Quo vadis - Сторінка 77

Був певен, що коли підведеться й розплющить очі, побачить світло, від якого сліпнуть зіниці смертних, і почує голос, од якого завмирає серце.

Але тиша тривала. Порушило її нарешті ридання жінки.

Вініцій підвівсь і з приголомшеним виглядом почав роззиратися.

У сараї замість неземного сяйва миготіли кволі вогники ліхтарів і світло місяця, що проникало крізь отвір у даху, вкривало все сріблом. Люди, що стояли навколішках поряд із Вініцієм, підводили в мовчанні наповнені слізьми очі до хреста; тут і там чулися ридання, а знадвору долинав обережний свист сторожі. Та ось Петро підвівся і звернувся до присутніх:

— Діти, піднесіть серця до Спасителя нашого й на вівтар його принесіть ваші сльози.

І замовк.

Раптом серед присутніх пролунав жіночий голос, наповнений гіркою скаргою та безмежною скорботою:

— Я, вдова, єдиного сина мала, який мене годував… Поверни мені його, отче!

Знову настала тиша. Петро стояв перед уклінною громадою, старий, стурбований, і видавався уособленням дряхлості й немочі.

Почувся другий жалібний голос:

— Кати познущалися над моїми доньками, і Христос дозволив це!

І третій:

— Лишилася сама з дітьми, а якщо мене заберуть, хто дасть їм хліба та води?

А потім четвертий:

— Ліна, якого не чіпали, взяли тепер і віддали на муки, отче!

І п'ятий:

— Коли повернемося додому, схоплять нас преторіанці. Не знаємо, де сховатися.

— Лихо нам! Хто захистить нас?

Так у нічній тиші бриніла скарга за скаргою. Старий рибалка заплющив очі й похитував своєю сивою головою над тією людською скорботою і тривогою. І знову запанувала тиша, тільки сторожа посвистувала стиха надворі.

Вініцій знову рвонувся був уперед, аби протиснутись до апостола і прохати в нього порятунку, але раптом ніби побачив перед собою прірву, і ноги його мовби приросли до підлоги. Що буде, коли апостол визнає свою неміч, якщо підтвердить, що римський імператор сильніший за назареянина Христа? Й від цієї жахливої думки волосся в нього на голові заворушилося — він відчув, що тоді в ту прірву впаде не лише решта його сподівань, але й він сам, і його Лігія, і його любов до Христа, і його віра, і все, чим жив, і лишиться тільки смерть і ніч, безмежна як море.

А тим часом Петро заговорив голосом спершу таким тихим, що ледве можна було його почути:

— Діти мої! Я на Голгофі[354] бачив, як Бога прицвяховували до хреста. Я чув стук молотків і бачив, як поставили хрест, аби натовпи дивилися на смерть сина людського…

…І бачив, як йому розітнули бік і як він сконав. А тоді, повертаючись од хреста, я волав у скорботі, як ви волаєте: "Горе! Горе! Господи! Ти ж Бог! Чому допустив це, чому сконав і чому засмутив серця нам, які вірили, що прийде царство твоє?.."

…А він, Господь Бог наш, на третій день воскрес і був між нами, і в сяйві слави вознісся в царство своє…

І ми, пізнавши малість віри нашої, укріпилися серцями своїми й відтоді сіємо зерна його…

Тут, повернувшись у той бік, звідки прозвучала перша скарга, заговорив уже сильнішим голосом:

— Чому скаржитесь?.. Бог сам віддав себе на муки і на смерть, а ви хочете, щоб вас од неї захистив? О маловірні! Невже ж не зрозуміли його вчення, невже він вам обіцяв тільки це життя? Ось він приходить до вас і говорить вам: "Ідіть шляхом моїм!", ось він підіймає вас до себе, а ви чіпляєтеся за землю руками й волаєте: "Господи, спаси!" Я, що є прах перед Богом, але перед вами апостол Божий і намісник, говорю вам в ім'я Христа: не смерть перед вами, але життя, не муки, але невичерпна насолода, не сльози та стогони, але співи, не рабство, але царювання! Я, апостол Божий, говорю тобі, вдово: син твій не помре, але народиться в славі на життя вічне, і ти з'єднаєшся з ним! Тобі, отче, якому кати зганьбили невинних дочок, обіцяю, що знайдеш їх білішими від лілій Хеврона! Вам, матері, кого віднімуть од сиріт, вам, які втратите батьків, вам, що ремствуєте, вам, хто уздрить смерть коханих, вам, засмучені, стражденні, стривожені, і вам, які мають умерти, в ім'я Христа обіцяю, що пробудитесь, як зі сну на щасне почування і як з мороку на світ Божий. В ім'я Христа, нехай спадуть більма з очей ваших і відігріються серця!

З цими словами підніс руку, ніби наказував, і вони відчули нову кров у жилах, а водночас дрож у тілі, бо стояв перед ними вже не старець, дряхлий і згорьований, але владика, який брав їхні душі й піднімав із праху та тривоги.

— Амінь! — залунали голоси.

Із його очей випромінювалося все яскравіше світло та віяло від нього силою, величчю, святістю. Голови схилялися перед ним, і він, коли змовкли вигуки "Амінь!", мовив далі:

— Сійте в сльозах, аби збирати у веселощах. Чому лякаєтеся сили зла? Над землею, над Римом, над мурами міст є Господь, який поселився в душах ваших. Каміння зволожиться від сліз, пісок просякне кров'ю, могили заповняться тілами вашими, і я вам говорю: ви — переможці! Се гряде Господь підкорити місто лиходійств, гніту й гордині, і ви — воїнство його! І, як сам спокутував муками своїми та кров'ю гріхи світу, так хоче, аби ви спокутували муками та кров'ю це гніздо неправедності!.. Це вам свідчу вустами моїми!

І розпростер руки, і погляд спрямував догори, і в них завмерли серця, бо відчули, що очі його бачать щось таке, чого не дано вздріти їхнім смертним очам.

Навіть лице в нього змінилось, осяялось ясністю, і дивився якийсь час у мовчанні, буцім онімів од захвату, але знову почули голос його:

— Ти є, Господи, і вказуєш мені шляхи свої!.. Та як це, о Христе!.. Не в Єрусалимі, але в цьому місті сатани хочеш закласти столицю свою? Тут, де нині править Нерон, має постати вічне царство твоє? О Господи, Господи! І ти велиш цим боязким, аби з кісток своїх збудували фундамент під Сіон[355] світу, а духові моєму велиш прийняти владу над ним і над народами землі?.. І ось проливаєш джерело сили на слабких, аби вони стали сильними, і велиш мені пасти стадо агнців твоїх, аж поки світу й сонця… О, будь же славен у веліннях твоїх, ти, що наказуєш нам перемогти. Осанна! Осанна!

Ті, що були в тривозі, піднеслися духом, у тих, які засумнівалися, влився струмінь віри. Одні голоси закричали враз: "Осанна!", інші: "Pro Christo!"[356], після чого настала тиша. Ясні літні блискавиці освітлювали стіни сарая та обличчя, зблідлі від хвилювання.

Петро, втупившись у своє видіння, молився ще довго, та зрештою отямився і, повернувши до присутніх своє натхненне, наповнене світлом обличчя, мовив:

— Ось так, як Господь у вас переміг сумніви, так і ви йдіть перемагати в ім'я його!

І хоча знав уже, що вони переможуть, хоча знав, що виросте з їхніх сліз і крові, одначе голос його затремтів од хвилювання, коли хрестив їх, і мовив:

— А тепер благословляю вас, діти мої, на муки, на смерть, на вічність!

Але вони оточили його, вигукуючи: "Ми вже готові, тільки ти, святий чоловіче, бережи себе, бо ти — намісник, який вершить справу Христову!" І, кажучи так, хапалися за його одяг, він же клав руки їм на голови і прощався з кожним зосібна, як батько прощається з дітьми, яких посилає в далеку подорож.

І зразу почали виходити з сарая, бо конче вже їм було необхідно йти додому, а звідти до в'язниць і на арену. Помисли їх одірвались од землі, душі вирушили в політ до вічності, і вони йшли, як уві сні або в екстазі, протиставляючи ту силу, що в них була, силі та жорстокості Звіра.

Апостола ж узяв під руку Нерей, слуга Пудента, і повів його по схованій у винограднику стежці до свого дому. Але серед ясної ночі рушив за ними Вініцій, і коли, врешті, дійшли до будинку Нерея, він кинувся в ноги апостолу.

Той же, впізнавши його, запитав:

— Чого хочеш, сину мій?

Але Вініцій після того, що чув у сараї, не смів його вже ні про що прохати, лише, обхопивши обома руками ноги апостола, притискався до них чолом, закликаючи безмовно до співчуття.

Той же сказав:

— Знаю. Взяли в тебе дівчину, яку ти полюбив. Молися за неї.

— Отче! — простогнав Вініцій, обіймаючи ще міцніше ноги апостола. — Отче! Я жалюгідний черв'як, але ти знав Христа, ти його благай, заступись за неї.

І тремтів од горя, мов листок, і бив чолом об землю — бо, осягнувши силу апостола, знав, що лише він може йому її повернути.

І Петра зворушила скорбота. Він згадав, як колись і Лігія, діставши осуд Криспа, лежала так само біля його ніг, благаючи співчуття. Згадав, що він підняв її та втішив, і тепер теж він підняв Вініція.

— Синочку, — сказав, — молитимуся за неї, але ти пам'ятай, про що я говорив тим, які сумніваються, що сам Бог пройшов через муку хресну, і пам'ятай, що після цього життя починається інше, вічне.

— Я знаю!.. Я чув, — відповів Вініцій, хапаючи повітря зблідлими вустами. — Але, бачиш, отче, я не можу! Якщо потрібна кров, проси Христа, аби взяв мою… Я солдат. Нехай мені подвоїть, потроїть муку, призначену для неї, витримаю; але нехай урятує її! Вона ще дитя, отче, а він могутніший од імператора, вірю, могутніший! Ти ж її сам любив. Ти ж нас благословив! Вона ще невинне дитя!..

І знову схилився і, припавши обличчям до колін Петра, почав повторювати:

— Ти ж знав Христа, отче! Ти ж знав! Він тебе вислухає! Заступись за неї!

І Петро, заплющивши очі, гаряче молився.

Літні блискавиці почали знову освітлювати небо. Вініцій вдивлявся при їх сяйві в уста апостола, чекаючи з них вироку, — життя або смерть. У тиші чути було крики перепілок по виноградниках і глухий, далекий стукіт копит на Соляній дорозі.

— Вініцію, — запитав урешті апостол, — ти віруєш?

— Отче, хіба б інакше сюди прийшов? — відповів Вініцій.

— Тоді вір до кінця, бо віра гори зрушує. І хоча б ти бачив цю дівчину під мечем ката або в пащі лева, вір іще, що Христос може її врятувати. Вір і молися йому, і я молитимуся разом із тобою.

І, підвівши обличчя до неба, мовив голосно:

— Христе милосердний, зглянься над цим серцем стражденним і втіш його! Христе милосердний, повій тихим вітром на руно агнця! Христе милосердний, ти, що просив Отця, щоб він проніс чашу гіркоти повз уста твої, відверни її від уст цього раба твого! Амінь!

І Вініцій, простягаючи руки до зірок, повторював зі стогоном:

— О Христе! Я твій! Візьми мене замість неї!

На сході небо почало світлішати.

Розділ LIV

Вініцій, покинувши апостола, йшов до в'язниці з відродженим у серці сподіванням.