Quo vadis - Сторінка 79

Їй було відомо, що до в'язниці вже заборонено приходити і що вона зможе побачити Вініція тільки з арени. Тому просила його, щоб довідався, коли настане їхня черга, і щоб був на іграх, бо хотіла ще раз побачити його за життя. В її листі страху не відчувалося. Писала, що і вона, й інші жадають арени, на якій знайдуть визволення із в'язниці. Сподіваючись приїзду Помпонії та Авла, благала, щоб і вони прийшли. У кожнім її слові видно було піднесення й відречення від життя, в якому перебували всі в'язні, а також непохитна віра, що обіцяне мусить здійснитися після смерті. "Чи Христос (писала) тепер, чи по смерті мене визволить, він тобі обіцяв мене вустами апостола, тож я твоя". І заклинала його, щоб не жалів її й не піддавався горю. Смерть для неї не була розірванням обітниць. Із довірливістю дитяти запевняла Вініція, що відразу після мук на арені вона розповість Христу, що в Римі залишивсь її наречений, Марк, який усім серцем тужить за нею. І гадала, що, може, Христос дозволить на хвилину повернутись її душі до нього, щоб йому розповісти, що жива, що мук не пам'ятає і що щаслива. Весь її лист був сповнений щастя та сподівання. Було в ньому тільки одне прохання, пов'язане з земними справами: аби Вініцій забрав із споліарію[358] її тіло й поховав її як свою дружину в склепі, в якому сам колись має спочити.

Він читав того листа з розтерзаною душею, та водночас здалося йому неможливим, аби Лігія загинула від іклів диких звірів і Христос не зглянувся над нею. Все-таки в цьому саме було сподівання, й він вірив. Повернувшись додому, написав у відповідь, що приходитиме щодня під мури Тулліануму чекати, що Христос зруйнує їх і віддасть йому її. Наказав їй вірити, що Христос може йому її віддати навіть із цирку, що великий апостол благає його про це і що мить визволення близько. Центуріон-християнин мав однести їй цього листа вранці.

Але коли Вініцій підійшов наступного дня до в'язниці, сотник, покинувши шеренгу, наблизився до нього першим і сказав:

— Послухай мене, пане. Христос, який тебе випробував, нині виявив тобі свою милість. Цієї ночі приходили вільновідпущеники імператора і префекта, щоб вибрати для них дівчат-християнок на знеславлення; запитали про твою кохану, але Господь наш послав на неї гарячку, від якої помирають в'язні Тулліануму, і її лишили. Вчора ввечері вона була вже непритомна і нехай буде благословенне ім'я Спасителя, бо ця хвороба, що вберегла її від ганьби, може її вберегти й од смерті.

Вініцій ухопився за наплічник сотника, щоб не впасти, той же мовив далі:

— Дякуй милосердю Господа. Ліна схопили й поволокли на муки, але, бачачи, що він конає, віддали його. Може, й тобі віддадуть її тепер, а Христос поверне їй здоров'я.

Молодий трибун хвилину постояв іще з похнюпленою головою, потім підвів її й тихо мовив:

— Саме так, сотнику. Христос, який урятував її від ганьби, врятує й од смерті.

І, досидівши під муром в'язниці до вечора, повернувся додому, щоб послати своїх людей за Ліном з наказом перенести його на одну зі своїх приміських вілл.

Одначе Петроній, довідавшись про все, вирішив діяти далі. В Августи вже був одного разу, тепер же пішов до неї знову. Застав її біля ложа малого Руфія. Дитя з розбитою головою марило в гарячці, мати ж, намагаючись урятувати його, з розпачем і страхом у серці думала, що коли і врятує його, то, може, тільки для того, аби невдовзі загинуло страшнішою смертю.

Пригнічена своїм горем, не хотіла навіть слухати про Вініція та Лігію, та Петроній настрахав її.

— Ти образила, — сказав їй, — нове незнане божество. Ти, Августо, вшановуєш гебрайського Єгову, та християни стверджують, що Христос є його сином, отож подумай, чи не накликала ти гнів його батька. Хто знає, чи те, що скоїлося, не є їхньою помстою і чи життя Руфія не залежить од того, як ти поведешся.

— Чого ти від мене хочеш? — запитала з перестрахом Поппея.

— Умилосердь розгніване божество.

— Як?

— Лігія хвора. Вплинь на імператора або на Тигелліна, щоб її віддали Вініцію.

А вона запитала з відчаєм:

— Ти думаєш, я зможу?

— То можеш зробити інше. Якщо Лігія видужає, мусить іти на страту. Йди до храму Вести й попроси, щоб virgo magna[359] опинилася буцім випадково біля Тулліануму в той час, коли поведуть в'язнів на страту, і звеліла звільнити дівчину. Старша весталка не відмовить тобі в цьому.

— А якщо Лігія помре від гарячки?

— Християни говорять, що Христос мстивий, але справедливий: можливо, вмилостивиш його лише наміром.

— Нехай мені дасть якийсь знак, що врятує Руфія.

Петроній здвигнув плечима.

— Я прийшов не як його посланець, о божественна; говорю тобі тільки: будь ліпше в згоді зі всіма богами, і римськими, й чужими.

— Піду! — пригніченим голосом сказала Поппея.

Петроній глибоко зітхнув.

"Нарешті чогось досяг!" — подумав він.

І, повернувшись до Вініція, сказав йому:

— Прохай свого Бога, щоб Лігія не померла від гарячки, бо, якщо не помре, то велика весталка накаже її звільнити. Сама Августа прохатиме її про це.

Вініцій подивився на нього очима, які гарячково блищали, і відповів:

– Її визволить Христос.

А Поппея, що заради порятунку Руфія готова була здійснити гекатомби всім богам світу, того ж іще вечора вирушила на Форум до весталок, доручивши догляд за хворим дитям вірній няні Сільвії, яка її саму виняньчила.

Та на Палатині вирок дитині вже було винесено. Не встигли ноші дружини імператора зникнути за Великою брамою, до кімнати, в якій спочивав малий Руфій, увійшли двоє вільновідпущеників, з яких один кинувся на стару Сільвію й заткнув їй рота, другий же, схопивши мідну статуетку Сфінкса, оглушив її одним ударом.

Потім вони підійшли до Руфія. Змучений гарячкою, напівпритомний хлопчик, не усвідомлюючи, що діється коло нього, всміхався до них і мружив свої гарненькі оченята, ніби намагаючись їх розгледіти. Але вони, знявши з няньки пояс, який називався "цингулум", накинули йому на шию петлю й почали затягувати. Дитя, погукавши маму, швидко сконало. Тоді вони загорнули його в простирадло і, сівши на приготованих коней, поскакали до Остії, де кинули тіло в море.

Поппея, не заставши верховної жриці, що з іншими жрицями була у Ватинія, повернулася згодом на Палатин. Знайшовши порожнє ложе й задубіле тіло Сільвії, зомліла, а коли її привели до тями, почала кричати, і дикі її крики розлягалися цілу ніч і весь наступний день.

Та на третій день імператор наказав їй бути присутньою на бенкеті, тож, одягнувши аметистову туніку, прийшла і сиділа з кам'яним обличчям, золотоволоса, мовчазна, прекрасна і зловісна, як ангел смерті.

Розділ LVI

До того як Флавії спорудили Колізей, амфітеатри в Римі будувалися переважно з дерева, тому під час пожежі майже всі згоріли. Нерон, одначе, для влаштування обіцяних ігор наказав побудувати кілька, і серед них один величезний, на який одразу, ледве згас вогонь, почали припроваджувати морем і Тибром могутні стовбури дерев, зрубаних на схилах Атлаських гір. Позаяк ігри пишнотою та кількістю жертв мали перевершити всі попередні, будувалися приміщення для людей і звірів. Тисячі робітників працювали на будівництві вдень і вночі. Воно провадилося без перепочинку. Народ розповідав дива про поруччя, викладені бронзою, бурштином, слоновою кісткою, перламутром і панцирами заморських черепах. Прокладені вздовж рядів сидінь канавки, наповнені крижаною водою з гір, навіть у час найбільшої спеки мали підтримувати приємну прохолоду. Величезний пурпуровий веларій захищав од сонячного проміння. Між рядами сидінь розставлено кадильниці для куріння аравійських пахощів; на стелі розташовано пристрої для кроплення глядачів шафраном і вербеною. Знамениті будівничі Север і Целер застосували всі свої знання, щоб спорудити цей незрівнянний за розкішшю амфітеатр, що міг умістити таку кількість глядачів, якої досі жоден із відомих не вміщував.

Тому ж у день, коли мали розпочатися "ранкові ігри", натовпи черні чекали, коли відчиняться ворота, залюбки вслухаючись у ричання левів, хрипкий рев пантер і виття собак. Звірам уже два дні не давали їсти, натомість дражнили їх закривавленими шматками м'яса, щоб розпалити в них шаленство й голод. Часом здіймалася така буря диких голосів, що люди, які стояли перед цирком, не могли розмовляти, а вразливіші блідли від страху. Та зі сходом сонця долинав із цирку голосний, але спокійний спів, який слухали зі здивуванням, повторюючи: "Християни! Християни!" Дійсно, ще вночі багато їх привели до амфітеатру, й не з однієї в'язниці, як спершу збирались, а з усіх потроху. У натовпі знали, що видовища триватимуть тижні й місяці, але сперечалися, чи з тією частиною християн, яку на сьогодні призначено, впораються протягом одного дня. Голосів, чоловічих, жіночих і дитячих, які співали ранковий гімн, було так багато, що знавці вважали: хоча б по сто або двісті душ одночасно відправляли на арену, звірі втомляться, наситяться й до вечора не встигнуть усіх порозривати. Інші стверджували, що занадто велика кількість жертв на арені розсіює увагу й не дозволяє належним чином насолоджуватися видовищем. Чим ближче був час, коли відчинять ворота до воміторіїв, тобто коридорів, що вели всередину, народ жвавішав, весело галасував, сперечаючись про різні речі, що стосувалися видовища. Почали утворюватися партії: одні обстоювали ліпше вміння розривати людей у левів, інші — у тигрів. Тут і там бились об заклад. Деякі, одначе, просторікували про гладіаторів, які мали виступити на арені до християн, і знову розділялися думки: хто за самнітів, хто за мірмілонів, хто за фракійців, а хто за ретіаріїв. Рано-вранці більші або менші гурти гладіаторів почали прибувати до амфітеатру на чолі з їхніми наставниками — ланістами. Не бажаючи передчасно втомлюватися, йшли без зброї, нерідко зовсім оголені, дехто з зеленою галузкою в руці або у вінку із квітів — молоді, красиві, сповнені життя в ранковому світлі. Тіла їхні, які блищали від маслинової олії, могутні, мовби вирізьблені з мармуру, викликали захват любителів красивих форм. Багатьох із них знали особисто, і щохвилини розлягалися вигуки: "Привіт, Фурнію! Привіт, Лео! Привіт, Максиме! Привіт, Діомеде!" Молоді дівчата кидали на них закохані погляди, вони ж, видивляючись найкрасивіших, озивалися до них жартівливими словами, буцім ніякі турботи не тяжіли над ними, та посилали поцілунки рукою або кричали: "Обійми, поки смерть не обняла!" Потім зникали за ворітьми, з яких багатьом уже не судилося вийти.