Ресторан на краю всесвіту - Сторінка 15

— Послухай, — продовжував він, — я давній приятель Хотблека, а...

Він кинув погляд на Хотблека Дезіато, який досі навіть вухом не повів.

— ...а ... — тягнув Форд не в змозі підібрати слово після "а".

Зате у здорованя знайшлося аж ціле речення. Він сказав:

— А я тілоохоронець містера Дезіато і я несу відповідальність за його тіло, а за твоє тіло відповідальності не несу, отож забирай його звідси, поки з ним нічого не сталося.

— Зачекайте хвилиночку, — сказав Форд.

— Ніяких хвилиночок! — загримів тілоохоронець. — Ніяких "зачекайте"!

Містер Дезіато ні з ким не розмовляє!

— Ну, може, ви дозволите висловитися, що він думає про це, — сказав Форд.

— Він ні з ким не розмовляє! — заревів тілоохоронець.

Форд знову запитально глянув на Хотблека і був змушений визнати, що факти були на боці тілоохоронця. Хотблек сидів так само непорушно і не виказував ніякої зацікавленості Фордом.

— Не розумію, — сказав Форд. — Що з ним?

Тілоохоронець усе розповів.

РОЗДІЛ 17

"Путівник по Галактиці для космотуристів" зазначає, що плутонієва рок-група "Небезпечна зона" з околиці Зони свідомості Гагракаки назагал вважається не тільки найгучнішою групою у Галактиці. Звуки, які вони видобувають з інструментів, взагалі не мають собі рівних за гучністю. Ті, хто регулярно відвідують концерти, вважають, що найкраще слухати концерт у глибокому бетонному бункері на відстані тридцяти семи миль від сцени, а самі музиканти грають на інструментах за допомогою дистанційного управління з борту добре ізольованого космічного корабля, який перебуває на стаціонарній орбіті планети або частіше на орбіті зовсім іншої планети.

Їхні пісні загалом дуже простенькі — звичайні варіації про побачення його та її у світлі срібного місяця, який згодом вибухає з причин, які ніколи належним чином не вивчені.

На багатьох планетах їхні виступи повністю заборонені. Деколи з огляду на мистецькі вподобання, але у більшості випадків через те, що їхня система відтворення звуку суперечить місцевим договорам про обмеження стратегічних озброєнь.

Це, однак, не перешкодило тому, що обчислення їхніх прибутків вийшло за межі можливостей гіперматематики, а головному бухгалтерові групи за досягнення у розробці загальної і спеціальної теорії оподаткування групи "Небезпечна зона", у якій він доводить, що континуум простору-часу насправді не тільки вигнутий, а зовсім зігнутий вдвоє, недавно присвоїли звання професора неоматематики в Університеті максімегалону.

Форд нетвердим кроком підійшов до столика, за яким сиділи Зафод, Артур і Тріліан, очікуючи розваг.

— Треба щось перекусити, — сказав Форд.

— Привіт, Форде, — сказав Зафод. — Ти балакав із цим галасливим хлопцем?

Форд ухильно похитав головою.

— З Хотблеком? Ага, можна сказати, що побалакав.

— І що ж він каже?

— Та взагалі-то він не дуже балакучий. Він... е...

— Не тягни.

— Він повинен цілий рік не розтуляти рота, наче небіжчик, — щось пов'язане з податками. Мені треба сісти.

Він сів.

Підійшов офіціант.

— Хочете проглянути меню? — запитав він. — Чи, може, хочете зустрітися з Сьогоднішньою стравою?

— Гм? — здивувався Форд.

— Гм? — повторили за ним Артур і Тріліан.

— Це пікантно, — сказав Зафод. — Зустрінемося зі стравою.

У невеликій кімнаті в одному з флігелів приміщення ресторану висока, худа і незграбна постать відхилила гардину, і забуття дихнуло їй в обличчя.

Напевно через те, що забуття дихнуло далеко не вперше, це обличчя не можна було назвати симпатичним. Почати хоча б з того, що воно було надто видовженим, очі сиділи надто глибоко і постійно залишалися напівзаплющеними, щоки позападали, губи були надто тонкими і надто довгими, а коли відкривався рот, зуби поблискували, наче начищений кришталь. Руки, які підтримували гардину, теж були довгі й тонкі, а до того ж ще й холодні. Вони невагомо лежали на складках гардини і справляли враження, що не розповзаються по кутках самотужки і не роблять чогось негарного тільки тому, що їх від цього стримує яструбиний погляд хазяїна.

Він відпустив гардину і жахливе світло, що було вихопило з пітьми його обличчя, тепер, напевно, почало освітлювати щось приємніше. Він рухався у своїй маленькій комірчині так обережно, наче хижа комаха на вечірньому полюванні. Він вмостився на розхитаному стільці за відкидним столиком і проглянув кілька листків із занотованими жартами.

Прозвучав дзвінок.

Він відсунув тонкий стосик паперу набік і підвівся. Мляво пригладив долонями піджак, який був прикрашений мабуть не менш як мільйоном блискіток усіх кольорів райдуги, і вийшов.

У ресторані пригасли вогні, оркестр заграв жвавіше, єдиний прожектор вихопив з напівтемряви сходи, що вели на центр сцени. На верхівці сходів з'явився високий чолов'яга у лискучому багатокольоровому вбранні. Він рішучим кроком влетів на сцену, жваво підбіг до мікрофона, одним порухом довгої худорлявої руки висмикнув його з підставки і якусь мить хвилю кланявся перед аудиторією наліво і направо, як належне сприймаючи її оплески і демонструючи присутнім у залі блискучий кришталь зубів. Він помахав рукою своїм приятелям у залі, хоча там таких могло і не виявитися, і зачекав, поки вщухнуть аплодисменти.

Він підняв догори руку і засяяв усмішкою. І не просто від вуха до вуха,

— вона, здавалося, не поміщалася на обличчі.

— Дякую, леді і джентльмени! — вигукнув він. — Велике вам спасибі. Спасибі вам.

Якусь хвилю він розглядав присутніх сяючими очами.

— Леді і джентльмени, — сказав він, — Всесвіт, яким ми його знаємо, на даний момент існує уже сто сімдесят мільярдів років, а не більше ніж через півгодини він припинить своє існування. Отож, вітаємо вас усіх до одного у "Тисячі шляхів", у ресторані на краю Всесвіту!

Вправним жестом він викликав ще один шквал оплесків. Наступним жестом він утихомирив аудиторію.

— Я буду з вами весь вечір, — сказав він. — Мене звати Макс Квордлплін... (Усі це знали, бо слава про виставу розійшлася по всій Галактиці, але ведучий назвався тільки заради ще одного шквалу оплесків, на який він відповів скромною усмішкою і помахом руки.) ...і я пройшов сюди одразу після ще одного Кінця Часу, я тільки-но вів вечір у барі "Великий вибух" — і мушу вам, леді і джентльмени, зізнатися, то був надзвичайний вечір — а зараз я залишатимуся з вами під час історичної події — завершення самої Історії!

Аплодисменти вибухнули і знову швиденько стихли, коли світло стало ще тьмянішим. На кожному столику самі по собі загорілися свічки, викликавши вигук подиву в кожного з присутніх, оточивши їх тисячами світляків і мільйонами тіней.

Всіх присутніх у залі охопило збудження, коли золотий купол над головами став тьмяніти, темніти і нарешті розчинився у мороці. Макс продовжував майже пошепки.

— Так от, леді і джентльмени, — видихнув він, — свічки запалено, щось потиху награє оркестр, захищений силовим полем купол над нами розчиняється і стає прозорим, відкриваючи темне важке небо, яке кидає на нас стародавнє багряне світло набубнявілих зірок, і ми з вами все ближче до казкового апокаліпсису сьогоднішнього вечора!

Навіть оркестр повністю вщух, коли ті, хто вперше побачив цю картину, він шоку затамували подих.

На них лилися потоки моторошного світла і викликали жах.

— потоки відразливого світла,

— кипучого, смертельного світла,

— світла, яке і від пекла каменя на камені не залишило б.

Всесвіт наближався до свого кінця.

Кілька нестерпно довгих секунд ресторан обертався у киплячій порожнечі, поринувши в цілковиту тишу. Потім знову заговорив Макс.

— Ті з вас, хто сподівавсь колись побачити світло в кінці тунелю, — сказав він, — дивіться — ось воно. Оркестранти знову взялися за свої інструменти.

— Леді і джентльмени, спасибі, — вигукнув Макс, — за хвилю я знову повернуся до вас, а зараз я залишаю вас на містера Рега Анігілятора з його джаз-оркестром "Катаклізм". Леді і джентльмени, привітаймо Рега та його команду!

На небі тривала зловісна буря.

З аудиторії почулися нерішучі оплески, а через хвилю за столиками відновилися звичайні розмови. Макс почав обхід столиків, кидаючи жартами, вибухаючи сміхом, одне слово, заробляючи на прожиття. Велика тварина з класу ссавців наблизилася до столика Зафода Бібльброкса. Це була товста м'ясиста істота на чотирьох ногах, схожа на корову, з великими вологими очима, з маленькими ріжками. Вона, якщо так можна сказати, улесливо усміхалася.

— Доброго вечора, — низьким голосом промовила вона і важко опустилася на задні ноги, — я — Сьогоднішня страва. Чи цікавлять вас якісь частини мого тіла? — Вона гмукнула, вигідніше всілася на задніх ногах і вмиротворено звела на них очі.

Її погляд зустрівся з широко розплющеними очима ошелешених Артура і Тріліан, вона перевела погляд на Форда Префекта. Той покірно стенув плечима, а очі Зафода Бібльброкса палали неприхованим голодом.

— Може, шматок м'яса з лопатки? — запропонувала тварина. — Тушкований у соусі з білим вином?

— Е, тобто з вашої лопатки? — пошепки вимовив нажаханий Артур.

— Звичайно, з моєї лопатки, сер, — задоволено мукнула тварина, — я пропоную тільки себе.

Зафод схопився на ноги і з виглядом знавця став обмацувати лопатки тварини.

— О, філейна частина теж дуже хороша, — промимрила тварина, — я виконувала спеціальні вправи і споживала багато зерна, — тому там дуже смачне м'ясо. — Вона задоволено гмукнула, у неї булькнуло у горлі, і вона стала ремиґати жуйку. А потім проковтнула пережоване.

— А може, вам більше до вподоби запіканка з мого м'яса? — додала вона.

— Ти маєш на увазі, що ця тварина справді хоче, щоб ми її з'їли? — пошепки запитала Тріліан у Форда.

— Ти мене запитуєш? — Форд поглянув на неї імлистими очима. — Я взагалі нічого не маю на увазі.

— Це ж зовсім жахливо, — вигукнув Артур, — мені ще ніколи не доводилося чути нічого відразливішого, ніж це.

— Що сталося, землянине? — поцікавився Зафод, уважно розглядаючи об'ємисту філейну частину тварини.

— Мені зовсім не хочеться поїдати цю тварину, яка жива стоїть перед нами та ще й припрошує, — сказав Артур. — Це не по-людськи.

— То краще їсти тварин, які цього не бажають, — сказав Зафод.

— Не в цьому річ, — запротестував Артур і замислився на хвилю. — Гаразд, — сказав він, — можливо, річ саме в цьому. Не буду сперечатись, зараз мені не хочеться думати про це.