Quo vadis - Сторінка 84

Але Сенека, який зрозумів, що його змушують бути грабіжником, святотатцем і розбійником, рішуче відмовився.

— Мушу їхати в село, повелителю, — сказав, — і там очікувати смерті, позаяк я старий і нерви мої хворі.

Іберійські нерви Сенеки були міцнішими за Хілонові, й не такі вже хворі, але здоров'я його було загалом кепське, бо схожий був на тінь і голова останнім часом побіліла повністю.

Нерон, подивившись на нього, подумав, що, може, дійсно чекатиме недовго на його смерть, і відповів:

— Не хочу наражати тебе на небезпеку подорожі, якщо хворий, але з любові, що її маю до тебе, бажаю тебе мати поблизу, тож, замість поїздки в село, зачинишся в своєму домі й не покидатимеш його.

Після чого розсміявся й додав:

— Коли пошлю Акрата й Карина самих, то це все одно що послати вовків за вівцями. Кого ж над ними поставити начальником?

— Постав мене, повелителю! — сказав Доміцій Афр.

— Ні! Не хочу накликати на Рим гніву Меркурія, якого ви присоромили, перевершивши його у злодійському ремеслі. Треба мені якого-небудь стоїка, як Сенека або як мій новий друг-філософ Хілон.

Сказавши це, почав оглядатись і запитав:

— А що сталося з Хілоном?

Хілон же, прийшовши до тями на свіжому повітрі й повернувшись до амфітеатру, ще коли імператор співав, підступив ближче і сказав:

— Я тут, сяючий сину Геліоса й Селени. Був хворим, але твій спів зцілив мене.

— Пошлю тебе до Ахайї, — сказав Нерон. — Ти мусиш знати до аса, скільки там є в кожному храмі.

— Учини так, о Зевсе, і боги припровадять тобі таку данину, якої ніколи нікому не припроваджували.

— Вчинив би так, але не хочу тебе позбавляти можливості бачити ігри.

— О Ваале!.. — сказав Хілон.

Але августіани, зрадівши, що настрій імператора поліпшився, почали сміятися та кричати:

— Ні, ні, повелителю! Не позбавляй цього мужнього грека можливості бачити ігри.

— Але позбав мене можливості бачити цих крикливих капітолійських гусят, чий мозок, узятий разом, не заповнить і жолудевої шкаралупки, — заперечив Хілон. — Пишу ось, первородний сину Аполлона, гімн по-грецьки на твою честь і тому хочу провести кілька днів у храмі муз, аби благати їх про натхнення.

— О, ні! — закричав Нерон. — Хочеш ухилитися від наступних ігор! Нічого не вийде!

— Присягаюся, повелителю, що пишу гімн.

— Так будеш писати вночі. Благай Діану про натхнення, адже вона сестра Аполлона.

Хілон опустив голову, поглядаючи зі злістю на присутніх, які знову почали сміятись. Імператор же звернувся до Сенеціона й до Суїлія Неруліна:

— Уявіть собі, — сказав він, — із призначених на сьогодні християн удалось упоратися ледве що з половиною.

На це старий Аквіл Регул, великий знавець усього, що стосується амфітеатру, подумав хвилину й зауважив:

— Ті видовища, в яких виступають люди sine armis et sine arte[369], тривають так само довго, але менш цікаво.

— Накажу давати їм зброю, — відповів Нерон.

А забобонний Вестин раптом вийшов із стану задумливості й запитав таємничим голосом:

— Чи помітили ви, що вони, помираючи, щось бачать? Дивляться вгору й помирають, буцім без страждань. Я певен: вони щось бачать…

Сказавши це, підвів очі до отвору в даху амфітеатру, над яким уже ніч почала розстилати свій усипаний зірками веларій. Але решта августіанів відповіли сміхом і жартівливими припущеннями, що християни можуть бачити у хвилину смерті. Тим часом імператор подав знак рабам зі смолоскипами і покинув цирк, а за ним весталки, сенатори, сановники й августіани.

Ніч була ясна, тепла. Перед цирком ще товпилися люди, що хотіли побачити імператора, та якісь похмурі й мовчазні. Тут і там пролунали оплески і стихли відразу. Скрипучі повози все ще вивозили зі споліарію криваві останки християн.

Петроній і Вініцій сиділи на ношах мовчки. Тільки поблизу вілли Петроній запитав:

— Чи подумав ти про те, що я тобі говорив?

— Так, — відповів Вініцій.

— Чи ти віриш, що тепер і для мене це справа найбільшої ваги? Мушу її визволити наперекір імператору і Тигелліну. Це боротьба, в якій я твердо вирішив перемогти, така собі гра, в якій хочу виграти, хоч би й ціною власного життя… Сьогоднішній день утвердив мене в цьому намірі.

— Нехай тебе винагородить Христос!

— Ось побачиш.

Так розмовляючи, зупинилися перед дверима вілли й зійшли з нош. У цю хвилину якась темна постать наблизилася до них і запитала:

— Ти — шляхетний Вініцій?

— Так, — відповів трибун. — Чого тобі треба?

— Я — Назарій, син Міріам; прийшов із в'язниці й приніс тобі звістку про Лігію.

Вініцій поклав йому руку на плече і при світлі смолоскипа подивився йому в вічі, не в силі вимовити й слова, але Назарій відгадав запитання, що завмерло на його вустах, і відповів:

— Поки що жива. Урс послав мене до тебе, пане, сказати, що вона лежить у гарячці, молиться й повторює твоє ім'я.

А Вініцій відповів:

— Слава Христу, який може повернути її мені.

Потім, узявши Назарія за руку, провів його до бібліотеки. За хвилину, одначе, надійшов і Петроній, аби чути їхню розмову.

— Хвороба вберегла її від ганьби, нелюди ці бояться зарази, — сказав хлопець. — Урс і лікар Главк не відходять од її ложа ні вдень, ні вночі.

— Чи охоронці лишилися ті самі?

— Так, пане, і Лігія в їхній кімнаті. В'язні, що були в нижньому приміщенні, перемерли всі від пропасниці або задихнулися від спеки.

— Хто ти? — запитав Петроній.

— Шляхетний Вініцій мене знає. Я — син удови, в якої мешкала Лігія.

– І християнин?

Хлопець поглянув запитливо на Вініція, але, бачачи, що той у цю хвилину молиться, підвів голову і сказав:

— Так.

— Яким чином тобі вдається вільно проходити до в'язниці?

— Я найнявся, пане, виносити тіла померлих і зробив це для того, щоб допомагати моїм братам і приносити їм із міста вісті.

Петроній почав придивлятись уважніше до красивого обличчя хлопця, його блакитних очей і чорного густого волосся, після чого запитав:

— З якого краю, хлопче?

— Я галілеянин, пане.

— Чи хотів би ти, щоб Лігія була вільна?

Хлопець підвів очі догори:

— Хоч би й сам потім мусив померти.

У цей час Вініцій перестав молитись і сказав:

— Скажи охоронцям, аби поклали її до труни, як померлу. Добери собі помічників, які вночі разом із тобою винесуть її. Поблизу Смердючих Ям ви знайдете людей, які чекатимуть на вас із ношами, й оддасте їм труну. Охоронцям обіцяй од мене, що дам їм стільки золота, скільки зможе кожен понести у своєму плащі.

І коли так сказав, обличчя його втратило звичний мертовний вираз, прокинувся в ньому воїн, якому сподівання повернуло колишню енергію.

Назарій спалахнув од радості й, підвівши руки, закричав:

— Нехай Христос ізцілить її, тепер же вона буде вільною!

— Гадаєш, охоронці погодяться? — запитав Петроній.

— Вони, пане? Тільки знали б, що не чекає на них за це кара й муки!

— Саме так! — сказав Вініцій. — Охоронці хотіли погодитися навіть на її втечу, тим паче дозволять її винести, як мертву.

– Є, щоправда, чоловік, — сказав Назарій, — який перевіряє розжареним залізом, чи тіла, що їх виносимо, є мертві. Але цей бере всього по кілька сестерціїв за те, щоб не торкатися залізом лиця покійного. За один ауреус він торкнеться труни, а не тіла.

— Скажи йому, що він отримає повний гаманець ауреусів, — сказав Петроній. — Але чи зумієш добрати певних помічників?

— Зумію добрати таких, які за гроші продадуть власних дружин і дітей.

— Де ж їх знайдеш?

— У самій в'язниці або в місті. Охоронці, якщо їм заплатити, впустять, кого захочу.

— У такому разі проведеш туди як найманця мене, — сказав Вініцій.

Але Петроній категорично почав його відраджувати, щоб цього не робив. Преторіанці можуть його впізнати навіть переодягненого, й тоді все пропало.

— Ані до в'язниці, ані до Смердючих Ям! — сказав він. — Треба, аби всі, й імператор, і Тигеллін були переконані, що вона померла, інакше відразу ж спорядять погоню. Підозру можемо приспати лише одним способом — коли її вивезуть в Альбанські гори або далі, на Сицилію, ми залишимося в Римі. Через тиждень або два ти захворієш і викличеш Неронового лікаря, він тобі порадить виїхати в гори. Тоді поєднаєтесь, а потім…

Тут замислився на хвилину, а далі, махнувши рукою, мовив:

— Потім настануть, може, інші часи.

— Нехай Христос змилується над нею, — сказав Вініцій, — бо ти говориш про Сицилію, а вона хвора й може померти…

— Розмістимо її тим часом ближче. Її вилікує саме повітря, тільки б вирвати із в'язниці. Чи нема в тебе в горах якого-небудь орендаря, що йому ти можеш довіряти?

– Є! Маю! Авжеж! — відповів поквапливо Вініцій. — Є біля Коріол у горах певний чоловік, який на руках носив мене, коли я був іще дитям, і який любить мене й досі.

Петроній подав йому таблички.

— Напиши до нього, аби прибув завтра. Гінця пошлю негайно.

Сказавши це, погукав доглядача атрію й оддав розпорядження. За кілька хвилин раб на коні скакав уже крізь ніч до Коріол.

— Хотів би, — сказав Вініцій, — аби Урс супроводжував її в дорозі… Мені було б спокійніше…

— Так, пане, — сказав Назарій, — це чоловік надлюдської сили, який виламає ґрати й піде за нею. Є одне вікно над прямовисною, високою стіною, під яким охоронець не стоїть. Принесу Урсові мотузку, а решту він зробить сам.

— Присягаюся Геркулесом! — сказав Петроній. — Нехай виривається, як йому заманеться, але не разом із нею і не через два або три дні після неї, підуть за ним слідом і виявлять її схованку. Присягаюся Геркулесом! Чи хочете загубити себе і її? Забороняю вам згадувати при ньому Коріоли, інакше я умиваю руки.

Обидва визнали слушність його зауваження й замовкли. Потім Назарій почав прощатись, обіцяючи прийти завтра на світанку.

Із охоронцями сподівався домовитись іще цієї ночі, але передовсім хотів забігти до матері, яка в ці непевні та страшні часи не мала через нього жодної хвилини спокою. Помічника вирішив не шукати в місті, а знайти і підкупити кого-небудь із тих, які разом з ним виносили трупи із в'язниці.

Перед тим як піти, одначе, затримався ще і, відвівши вбік Вініція, почав шепотіти:

— Пане, я не скажу про наш намір нікому, навіть матері, але апостол Петро обіцяв прийти до нас із амфітеатру, і йому я розповім усе.

— Можеш у цьому домі говорити голосно, — відповів Вініцій. — Апостол Петро був у амфітеатрі разом із людьми Петронія. Зрештою, я сам піду з тобою.

І наказав подати собі плащ раба, після чого обидва вийшли.

Петроній глибоко зітхнув.

"Бажав раніше, — думав він, — аби померла від тієї пропасниці, бо для Вініція було б це ще не найстрашнішим.