Радощі життя, або Сімейна таємниця - Сторінка 17

В міру їхнього старіння, книги, які вони читали в молоді роки, набувають романтичного ореолу, і з часом люди приписують письменнику, який їх написав, дедалі більше заслуг. Звичайно, письменник повинен писати й далі. Дуже погано, якщо він гадає, ніби досить написати один або два шедеври — він повинен спорудити для них п'єдестал із сорока або п'ятдесяти звичайних творів. А для цього потрібен час. Якщо його продукція не може полонити читачів красою, вона має приголомшити їх своєю вагою.

Коли вважати довголіття рівнозначним геніальності — а я дотримуюся саме такої думки, — мало кому в наш час пощастило так, як Едварду Дріффілду. В шістдесяті роки XIX ст. він був ще молодою людиною (на той час освічені люди ставилися до нього насторожено і не балували своєю увагою); і його становище в літературному світі було абияке; відомі критики лише стримано хвалили його, а в рецензіях молодих часом прозирала навіть зневага. Всі згоджувалися, що він талановитий, але нікому не спадало на думку назвати його одним з найславетніших представників англійської літератури. Та ось Дріффілд відсвяткував свої сімдесяті роковини. І тут в літературних колах поширилося замішання — як жмури по воді, коли з-за обрію наближається шквал. Всі враз побачили, що серед нас довгі роки живе великий письменник. В бібліотеках почали посилено питати його книги, сотні писак почали писати дослідження, статті і монографії — короткі й багатослівні, пристрасні й глибокодумні — про його романи. Твори Дріффілда друкувалися і повними збірками, і вибраними, вартістю і в шилінг, і у три з половиною, і п'ять шилінгів, і у гінею. Його стиль аналізували, його погляди вивчали, його техніку анатомували. Коли йому минуло сімдесят п'ять, всі погодилися на тому, що Едвард Дріффілд — геній. У вісімдесят він був оголошений патріархом англійської літератури, і це звання зберігалося за ним до самої смерті...

І хоч ці роздуми зайняли немало місця на папері, у мене в голові вони промайнули досить швидко. Спогади виникали безладно — спершу я міг пригадати якийсь епізод, потім уривок розмови, котра відбулася раніше,— але для зручності читачів і з любові до точності я записав усе по порядку. Минуло стільки часу, але я добре пригадував, як виглядали люди і навіть суть того, про що вони говорили; ось тільки в що вони були вдягнені — я точно не пам'ятав. Сорок літ тому одяг, особливо жіночий, дуже відрізнявся від нинішнього, і якщо я пригадував його деталі, то лише тому, що значно пізніше бачив на картинках і фотографіях.

Я все ще перебував у полоні дозвільних спогадів, коли біля дому зупинилося таксі, пролунав дзвоник, і за хвилину почувся гучний голос Олроя Кіра, який говорив швейцару, що я йому призначив побачення. Він зайшов — великий, грубуватий і сильний. Його енергійність одразу зруйнувала слабку будівлю, яку я створив із давнього минулого. Наче буйний вітер березня, він приніс із собою агресивне й неминуче сучасне.

— Я саме зараз запитував себе, — признався я, — хто після Дріффілда успадкує звання патріарха англійської літератури. І ось ви прийшли, щоб відповісти на моє запитання.

Олрой Кір вибухнув веселим сміхом, але в його очах промайнула тінь підозри.

— Я гадаю — ніхто, — відповів він.

— А ви?

— О любий друже, але ж мені нема й п'ятдесяти. Дайте мені прожити ще двадцять п'ять років — знову засміявся він, уважно стежачи за виразом мого обличчя. — Я ніколи не знаю, коли ви жартуєте, а коли говорите серйозно, — мовив Рой, опускаючи очі. — Звичайно, часом мимоволі замислюєшся про майбутнє. Всі, хто зараз займає провідне становище, на якихось п'ятнадцять-двадцять років старші за мене. Вони не житимуть вічно. А коли їх не стане, Хто лишиться? Правда, є Олдос ; він набагато молодший за мене, але здоров'я у нього не дуже міцне. Якщо виключити випадок, тобто появу якого-небудь генія, що несподівано випливе і захопить чільне місце, я, справді, не бачу, чому б у найближчі двадцять — двадцять п'ять років мені не зайняти його самому. Треба лише наполегливо працювати і прожити довше за інших.

Коли Рой утопив своє важке тіло в одному з крісел моєї хазяйки, я запропонував йому віскі з содовою водою.

— Дякую, але я ніколи не п'ю до шостої години, — відмовився він. Потім глянув навколо себе. — У вас приємна квартира.

— Еге ж. Ви хотіли мене бачити?

— Мені хотілося поговорити з вами про запрошення місіс Дріффілд. По телефону це було б важко зробити. Справа в тому, що я маю намір написати біографію Дріффілда.

— О! Чому ж ви нічого не сказали мені минулого разу?

Я відчув симпатію до Роя. Отже, я не помилився, коли подумав, що він не просто заради втіхи побути зі мною запросив мене на сніданок.

— Я ще не вирішив тоді остаточно. Місіс Дріффілд хоче, щоб я взявся за це, і ладна допомогти мені всім, чим зможе. Вона передає мені всі матеріали, які збирала протягом багатьох років. Це нелегка справа і, певна річ, мені хочеться виконати її якнайкраще. Але для цього доведеться багато попрацювати. Люди значно більше поважають того письменника, котрий час від часу пише щось серйозне. Мені довелося чимало попріти над своїми критичними працями, зиску з них не було ніякого, але вони допомогли мені завоювати авторитет, якого я ніколи не мав би без них.

— Я вважаю, що це дуже добрий план. Ви знали Дріффілда значно ближче, ніж будь-хто іший, в останні двадцять років.

— Гадаю, що так. Але йому було вже за шістдесят, коли я з ним познайомився. Я написав йому, що дуже люблю його книги, і він запросив мене до себе. Однак я мало знаю про першу половину його життя. Місіс Дріффілд часто просила його розповідати про ці роки і дуже ретельно все записувала: потім є щоденники, які він час від часу вів. І, звичайно, багато сторінок його романів мають автобіографічний характер. Але є в його біографії чимало нез'ясованого. Я хочу написати щось на зразок книги про особисте життя письменника, з безліччю подробиць, які так приваблюють людей. Дати вичерпний аналіз його творчості, без пишномовних фраз і, хоч сповнений доброзичливості, але сумлінний і... витончений. Щоправда, доведеться добре попрацювати, та місіс Дріффілд, здається, вважає, що я впораюся.

— Обов'язково впораєтесь, — зауважив я.

— А чому б і ні, — відповів Рой, — Я критик і письменник, отже, маю певну літературну кваліфікацію. Але я сам нічого не вдію, поки кожен, хто може, не виявить бажання допомогти мені.

Картина почала прояснюватись. Та я постарався зберегти на обличчі незворушний вираз. Рой нахилився вперед.

— Минулого разу я питав вас, чи не збираєтесь ви самі писати що-небудь про Дріффілда, і ви відповіли, що ні. Це напевно?

— Абсолютно

— В такому разі, чи не погодилися б ви дати мені ваші матеріали?

— Друже милий, так у мене ж нічого немає.

— Ну, це вже ви говорите нісенітницю, — вигукнув Рой добродушним тоном лікаря, який намагається переконати дитину показати горло. — Коли він жив у Блекстейблі, ви, напевно, зустрічалися, з ним досить часто.

— Тоді я був ще дитиною.

— Але ж ви не могли не відчути в ньому чогось незвичайного! Зрештою, не знайдеться, мабуть, людини, котра, побувши з Едвардом Дріффілдом хоч півгодини, не підпала б під вплив його виняткової індивідуальності. Це очевидно навіть шістнадцятирічному хлопцеві. А ви, напевно, були спостережливіший і чутливіший, ніж більшість хлопчиків вашого віку.

— Хотів би я знати, чи помітив би хтось його індивідуальність, коли б її не підтримувала слава? Невже ви гадаєте, що, поїхавши на курорт на заході Англії як звичайний бухгалтер містер Аткінс, котрий прибув на води, щоб підлікувати свою печінку, ви вразили б кого-небудь своєю особистістю?

— Мені здається, невдовзі вони усе ж таки збагнули б, що я не звичайний бухгалтер, — зауважив Рой з посмішкою, яка урівноважила самоповагу, що прозвучала в тоні цього зауваження.

— Я можу сказати лише одне: тоді мене найбільше вражало те, що Дріффілд носив дуже вузькі штани до колін. Ми багато їздили разом на велосипедах, і я завжди трохи побоювався, що мене з ним побачать.

— Зараз це звучить комічно. Про що він говорив?

— Не пам'ятаю. Ні про що особливе. Він дуже захоплювався архітектурою, говорив про сільське господарство, а якщо нам траплявся приємний на вигляд шинок, звичайно пропонував зупинитися на кілька хвилин і випити склянку пива; він розмовляв з хазяїном про врожаї, про ціни на вугілля і таке інше.

Я бачив з виразу Ройового обличчя, що він розчарований; Рой слухав, але вже без інтересу, і я зауважив, що, коли йому нецікаво, у нього з'являється кислий вираз. Та хоч я не міг пригадати, щоб Дріффілд коли-небудь говорив щось важливе протягом наших тривалих прогулянок, у мене лишилися виразні спогади про них. Блекстейбл розкинувся на вкритому галькою морському узбережжі. Варто було пройти якихось півмилі вглиб, і ви потрапляли в найтиповішу сільську частину Кента. Кручені дороги вилися тут між широкими родючими ланами і групами височенних в'язів, могутніх, сповнених своєрідної величі, ніби ставні дружини кентських фермерів — рожевощокі і сильні, які виросли на свіжому маслі і домашньому хлібі, вершках і курячих яйцях. Інколи ж дорога перетворювалася на стежку, що бігла поміж густим живоплотом з глоду, і в'язи нависали над нею так, що, піднявши очі вгору, ви бачили лише вузеньку смужку блакитного неба. Коли ви проїжджали по ній теплого, чудового дня, у вас не йшла з голови думка, що світ стоїть нерухомо і життя триватиме вічно. І хоч ви щосили натискали на педалі, вас сповнювало приємне відчуття лінощів. Ви почували себе абсолютно щасливим — навкруги стояла цілковита тиша. Часом хто-небудь із товариства від повноти почуттів виривався вперед — це сприймалося як жарт, з якого усі сміялися, і кілька хвилин ви щодуху мчали слідом. Ми невинно глузували один з одного і всі разом — з власних жартів. Інколи ми проїздили повз котеджі з маленькими квітниками, в яких цвіли рожі й тигрові лілії; трохи віддалік стояли будинки фермерів з просторими клунями і сушарнями; часом траплялися ділянки хмелю. Таверни були маленькі й затишні, біля ганків росла жимолость, їхні назви були звичайні й прості: "П'яненький моряк", "Веселий хлібороб", "Корона і якір", "Червоний лев".

Але все це, звісно, не цікавило Роя, і він перебив мене.

— Невже він ніколи не говорив про літературу?

— Він належав до іншої категорії письменників.