Радощі життя, або Сімейна таємниця - Сторінка 11

— Він побачив її в "Перах". Мабуть, не міг знайти нікого, хто б погодився піти за нього.

— І він знав усе про неї?

— Спитайте краще в нього.

Я помовчав. Все це здавалося дуже загадковим.

— Як вона виглядає зараз? — спитала Мері-Енн. — Я жодного разу не бачила її з тої пори, як вона вийшла заміж. Я навіть ніколи не розмовляла з нею відтоді, як почула, що діється в "Рейлвей Армз".

— Вона виглядає дуже добре, — відповів я.

— Спитайте її, чи пам'ятає вона мене, і побачите, що вона скаже.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Я твердо вирішив поїхати наступного ранку з Дріффілдами, не питаючись дозволу в дядька. Якщо він довідається про це і зчинить галас — буде вже пізно, а коли Тед Дріффілд спитає мене, чи дозволив мені дядько, я відповім позитивно. Однак мені не довелося брехати. Серед дня, якраз під час припливу, я пішов купатися. Частину шляху ми йшли разом з дядьком — в нього були справи в місті. Саме коли ми проходили повз "Ведмідь і ключ", звідти вийшов Тед Дріффілд. Вгледівши нас, він спокійно і впевнено попрямував просто до дядька. Я навіть перелякався.

— Добрий день, панотче, — привітався він. — Ви пам'ятаєте мене? Коли я був хлопчиком, то часто співав у вашому хорі. Мене звуть Тед Дріффілд, мій батько служив управителем маєтку міс Вулф.

Дядько був людина полохлива; він навіть відсахнувся.

— О так, пам'ятаю Добрий день. Я дуже шкодував, почувши про смерть вашого батька.

— Я познайомився з вашим молодим племінником. Чи не дозволите ви йому поїхати зі мною завтра? Йому нудно самому, а я саме збираюся зробити кілька зліпків з меморіальних дощок у фернській церкві.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, але...

Дядько ладнався відмовити, однак Дріффілд перебив його:

— Я стежитиму, щоб він не потрапив у якусь біду. Гадаю, йому теж захочеться зробити кілька зліпків. Я дам свій папір і віск, щоб йому це нічого не коштувало.

Дядько не вмів послідовно мислити, і пропозиція Теда Дріффілда заплатити за мій папір і віск настільки його обурила, що він зовсім забув про свій намір заборонити мені їхати.

— Він сам може купити собі папір і віск, — заявив дядько. — У нього досить кишенькових грошей, і краще нехай він витратить їх на щось корисне, ніж на солодощі, від яких тільки хворіють.

— Тоді хай піде до торговця канцелярським приладдям Хейворда і попросить такого самого паперу і воску, які купив я.

— Я вже йду, — заявив я і, боячись, щоб дядько не передумав, помчав через дорогу.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Не знаю, що, як не доброта, примушувало Дріффілдів панькатися зі мною. Я був нудний, не дуже балакучий хлопчина. Його, мабуть, розважало моє зверхнє ставлення. Мені ж здавалося, що з мого боку це величезна поблажливість — дружити з сином управителя міс Вулф, з людиною, яку дядько називав писакою; коли на моє прохання подарувати одну з його книг він відповів, що мені вона буде нецікава, я не наполягав. Дозволивши мені один раз поїхати з Дріффілдами, дядько більше ніколи не заперечував проти моєї дружби з ними. Інколи ми разом робили морські прогулянки, відвідували різні мальовничі місця, і Дріффілд писав маленькі акварелі. Не знаю, чи англійський клімат був кращий у ті дні, чи це тільки ілюзія юності, але пам'ятаю, що протягом усього літа стояли сонячні дні. Я почав перейматися якоюсь дивною любов'ю до багатої і ласкавої кентської землі, до її пагористих.краєвидів. Ми здійснювали далекі подорожі від однієї церкви до іншої, роблячи копії з меморіальних дощок, на яких були зображені рицарі в панцирах і леді в спідницях з фіжмами. Тед Дріффілд запалював мене своїм ентузіазмом до цієї нескладної справи, і я копіював з задоволенням. Я гордо показував дядькові наслідки старанної праці, і, гадаю, він був певен, що, в якому б товаристві я не перебував, зі мною не скоїться нічого поганого, поки мої заняття пов'язані з церквами. В той час, коли ми працювали, місіс Дріффілд лишалася на церковному дворі — не читала, не вишивала, а просто гуляла; здавалося, вона могла скільки завгодно нічого не робити й не відчувати нудьги. Інколи я виходив з церкви й сидів з нею на траві. Ми розмовляли про школу, про моїх друзів та вчителів, про жителів Блекстейбла і взагалі ні про що. Вона лестила моєму самолюбству, називаючи мене містер Ешенден. Здається, вона перша назвала мене на прізвище, і через це я відчув себе дорослим. Я дуже не любив, коли мене називали містер Віллі, і вважав це ім'я найогиднішим у світі. Кажучи правду, я не любив ні свого імені, ні прізвища і багато часу витрачав на те, щоб вигадувати інші, які б краще мені пасували. Найбільше мені подобалося Родерік Ревенсворт, і я списував цілі аркуші паперу, розучуючи цей підпис. Не заперечував я також проти Людовіка Монтгомері.

Я ніяк не міг забути того, що розповіла мені Мері-Енн про місіс Дріффілд. Хоч теоретично я й знав, що роблять одружені люди, і міг детально все описати, фактично ж я нічого ще не розумів. Так само мені було відомо, що земля кругла, але я знав і те, що вона плоска. Місіс Дріффілд здавалася такою щирою, її сміх був такий відвертий і приємний, вона поводилася з такою дитячою безпосередністю, що я не міг уявити, як це вона "крутить" з матросами і, особливо, з такою потворою, як лорд Джордж. Вона зовсім не була схожа на тих поганих жінок, про яких я читав у романах. Звичайно, я знав, що їй бракувало "хорошого тону", бо розмовляла вона з блекстейблським акцентом, неправильно вимовляла деякі слова, часом дуже вільно поводилася з граматикою. Але вона мимоволі мені подобалась. І тому я зробив висновок: все те, що казала Мері-Енн, — суцільна брехня.

Одного дня я згадав у розмові, що Мері-Енн служить у нас куховаркою.

— Вона казала, що жила поруч з вами в Рай-Лейн, — додав я, сподіваючись почути, як місіс Дріффілд скаже, що ніколи навіть не чула про неї.

Але вона радісно засміялась.

— Вірно. Вона часто водила мене до недільної школи. Багато їй було зі мною мороки. Я чула, що вона пішла служити до священика. Значить, вона й досі там?! Я її сто років не бачила. Хотіла б я знову побачити її і побалакати про минулі дні. Передайте їй привіт і попросіть завітати до мене, коли в неї буде вільний вечір. Я з радістю почастувала б її чаєм.

Її слова спантеличили мене. Адже Дріффілди жили в будинку, який мали намір купити, і в них була служниця. Запросити Мері-Енн на чай! На їхньому місці я б почував себе дуже прикро, а для них це була звичайна річ. Здавалося, вони не розуміють, що можна і чого не можна робити. Мене завжди дивувало, з якою легкістю згадували вони окремі випадки з минулого, які, на мою думку, слід було б забути. Не пам'ятаю, щоб люди, серед яких я жив, видавали себе за багатших і вельможніших, ніж були насправді. Але пригадую, як ретельно ховалися вони за маскою респектабельності. Ви ніколи б не застали їх у сорочці з короткими рукавами і з ногами на столі. Жінки, бувало, нізащо не з'являться перед вами, доки не вдягнуть вечірні сукні, у щоденному житті вони дотримувались такої жорстокої економії, що годі було й сподіватися зайти до них пообідати, та коли вони приймали гостей, столи аж вигиналися під стравами. Яке б нещастя не спіткало родину, там ніколи не забували про гідність. Один із синів міг одружитися з актрисою, але вони ніколи не говорили про це, і товариство робило все, щоб ніхто й словом не прохопився про театр у присутності потерпілих. Всі знали, що дружина майора Грінкорта, власника таверни "Три віконця", походить з сім'ї, яка займалася торгівлею, але і вона, і майор ретельно зберігали цю ганебну таємницю; і, насміхаючись над ними за їхніми спинами, ми в їхній присутності навіть не згадували про таку річ, як посуд (джерело прибутків родини місіс Грінкорт).

Інколи траплялося, що розгнівані батьки позбавляли спадщини сина або забороняли дочці (яка, подібно до моєї матері, одружилася з присяжним) переступати їхній поріг. Все це було звичне, і тому здавалося цілком природним. Водночас мене неприємно вражало, що Тед Дріффілд розповідає про свою службу офіціантом у холборнському ресторані так, ніби це була найзвичайніша справа у світі. Я знаю, що він тікав у море, але це було романтично: хлопчики, принаймні в книгах, часто ставали моряками й переживали хвилюючі пригоди, перш ніж їм щастило одружитися з графською дочкою. Але Тед Дріффілд був також візником у Мейдстоуні, а потім залізничним касиром у Бірмінгемі. Одного разу, коли ми проїздили на велосипедах повз "Рейлвей Армз", місіс Дріффілд цілком спокійно заявила, що працювала тут протягом трьох років.

— Це було моє перше місце, — сказала вона. — Звідси я перейшла у "Пера" в Хавершемі й працювала там, поки не вийшла заміж.

Вона засміялася, і здавалось, ці спогади були їй приємні. Я не знав, що сказати, не знав, куди подіти очі, і весь зашарівся. Іншого разу, коли, повертаючись з далекої екскурсії, ми проїздили Ферн-Бей — стояв жаркий день, і ми просто вмирали від спраги, — вона запропонувала зайти в "Дельфін" випити по склянці пива. Там вона затіяла розмову з дівчиною, яка стояла за стойкою бару, і я з жахом почув, як вона сама сказала, що теж виконувала таку роботу протягом п'яти років. Підійшов хазяїн, і Тед Дріффілд запропонував йому пива, а місіс Дріффілд додала, що буфетниці теж слід випити чарочку портвейну; якийсь час вони балакали про торгівлю, про важкі часи і про те, що ціни неймовірно зростать. Тим часом я обливався то холодом, то гарячим потом і не знав, що робити з собою. Коли ми, нарешті, вийшли, місіс Дріффілд зауважила:

— Мені дуже сподобалася ця дівчина, Теде. Вона знайде тут своє щастя. Я сказала їй, що життя буфетниці важке, але веселе. Завжди буваєш серед людей і, якщо матимеш розум, обов'язково вигідно вийдеш заміж. Я помітила в неї на пальці обручку, але вона пояснила, що носить її тільки заради того, щоб подратувати хлопців.

Дріффілд засміявся, а вона звернулася до мене:

— Я весело жила, коли була буфетницею, але, звичайно, таке життя не може тривати вічно. Треба дбати і про майбутнє.

Однак на мене чекало ще більше потрясіння. Стояла середина вересня, канікули наближалися до кінця. Я марив Дріффілдами, але дядько стримував моє бажання весь час говорити про них.

— Ми не хочемо цілий день слухати тільки про твоїх друзів, — заявляв він.