєдинку. Сітконосець тим часом то підбігав до нього, то відскакував, роблячи своїми потрійними вилами такі швидкі рухи, що погляд ледве встигав за ними. Удар тризубцем об щит чувся кілька разів, але галл не похитнувся, засвідчуючи цим велетенську свою силу. Вся його увага, здавалося, була зосереджена не на тризубцеві, а на сітці, що кружляла безупинно над його головою, мов зловісна птиця. Глядачі, затаївши подих, стежили за майстерною грою гладіаторів. Ланіон, вибравши слушну мить, ринувся врешті на супротивника, той, із такою ж спритністю прослизнувши під його мечем і піднесеною рукою, випростався й закинув сітку.

Галл, крутнувшись на місці, зупинив її щитом, після чого відскочили обидва. В амфітеатрі загриміли вигуки: "Macte!" — в нижніх же рядах заново почали робити ставки. Сам імператор, який спершу розмовляв із весталкою Рубрією й не дуже досі зважав на видовище, повернув голову до арени.

Бійці ж почали знову битися з такою вправністю й точністю в рухах, що часом видавалося: йдеться для них не про смерть або життя, а про показ своєї спритності. Ланіон, двічі ще вислизнувши із сітки, знову почав задкувати до краю арени. Тоді ті, хто ставив на нього, не бажаючи, щоб він відпочив, закричали: "Наступай!" Галл послухався й рушив у наступ. Рука сітконосця облилася раптом кров'ю, й сітка звисла. Ланіон, пригнувшись, кинувся, збираючись завдати останнього удару. Але в ту мить Календіон, який прикинувся, що вже не може орудувати сіткою, відхилився вбік, аби уникнути удару, і, всунувши тризубець між колінами супротивника, звалив його на землю.

Галл хотів підвестись, але як оком змигнути обвили його фатальні мотузки, в яких із кожним рухом його руки та ноги заплутувалися все дужче. Тим часом удари тризубця валили його на землю. Він іще раз зробив зусилля, сперся на руку й напружився, щоб устати, але марно! Підвів до голови ослаблу руку, в якій не міг уже втримати меча, і впав навзнак. Календіон притиснув тризубцем його шию до землі і, спершись на держак, повернувся лицем до імператорської ложі.

Увесь цирк задрижав од оплесків та людського ревіння. Для тих, хто ставив на Календіона, він був у ту мить величнішим за імператора, та саме через це зникла в їхніх серцях ворожість до Ланіона, який ціною власної крові наповнив їхні кишені. Тож роздвоїлися бажання публіки. В усіх рядах половина глядачів показувала знак смерті й половина — пощади, але сітконосець дивився тільки в ложу імператора та весталок, очікуючи, що вони вирішать.

Як на лихо, Нерон не любив Ланіона, бо на останніх іграх перед пожежею, поставивши на нього, програв Ліцинію значну суму, й він, простягнувши руку вперед, великий палець повернув униз.

Весталки повторили зразу ж його жест. Тоді Календіон, притиснувши коліном груди галла, видобув короткого ножа із-за пояса і, відвівши край панцира біля шиї супротивника, встромив йому в горлянку по руків'я тригранне лезо.

— Peractum est! — розляглися голоси в амфітеатрі.

Ланіон же здригався якийсь час, як зарізаний віл, риючи ногами пісок, потім витягся й залишився нерухомим.

Меркурію навіть не довелося перевіряти розжареним залізом, чи живий він. Одразу ж тіло прибрали й виступили інші пари, після чого тільки почався бій цілих загонів. Люд брав участь у ньому душею, серцем, очима: вив, ричав, свистів, аплодував, сміявся, підбурював бійців, скаженів. На арені поділені на два табори гладіатори билися з люттю диких звірів: груди вдаряли в груди, тіла сплітались у смертельних обіймах, тріщали в суглобах могутні кінцівки, мечі встромлялись у груди й животи, з побілілих уст хлюпала кров на пісок. Кільканадцять новачків охопив насамкінець такий жах, що, вирвавшись із різанини, почали втікати, але мастигофори загнали їх усередину бичами зі свинчаткою на кінцях. На піску утворилися великі темні плями, все більше оголених і в обладунках тіл покотом лежало, як снопи. Живі билися на трупах, спотикались об зброю, об щити, ранили ноги об поламані мечі й падали. Люд не тямився з радощів, упивався смертю, дихав нею, насичував її виглядом зір і з насолодою втягував у легені її запахи.

Переможені полягли майже всі. Лише кілька поранених стояли навколішки посеред арени і, похитуючись, простягненими до глядачів руками благали про пощаду. Переможцям роздали нагороди, вінки та маслинові галузки, й настала хвилина відпочинку, яка, за наказом усемогутнього імператора, перетворилася на бенкет. У кадильницях запалено пахощі. Із кропильних пристроїв глядачів зрошували шафранним і фіалковим дощиком. Розносили прохолодні напої, смажене м'ясо, солодощі, вино, маслини та овочі. Люд їв, гомонів і вигукував здравиці на честь імператора, щоб спонукати його до ще більшої щедрості. Тому, коли голод і спрагу було погамовано, сотні рабів занесли наповнені подарунками корзини, з яких наряджені амурами хлопчики виймали різноманітні предмети і обома руками розкидали в ряди глядачів.