Радощі життя, або Сімейна таємниця - Сторінка 14

Згодом усі ми почали насміхатися над нею, а мій дядько якось сказав тітці: "Знаєш, люба, я дуже радий, що ти, дякувати богові, не дуже мудра, що він позбавив мене такої кари"; а тітка грайливо взула на свої черевики дядькові пантофлі, які саме гріла для нього біля каміна, і сказала: "Дивись, я Сучасна Жінка". А потім ми одностайно вирішили: "Місіс Грінкорт дуже кумедна; ніхто не знає, чого від неї можна чекати. Але ясно одне: вона не зовсім того..." Ми ніяк не могли забути, що її батько мав фабрику, а дід був звичайний робітник.

Але нам усім було цікаво послухати тоді розповідь місіс Енком про людей, яких вона знала. Мій дядько вчився в Оксфорді, але, здавалося, всі ті, з ким він був знайомий, уже повмирали. Місіс Енком особисто знала місіс Хемфрі Уорд і захоплювалась "Робертом Елсмером". Дядько вважав цю книгу скандальною і дуже здивувався, коли містер Гладстон, який називав себе християнином, добре відгукнувся про неї. Спалахнула суперечка. Дядько сказав, що, на його думку, ця книга може розбестити людей, озброївши їх різними ідеями, без яких їм значно краще жилося на світі. Місіс Енком зауважила, що він би так не думав, коли б знав місіс Хемфрі Уорд. Вона — жінка високих моральних принципів, племінниця містера Метью Арнольда , і, що б ви не думали про саму книгу (місіс Енком ладна була визнати, що в ній є розділи, які краще викинути), письменниця створила її, певна річ, керуючись найкращими міркуваннями. Місіс знала також міс Браутон. Ця письменниця з дуже порядної сім'ї, і тому дивно, що з-під її пера виходять такі книги.

— А я зовсім не вважаю їх шкідливими, — зауважила місіс Гейфорт, дружина лікаря. — Вони мені подобаються, особливо "Прекрасна, як троянда".

— І ви б погодилися, щоб ваші доньки читали їх? — спитала місіс Енком.

— Зараз, звичайно, ні, — відповіла місіс Гейфорт. — А коли вони одружаться, я не заперечуватиму.

— Вам, мабуть, цікаво буде дізнатися, — почала місіс Енком, — що, коли на Великдень минулого року я була у Флоренції, мене познайомили з Уйдою.

— Ну, це зовсім інша річ, — заперечила місіс Гейфорт. — Не можу повірити, що порядна жінка читатиме книги Уйди.

— Одну я прочитала з цікавістю, — розповідала місіс Енком — І мушу сказати: більше схоже на те, що її написав француз, аніж англійська леді.

— Але ж вона дійсно не справжня англійка. Я чула, що її ім'я мадмуазель де ля Раме.

Саме в цей момент містер Галловей згадав Едварда Дріффілда.

— Знаєте, у нас тут є письменник, — сказав він.

— Ми не дуже пишаємося ним, — зауважив майор. — Він син управителя старої міс Вулф і одружений з буфетницею.

— А писати він уміє? — поцікавилась місіс Енком.

— Що він не джентльмен, одразу видно, — сказав курат. — Але коли ви зважите на труднощі, які йому довелося долати, можна дивуватись, що він так добре пише.

— Він приятелює з Віллі, — докинула моя тітка.

Всі подивилися на мене, і я відчув себе незручно.

— Минулого літа вони часто каталися разом на велосипеді, а коли Віллі повернувся до школи, я взяла в бібліотеці одну з його книг, щоб мати хоч якесь уявлення про них. Прочитала лише першу частину і відіслала назад. А потім написала рішучого листа бібліотекарю, і мені було приємно почути, що він її вилучив. Якби це була моя власна книга, я негайно б її спалила!

— Я теж проглянув одну з його книг, — сказав лікар. — Вона зацікавила мене тим, що дія відбувається саме тут, і я впізнав кількох жителів Блекстейбла. Але не можу сказати, що вона мені сподобалась; я вважаю її надто грубою.

— Я говорив йому про це, — сказав містер Галловей, — а він відповів мені, що моряки з вугільника, який ходить у Ньюкасл, а також рибалки й робітники ферм поводяться і розмовляють не так, як леді і джентльмени.

— Але навіщо писати про таких людей?— зауважив дядько.

— Якраз про це я й кажу, — відгукнулася місіс Гейфорт. — Всі ми знаємо, що на світі є непристойні, злі і навіть розбещені люди. Тільки, боже правий, для чого писати саме про них?

— Я не захищаю його, — мовив містер Галловей. — Я лише передав, як він сам це пояснює. Крім того, він продовжує Діккенса.

— Ну, Діккенс — зовсім інша річ, — зауважив дядько. — Що можна заперечити, скажімо, проти "Записок Пікквікського клубу"?

— Гадаю, це справа смаку, — відповіла моя тітка. — Я завжди вважала Діккенса грубим. В мене немає ані найменшого бажання читати про людей, які розмовляють неправильною мовою. Мушу сказати, я дуже рада, що зараз стоїть погана погода і Віллі не може більше кататися з містером Дріффілдом. Я не певна, що Віллі слід знатися з ним.

Містер Галловей і я згорда позирнули на всіх присутніх.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Як тільки дозволяли різдвяні розваги, а їх у Блекстейблі було не так уже й багато, я йшов у невеличкий будинок Дріффілдів, що стояв поруч із конгрегаційною церквою. Там я завжди зустрічав лорда Джорджа і часто — містера Галловея. Спільна таємниця зробила нас друзями, і, зустрічаючись у дядьковому будинку або в ризниці після відправи, ми обмінювалися хитрими поглядами. Здавалось, нам обом було приємно дурити дядька. Але одного разу мені спало на думку, що Джордж Кемп, випадково зустрівши священика, може ненароком згадати про наші зустрічі у Дріффілдів.

— А лорд Джордж нас не викаже?— спитав я містера Галловея.

— О, не турбуйтеся, я вжив заходів.

Ми чмихнули од сміху. Мені починав подобатися лорд Джордж. Спочатку я ставився до нього дуже холодно і з підкресленою ввічливістю. Але він просто не розумів існуючої між нами соціальної різниці, і я дійшов висновку, що моїм гордовитим поводженням зовсім не зможу поставити його на своє місце. Лорд Джордж завжди був безпосередній, веселий, навіть галасливий; він дратував мене своєю вульгарною поведінкою, і я в свою чергу намагався дошкулити йому школярськими дотепами; ми смішили одне одного, і врешті я відчув до нього симпатію. Весь час він хизувався своїми грандіозними планами, але доброзичливо сприймав мої насмішки над його нестримною фантазією. Мене розважали його розповіді про представників місцевого "вищого світу", яких він виставляв несусвітніми дурнями. А коли він демонстрував їхні дивацтва, я аж лягав од сміху. Він був зухвалий і грубий, його манера вдягатися завжди дратувала мене ( я ніколи не бував у Ньюмаркеті і не бачив тренерів, але мені чомусь здавалося, що саме так повинні вдягатися тренери). Проте дедалі більше я звикав до нього. Кожного тижня він давав мені журнал "Поступовець". Я ретельно ховав його в кишеню пальта, приносив додому і читав у ліжку.

Я ніколи не йшов до Дріффілдів, поки в дядьковому будинку не кінчали пити чай, але завжди пам'ятав, що мені доведеться іще раз сідати за стіл. Після чаю Тед Дріффілд співав жартівливих пісень, інколи акомпануючи собі на банджо, інколи на піаніно. На його обличчі з'являлась задоволена усмішка, він дуже любив, щоб усі ми хором підспівували йому. Грали ми також у віст. Я навчився цієї гри ще в дитинстві і часто довгими зимовими вечорами грав з дядьком і тіткою. Дядько завжди витягав джокера, і хоч грали ми, звичайно, без грошей, все ж, коли ми з тіткою програвали, я мав лізти під стіл і кукурікати. Тед Дріффілд не грав у карти — він казав, що в нього замало для цього розуму, і коли ми починали грати, він звичайно сідав біля каміна й з олівцем у руці читав одну з книг, які йому присилали з Лондона для рецензування. Раніш мені ніколи не доводилося грати з трьома партнерами, і тому завжди грав я погано. А от місіс Дріффілд — вона мала справжній талант до карт. її рухи здебільшого були повільні, коли ж доходило до гри в карти, вона ставала швидка і спритна. Вона грала краще за всіх нас. Звичайно вона розмовляла мало і неохоче, коли ж, після закінчення чергової гри, доброзичливо роз'яснювала мені мої помилки, то ставала навіть балакучою. Лорд Джордж глузував з неї так само, як і з інших; вона ж тільки посміхалася — сміялася вона дуже рідко, — а часом одбувалася короткою дотепною реплікою. Вони поводились не як коханці, а як близькі друзі. Може, я згодом забув би про те, що чув про них і що бачив у саду, але час від часу вона кидала на Джорджа погляд, який бентежив мене. В її очах спалахували пустотливі вогники, як у дитини. Тоді я помічав, що обличчя Джорджа враз ніби набрякало і він починав неспокійно соватися в своєму кріслі. Я кинув швидкий погляд на курата, чи він, бува, цього не помітив, але той у цей час або уважно вивчав свої карти, або запалював люльку.

Майже щодня я проводив годину чи дві в їхній жарко натопленій, тісній, накуреній кімнаті, але час тут пролітав непомітно. Канікули наближалися до кінця, і я з жахом думав, що наступні три місяці доведеться нудитись у школі.

— Просто не уявляю, що ми робитимемо без вас, — сказала місіс Дріффілд. — Нам доведеться грати удвох проти одного.

Я був радий, що мій від'їзд порушить їм гру. Готуючи уроки, я б не хотів думати, що вони сидять у цій маленькій кімнаті і розважаються так, ніби мене ніколи й не існувало.

— Чи довго триватимуть великодні канікули?— спитав містер Галловей.

— Тижнів зо три.

— От тоді вже ми порозважаємось! — сказала місіс Дріффілд. — Погода має бути хороша. Зранку будемо кататись на велосипедах, а після чаю грати у віст. Ви зробили великі успіхи. Якщо ми будемо грати три-чотири рази на тиждень протягом великодніх канікул, ви зможете потім сміливо сідати за карти з ким завгодно.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

І от нарешті семестр закінчився. Я був у піднесеному настрої, коли знову вийшов з поїзда в Блекстейблі. Я трохи підріс, придбав собі в Теркенбері синій модний костюм і купив новий галстук. Відразу ж після чаю я збирався відвідати Дріффілдів, і тому дуже хотів, щоб носильник вчасно приніс мої речі і я зміг би надягти свій новий костюм. В ньому я мав вигляд цілком дорослої людини. Я вже почав кожного вечора мастити вазеліном шкіру над верхньою губою, щоб швидше росли вуса, йдучи містом, я поглядав у той бік, де жили Дріффілди, сподіваючись побачити їх. Мені дуже захотілося зайти до них і привітатися, але я знав, що зранку Дріффілд пише, а місіс Дріффілд в "непрезентабельному вигляді". У мене було стільки новин для них! Я завоював першість з бігу на сто ярдів і був другий у бігу з бар'єрами. Влітку я хотів одержати за кращу працю з історії премію, і тому протягом канікул мав намір визубрити англійську історію.