Радощі життя, або Сімейна таємниця - Сторінка 12

— Є багато інших, цікавіших тем для розмови. До речі, якщо Тед Дріффілд народився в цій парафії і зустрічається з тобою майже кожного дня, — він міг би інколи завітати й до церкви.

Одного разу я сказав Дріффілду:

— Мій дядько хотів би, щоб ви прийшли до церкви.

— Ну що ж. Давай підемо туди у неділю ввечері, Розі.

— Гаразд, підемо, — погодилася вона.

Я розповів про це Мері-Енн. У церкві я сидів на лаві родини священика, якраз за сквайром, і не міг озирнутися, але з поведінки сусідів відчув, що вони тут. Наступного дня при першій нагоді я спитав у Мері-Енн, чи бачила вона їх.

— Її я добре бачила, — похмуро відповіла Мері-Енн.

— Пощастило вам, зрештою, побалакати з нею?

— Мені?— раптом розлютилася вона. — Забирайтеся геть з кухні! Чого ви вештаєтеся тут цілий день і заважаєте працювати?!

— Тихше, — зауважив я. — Не гарячіться.

— Не знаю, про що думає ваш дядько, дозволяючи вам розгулювати з такими людцями! Натягла на себе капелюшок з квітами! Дивно, як їй взагалі не соромно показуватися на люди. Забирайтеся геть, у мене нема часу!

Я не міг збагнути, чого розсердилася Мері-Енн, але більше не згадував при ній місіс Дріффілд. Однак через два чи три дні мені. довелося зайти чомусь на кухню. В нашому будинку було дві кухні: маленька, в якій щодня готували їжу, і велика, збудована, мабуть, у ті часи, коли сільські священики мали великі сім'ї і давали бучні обіди навколишньому дворянству. У великій кухні Мері-Енн любила відпочивати й шити після закінчення робочого дня. О восьмій годині ми вечеряли холодними стравами, отож після чаю їй майже нічого було робити. Наближалася сьома година, смеркалося. В цей день Емілі була вихідна, і я сподівався, що Мері-Енн сама. Але, йдучи коридором, раптом почув голоси і сміх. Хтось прийшов до Мері-Енн в гості, подумав я. В кухні горіла лампа, однак на ній був такий щільний зелений абажур, що кімната майже потопала в темряві. На столі я вгледів чайник і чашки. Мері-Енн пила з якоюсь своєю приятелькою чай. Коли я відчинив двері, розмова урвалася; раптом пролунав голос:

— Добрий вечір.

Я здригнувся від несподіванки, побачивши, що гостею Мері-Енн була місіс Дріффілд. Мері-Енн розсміялася і сказала:

— Розі Генн зайшла випити зі мною чашку чаю. Ми згадували старі часи.

Мері-Енн, видно, трохи розгубилася, але я розгубився набагато більше. Місіс Дріффілд посміхнулася мені своєю чарівною пустотливо-дитячою посмішкою; вона анітрохи не збентежилась. Мені чомусь впало в око те, як вона була вдягнена — може, тому, що ніколи досі не бачив її такою елегантною. Її стан щільно облягала довга ніжно-голуба сукня з короткими рукавами і воланом по низу. На голові в неї був великий солом'яний капелюшок чорного кольору, рясно прикрашений трояндами, листочками і бантиками — напевно, той самий, який вона зодягала у неділю до церкви.

— Я подумала, що мені доведеться чекати Мері-Енн до судного дня. Тому я вирішила сама прийти до неї.

Мері-Енн соромливо посміхнулася, але вигляд у неї був задоволений. Попросивши, що мені було треба, я швидко пішов геть і почав вештатися по саду. Потім я визирнув за хвіртку. Хоч уже було поночі, я одразу ж помітив, що по дорозі хтось ходить. Я, мабуть, не звернув би на це уваги, але людина крокувала туди й сюди, ніби, на когось чекаючи. Спочатку я подумав, що це Тед Дріффілд, і вже збирався вийти на дорогу, коли враз людина зупинилася і запалила люльку: це був лорд Джордж. Я зацікавився: що він тут робить? І тієї ж миті блискавкою сяйнула думка — він чекає місіс Дріффілд. Серце в мене застукотіло, і, не довіряючи темряві, я сховався за деревом. Через кілька хвилин відчинилися бокові двері, і Мері-Енн вивела місіс Дріффілд. На дорожні залунали кроки Розі. Вона підійшла до хвіртки і відчинила її. Коли зарипіла хвіртка, лорд Джордж перебіг через дорогу і, перш ніж Розі вийшла, прослизнув у сад, обійняв її і міцно поцілував.

— Обережно, не зімни капелюшка, — тихо сміючись, прошепотіла вона.

Я був од них за три фути, не більше, і дуже злякався, що вони мене помітять. Мені було так соромно за них. Я тремтів від збудження. Кілька секунд вони стояли обійнявшись.

— Ходімо в сад, — пошепки сказав він.

— Ні, там хлопець. Пішли в поле.

Вони вийшли через хвіртку і зникли в темряві. Серце моє калатало з такою силою, що було навіть важко дихати. Я ніяк не міг зібратися з думками. Здавалось, я все віддав би, щоб тільки можна було комусь розказати про те, що я бачив, але це був секрет, і я мусив мовчати. Схвильований цією таємницею, я повільно попрямував до свого дому і зайшов через бокові двері. Почувши, як вони відчинилися, Мері-Енн гукнула мене:

— Це ви, мастер Віллі?

— Так, — відповів я і зазирнув у кухню. Мері-Енн ставила вечерю на тацю, готуючись нести її до їдальні.

— Не варто розповідати вашому дядькові, що сюди приходила Розі Генн, — сказала вона.

— Звичайно, ні.

— Для мене це був сюрприз. Коли я почула, що хтось стукає з чорного ходу, а потім побачила Розі — у мене одібрало мову. "Мері-Енн", — сказала вона, і не встигла я отямитись, як вона обцілувала мені все обличчя. Довелося запросити її до кімнати і запропонувати їй чашку чаю.

Мері-Енн будь-що хотіла виправдатись. Після всіх її балачок про місіс Дріффілд могло видатися дивним, що колишні недруги сидять поруч, розмовляють і сміються. Мені не хотілося псувати їй настрій.

— Вона не така вже й погана, правда?— спитав я.

Мері-Енн посміхнулася. Незважаючи на чорні гнилі зуби, в її посмішці було щось зворушливо приємне.

— Не знаю, що саме, але щось у ній мимоволі викликає симпатію. Вона просиділа тут майже годину, і я скажу про неї: вона зовсім не величалася. Розі сама мені сказала, що матеріал на плаття, в якому вона прийшла, коштує тринадцять шилінгів одинадцять пенсів за ярд. І я їй вірю. Вона все пам'ятає: як я зачісувала їй голову, коли вона була маленькою, як я примушувала її мити руки перед обідом — мати інколи відпускала Розі обідати з нами. В дитинстві вона була гарненька, як картинка.

Мері-Енн поринула в спогади про минуле, і її миле, але вже вкрите зморшками обличчя стало задумливим.

— Якщо казати правду, — промовила вона, трохи помовчавши, — Розі не гірша за інших. Просто у неї було більше спокус. І запевняю вас: усі ті, хто ганить її, поводилися б не краще, якби їм трапилася слушна нагода.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Погода зненацька зіпсувалася: пішли дощі, стало холодно. Нашим прогулянкам настав край. Та мене це не засмутило, бо я не смів дивитися в очі місіс Дріффілд після того, як став свідком її побачення з Джорджем Кемпом. Я був не стільки обурений, скільки здивований: невже їй до вподоби цілуватися з літнім чоловіком? У мене навіть промайнула думка, — чи не під впливом прочитаних романів, — що лорд Джордж знає якийсь жахливий секрет, з допомогою якого тримає її під своєю владою і примушує терпіти свої огидні обійми. Уява моя розгулялася: двошлюбність, убивство, підробка якогось документа. Мало хто з лиходіїв у романах нехтував можливістю залякати нещасну жінку погрозою викриття вчиненого нею злочину. Напевно, місіс Дріффілд потрапила в біду. Я ніколи не міг до кінця збагнути, що все це значить, але знав, що наслідки бувають жахливі. В думці я малював фантастичні картини її страждання (довгі безсонні ночі; вона роздягнена сидить біля вікна, її довге біляве волосся звисає аж до колін; вона в розпачі чекає сходу сонця) і бачив, як я сам (не п'ятнадцятирічний хлопець з шістьма пенсами кишенькових грошей на тиждень, а стрункий юнак з підкрученими вусами і сталевими м'язами, в бездоганному вечірньому вбранні), щасливо поєднуючи героїзм і спритність, визволяю її з цупких пазурів негідника-шантажиста. І водночас мені здавалося, що вона з власного бажання піддалася пестощам лорда Джорджа. Я не міг забути її сміху — в ньому бриніли нотки, яких я досі ще не чув. Коли я згадував цей сміх, мені відразу забивало дух.

До кінця канікул я тільки раз бачив Дріффілдів. Ми випадково стрілися у місті. Вони зупинились і заговорили зі мною. Я мало не згорів від сорому. Місіс Дріффілд дивилася на мене своїми лагідними синіми очима, в яких світилася дитяча пустотливість. її пухкі червоні губи весь час лишалися трохи відкритими, ніби вона от-от усміхнеться. На її обличчі світилася чистота, невинність і щира відвертість. Якби мені довелося висловити свою думку про неї, я сказав би: вона — живе втілення чесності. Неможливо було уявити, що вона "водиться" з лордом Джорджем. Очевидно, все було не так просто, як здавалося.

Нарешті настав день, коли я мав повертатися до школи. Візник повіз мій чемодан, а я вирушив до станції пішки. Я не дозволив тітці проводжати себе, вважаючи, що мужчині більше личить іти самому, але, простуючи вулицею, почував себе трохи пригніченим. З Теркенбері нас з'єднувала коротка залізнична вітка, а станція містилась на другому кінці міста, біля самого берега. Я взяв квиток і сів у кутку вагона третього класу. Раптом пролунав голос: "Він тут, — і у вагон весело вбігли містер і місіс Дріффілд.

— Ми вирішили провести вас, — сказала вона. — Ви почуваєте себе нещасним?

— О, зовсім ні.

— Нічого, час збіжить непомітно. А на різдво ми з вами хіба ж так погуляємо! Ви вмієте кататися на ковзанах?

— Ні.

— А я вмію і вас навчу, — весело мовила вона.

Настрій у мене трохи покращав. Думка про те, що вони спеціально прийшли на вокзал попрощатися зі мною, зворушила мене. Над усе я боявся, щоб мої почуття не відбилися на обличчі.

— Я збираюся посилено грати у футбол протягом цього семестру, — заявив я, — бо хочу обов'язково потрапити у другу збірну.

Посміхаючись повними червоними губами, вона осявала мене поглядом своїх добрих очей. Сьогодні її усмішка мені особливо подобалась, а голос, неначе тремтів одночасно і від сміху, і від сліз. На якусь мить мені здалося, що вона хоче мене поцілувати. Я перелякався до безтями. А вона й далі говорила трохи жартівливим тоном, яким дорослі завжди розмовляють з школярами. Дріффілд стояв мовчки, смикав себе за бороду і дивився на мене, посміхаючись самими очима. Тут кондуктор засвистів у свій сюрчок і махнув червоним прапорцем.

Місіс Дріффілд потиснула мені руку. Дріффілд підійшов ближче і сказав:

— До побачення. Ось, візьміть.

Він сунув мені в руки малесенький пакунок.