Quo vadis - Сторінка 97

Збережи слово істини живе, аби не згинула вона разом з нами і з тобою. Послухайся нас, благаємо тебе, як батька.

— Зроби це в ім'я Христа! — закликали інші, хапаючись за край одягу його.

А він відповів:

— Діти мої! Хто знає, коли йому Господь кінець життя призначив?

Але не сказав, що не покине Рим, і сам вагався, що робити, позаяк уже давно поселився в душі його сумнів, навіть тривога. Ось паству його розвіяно, справу знищено, церкву, яка перед пожежею міста буйно зросла прекрасним деревом, перетворено на порох силою Звіра. Не залишилося нічого, крім сліз, крім спогадів, мук і смерті. Зерно дало щедрі сходи, але сатана втоптав їх у землю. Сили ангельські не прийшли на допомогу приреченим, і ось Нерон у славі розсівся над світом, страшний, могутніший, ніж будь-коли, володар усіх морів і всієї суші. Не раз уже рибалка Господній простягав у самотності руки до неба і питав: "Боже! Що нам робити? Як мені залишитись? І як, безсилому старцю, боротися з цією незліченною силою злого духа, що йому ти дозволив володіти й перемагати?"

І волав так із глибини безмежного болю, повторюючи подумки: "Немає тих овець, яких ти наказав мені пасти, немає твоєї церкви, пустка і скорбота у твоїй столиці, тож що ти мені тепер накажеш? Маю тут залишитися чи вивести решту стада, щоби десь за морями славили таємно ім'я твоє?"

І вагався. Вірив, що жива правда не згине і мусить узяти гору, але іноді думав, що не настав іще її час, який надійде тоді лише, коли Господь ступить на землю в день суду в славі й силі, в сто разів од Неронової могутнішій.

Часто уявлялося йому, що, коли він сам покине Рим, віруючі підуть за ним, і він відведе їх тоді аж ген, до тінистих гаїв Галілеї, над тихими глибинами Тиверіадського моря, до пастухів, спокійних, як голуби або як вівці, що їх там пасуть серед чебрецю та нарду. І все дужче хотів тиші й відпочинку, все більша туга за озером і Галілеєю огортала серце рибалки, все частіше сльози наповнювали очі старого.

Але коли на мить зробив уже вибір, охопив його раптовий страх і неспокій. Як же йому покинути це місто, в якому стільки крові мученицької ввібрала земля і де стільки уст смертників засвідчило істину? Чи має він один ухилитися від цього? І що відповість Господу, коли почує слова: "Ось, вони померли за віру свою, а ти втік?"

Ночі й дні минали в сумнівах і гризотах. Інші, кого роздерли леви, кого розіп'ято на хрестах, кого спалено в садах імператора, після мук спочили в Бозі, а він спати не міг і відчував муки більші від тих усіх, винайдених катами для жертв. Ранок часто вже освітлював дахи будинків, коли він закликав іще з глибини переповненого гіркотою серця:

— Господи, навіщо мені наказав сюди прийти і в цьому гнізді Звіра заснувати столицю твою?

Протягом тридцяти чотирьох років од загибелі Господа його він не знав спочинку. Із костуром у руці мандрував світом і розносив "добру новину". Сила його вичерпалась у мандрах і стараннях, аж врешті, коли в місті цьому, що було головою світу, він утвердив справу Вчителя, єдиний подих злого духа зніс усе, й він бачив, що боротьбу треба починати знову. І яку боротьбу! З одного боку — імператор, сенат, люд, легіони, що залізним обручем скували весь світ, незліченні фортеці, неосяжні землі, могуть, якої око людське не бачило, з другого боку — він, пригнічений віком і працею, із тремтячими руками, яким ледве до снаги тримати костур.

Отож іноді говорив собі, що не йому мірятися з імператором Рима і що справу цю здійснити може тільки сам Христос.

Усі ці думки тепер проносились у його заклопотаній голові, коли слухав прохання останньої жменьки своїх віруючих, а вони, оточуючи його все тіснішим колом, повторювали благальними голосами:

— Сховайся, рабине, і нас виведи із-під влади Звіра.

Врешті й Лін схилив перед ним свою змучену голову.

— Отче, — мовив, — тобі Спаситель звелів пасти овець своїх, але немає вже тут їх або завтра їх не буде, тож іди туди, де їх іще можеш знайти. Живе ще слово Боже в Єрусалимі, і в Антіохії, і в Ефесі, і в інших містах. Чого досягнеш, залишившись у Римі? Коли поляжеш, умножиш тільки тріумф Звіра. Іванові Господь не визначив іще кінця життя, Павло — римський громадянин, і без суду стратити його не можуть, але якщо над тобою, вчителю, вдарить сила пекельна, тоді ті, хто вже духом упав, запитуватимуть: "Хто здолає Нерона?" Ти — основа, на якій збудовано церкву Господню. Дай нам померти, але не дозволь антихристу перемогти намісника Божого і не повертайся сюди до знищення Господом того, хто пролив безвинну кров.

— Зглянься на наші сльози! — повторювали всі присутні.

Сльози текли по обличчю Петра. Через якийсь час, одначе, підніс і простягнув руки над тими, що стояли навколішках, і сказав:

— Нехай ім'я Господнє буде прославлене і нехай здійсниться воля його!

Розділ LXX

На світанку наступного дня дві темні постаті рухалися Аппійовою дорогою до рівнини Кампанії.

Однією з них був Назарій, другою — апостол Петро, який покидав Рим і переслідуваних у ньому одновірців.

Небо на сході вже забарвлювалося в зеленуваті тони, які поступово, все виразніше переходили в шафранний колір. Срібнолисті дерева, білий мармур вілл і арки акведуків, які тяглися через рівнину до міста, виступали з темряви. Роз'яснювалася поступово зеленуватість неба, насичуючись золотом. Потім схід почав рожевіти і осяяв Альбанські гори, які здавалися дивовижними, ліловими, мовби із самих лише кольорів складеними.

Світанок одбивався в краплях роси, що дрижала на листі дерев. Імла розсіювалась, одкриваючи все ширший краєвид рівнини з будинками на ній, цвинтарями, поселеннями й купами дерев, між якими біліли колони храмів.

Дорога була безлюдною. Селяни, які возили в місто овочі, не встигли ще, очевидно, позапрягати мулів у візки. Від кам'яних плит, якими аж до гір вимощено було дорогу, відлунював у тиші стукіт дерев'яних сандалій, що їх подорожні мали на ногах.

Потім сонце визирнуло з-за перевалу, але водночас дивне явище вразило апостола. Привиділось йому, що золотавий диск, замість того щоб здійматися вище й вище на небі, спускається з гір і котиться по дорозі.

У той час Петро зупинився і сказав:

— Бачиш це сяйво, що наближається до нас?

— Не бачу нічого, — відповів Назарій.

Але Петро за хвилину, приставивши долоню до очей, сказав:

— Хтось іде до нас у сонячному сяйві.

Одначе до їхнього слуху не долинало відлуння кроків. Навколо було зовсім тихо. Назарій бачив тільки, що вдалині дрижать дерева, мовби їх струснув хто, і світло розливається все ширше по рівнині.

І подивився здивовано на апостола.

— Рабине! Що з тобою? — вигукнув тривожно.

А з рук Петра випав костур, очі дивилися просто вперед, уста були розкриті, на обличчі відбивалися подив, радість, захват.

Раптом він упав навколішки з простягнутими руками, і з уст його вирвався вигук:

— Христос! Христос!..

І припав головою до землі, буцім цілував чиїсь стопи.

Довго тривало мовчання, потім у тиші почулися крізь ридання слова старого:

— Quo vadis, Domine?..[379]

І не чув відповіді Назарій, але до вух Петра долинув смутний, лагідний голос:

— Коли ти покидаєш народ мій, до Рима йду, щоб мене розіп'яли вдруге.

Апостол лежав на землі з обличчям у пилюці, нерухомий і безмовний. Назарію здалося вже, що він знепритомнів або помер, але той урешті підвівся, тремтячими руками підняв костур пілігрима і, нічого не кажучи, повернув до семи пагорбів міста.

Хлопець, бачачи це, повторив, як відлуння:

— Quo vadis, Domine?..

— До Рима, — відповів тихо апостол.

І повернувся.

Павло, Іван, Лін і всі віруючі зустріли його з подивом і з тривогою — тим паче, що на світанку, відразу після того як він пішов, преторіанці оточили оселю Міріам і шукали в ній апостола. Одначе він на всі запитання відповідав їм тільки з радістю та спокоєм:

— Я бачив Господа!

І того ж вечора вирушив на остріанський цвинтар, аби повчати і хрестити тих, хто хотів омитись у живій воді.

Відтоді приходив туди щодня, і за ним рухався з кожним днем усе більший натовп. Здавалося, що з кожної сльози мученицької народжуються нові прихильники віри і що кожний стогін на арені відлунюється в тисячах грудей. Імператор купався в крові, Рим і весь світ поганський безумствував. Але ті, кому доволі вже було лиходійства й безумства, ті, кого топтано, чиє життя було життям недолі й утиску, всі пригнічені, всі засмучені, всі нещасні приходили слухати дивовижну оповідь про Бога, який із любові до людей віддав себе на розп'яття, щоби спокутувати їхні гріхи.

Знайшовши Бога, якого могли любити, знаходили те, чого не міг дати досі нікому тодішній світ, — щастя любові.

І Петро зрозумів, що ні імператор, ні всі його легіони не переможуть живої істини, що не заллють її ні сльози, ні кров і що тепер тільки починається її переможна хода. Зрозумів також, чому Господь повернув його з дороги: ось це місто гордині, лиходійства, розпусти й насильства починало бути його містом і двічі столицею, з якої поширювалася по світу його влада над тілами й душами.

Розділ LXXI

Аж ось надійшов час для обох апостолів. Але ніби на завершення служби дано було божому рибалці спіймати дві душі навіть у в'язниці. Воїни Процесс і Мартиніан, які стерегли його в Мамертинській в'язниці, прийняли хрещення. Потім настала година муки. Нерона не було тоді в Римі. Вирок винесли Гелій і Полікліт, два вільновідпущеники, яким імператор доручив на час своєї відсутності правити Римом. Дряхлого апостола спершу відшмагали, згідно з законом, а наступного дня вивели за мури міста, до Ватиканських пагорбів, де мав понести кару на хресті. Солдатів здивував натовп, який зібрався перед в'язницею, позаяк у їхньому розумінні смерть простої людини та ще й чужоземця не мала б викликати стільки цікавості; невтямки їм було, що громада ця складалася не з цікавих, а з одновірців, які бажали провести на місце страти великого апостола. Після полудня відчинилися врешті ворота в'язниці, й Петро з'явився в супроводі загону преторіанців. Сонце вже хилилося до Остії, день був тихий, погожий. Петрові, з огляду на його похилий вік, дозволили не нести хрест, розуміли ж бо, що йому хреста не підняти, а також не наділи рогатку на шию, щоб не утруднювати ходи. Ішов вільно, й віруючі його добре бачили.