Ресторан на краю всесвіту - Сторінка 16

Я просто... е-е...

Над ним у передсмертних конвульсіях бився Всесвіт.

— Я напевно замовлю овочевий салат, — промимрив він.

— Чи можу я звернути вашу увагу на мою печінку? — звернулася до нього тварина. — Вона, певно, дуже соковита й ніжна. Я місяцями посилено харчувалася.

— Тільки овочевий салат, — з притиском відповів Артур.

— Овочевий салат? — з осудом у голосі перепитала тварина, закочуючи очі на лоба.

— То ти хочеш сказати, — сказав Артур, — що мені не слід замовляти овочевий салат?

— Аякже, — сказала тварина, — я знаю чимало рослин, які ставляться до цього так само негативно. Ось чому врешті-решт вирішили одним махом розв'язати цю заплутану проблему і вивести таку породу тварин, які справді бажають, щоб їх вживали в їжу, і які можуть чітко й відверто сказати про це. І ось я перед вами.

Вона злегка вклонилася.

— Мені склянку води, будь ласка, — попрохав Артур.

— Послухай, — сказав Зафод, — ми хочемо їсти і усі ці балачки не замінять нам їжі. Нам, будь ласка, чотири не дуже підсмажених біфштекси і краще швидше. Минуло п'ятсот сімдесят шість мільйонів років від того часу, коли ми востаннє щось їли.

Тварина звелася на усі чотири ноги і вдоволено гмукнула.

— Напрочуд мудрий вибір, сер, як на мене. Гаразд, — сказала вона, — то я побігла, мені ще треба застрелитися.

Вона обернулася до Артура і підморгнула йому по-дружньому.

— Не турбуйтеся, сер, — сказала вона, — я зроблю це дуже гуманно.

І, похитуючи боками, неквапом подалася до кухні.

Не минуло і кілька хвилин, як з'явився офіціант з чотирма великими паруючими біфштексами. Зафод і Форд без всіляких сумнівів по-вовчому накинулися на них. Тріліан повагалася, зрештою стенула плечима і сама заходилася їсти.

А Артур дивився на свій біфштекс, почуваючись не зовсім добре.

— Агов, землянине, — звернувся до нього Зафод, і той рот, який у цю мить не був напханий м'ясом, скривився у лиховісній посмішці. — Що тебе гризе?

Знову заграв оркестр.

Усе, що було живого у ресторані, веселилося і балакало. Долинали уривки розмов про те про се вперемішку із запахами екзотичних рослин, екстравагантних наїдків і підступних напоїв. На безконечні милі в усі боки від ресторану всесвітня катастрофа доходила до своєї найвищої точки. Поглянувши на годинника, Макс повернувся на сцену, сяючи сліпучою усмішкою.

— А зараз, леді і джентльмени, — весело щебетав він, — чи усім вам весело у ці чудові останні хвилини?

— Так, — загукали ті, хто завжди викрикують своє "так" у відповідь на запитання клоуна, чи весело їм.

— Прекрасно, — сповнений ентузіазму сказав Макс, — ще й як прекрасно. У той час, коли фотонні шторми збираються у бурхливі хмари навколо нас, готові розірвати на клаптики останні червоногарячі зірки, ми з вами вмостимося зручніше і отримаємо насолоду від того, що, як мені відомо, є особливо непересічним і абсолютно останнім у історії явищем.

Він витримав паузу. Погляд його блискучих очей наче заворожив аудиторію.

— Повірте мені, леді і джентльмени, — сказав він, — після цього уже справді нічого не буде.

Він зробив ще одну паузу. Сьогодні він розрахував час бездоганно. Раз за разом він вів цю виставу, вечір за вечором. Хоча слово вечір не мало жодного значення саме тут і тепер, де час закінчувався. Усі ці вистави були безконечним повторенням останнього моменту історії Всесвіту — для цього ресторан поволі рухався вперед аж за останню межу часу і знову назад. Втім, цей "вечір" проходив вдало — він міцно тримав у своїх худих руках збуджену аудиторію. Він понизив голос. Усім довелося напружити слух, щоб почути його слова.

— Те, що ви бачите, — сказав він, — і справді є абсолютним кінцем, остаточним і безповоротним знищення усього-усього, після чого велична світобудова зникає безслідно. Це той легендарний кінець усього, ради якого ви опинилися тут.

Він ще більше понизив голос. У такій напруженій тиші не наважилася б чхнути навіть муха.

— Після цього, — продовжував він, — уже немає нічого. Порожнеча. Пустка. Забуття. Абсолютно нічого...

Його очі знову засяяли і... здається, він підморгнув.

— Нічого... крім, звичайно, десерту і чудового вибору альдебаранських вин!

Кількома акордами оркестр підкреслив його слова. Ведучий пошкодував, що оркестр не змовчав. Він, митець такого калібру, не потребував допомоги.

Він сам міг грати на почуттях аудиторії, наче на музичному інструменті. У залі полегшено засміялися. І він продовжив виступ.

— Це вперше, — підбадьорливо вигукнув він, — коли вам не треба турбуватися про похмілля, що настане вранці. Бо вже не буде ніяких ранків!

З виразом задоволення на обличчі він оглянув щасливу аудиторію, яка заходилася від сміху. Він кинув погляд на небо, де з вечора у вечір повторювалася одна і та ж історія кінця світу. Але його погляд тривав не більше секунди. Він був упевнений, що там усе відбувається як слід. Так само фахівець покладається на іншого фахівця.

— А зараз, — сказав він, велично походжаючи по сцені, — ризикуючи розвіяти чудове почуття приреченості й нікчемності життя, — я хотів би привітати деяких з наших гостей.

Він дістав з кишені картку.

— Чи присутні тут, — він підняв руку, щоб утихомирити вітальні вигуки у залі. — Чи присутні тут гості Зансельквазарського фламаріонського бридж-клубу, що поблизу сузір'я Вихрової Пустки Кварну? Озовіться, якщо ви тут.

Десь позаду почулися веселі вигуки, але він зробив вигляд, що не чує.

Він роздивлявся навколо, Намагаючись побачити їх.

— Ви з нами? — знову запитав він, щоб викликати голоснішу бурю вигуків.

Йому вдалося це, як і завжди.

— Ага, ось де вони. Гаразд, хлопці, робіть останні ставки — я не жартую. Пам'ятайте, що це дуже поважна хвиля.

Він з насолодою сприйняв сміх у залі.

— А чи з нами також, чи з нами... група другорядних божків з Асгарда?

З правого боку від нього почувся гуркіт грому. Над сценою спалахнула блискавка. Кілька дуже задоволених собою волохатих чоловіків у шоломах підняли свої келихи і привітно закивали Максові.

"Їхні кращі часи уже позаду", — подумав він.

— Обережніше з блискавками, сер, — попередив Макс.

Вони ще раз повторили свій жарт з блискавкою. Макс усміхнувся до них, міцно стуливши губи.

— І ще, — сказав він, — ще компанія Молодих Консерваторів з Сіріуса Б. Ви тут?

Компанія модно одягнутих молодих собак перестала кидатися один в одного булочками. Булочки полетіли на сцену. Собаки щось задзявкали і загавкали.

— Так, — відповів їм Макс, — але зрозумійте, що ви самі винні.

— І нарешті, — сказав Макс, вгамовуючи присутніх і набираючи поважного вигляду, — якщо я не помиляюся, сьогодні тут у нас присутня група відданих послідовників Церкви Другого Пришестя Великого Пророка Заркуона.

Їх було близько двадцяти, вони сиділи осторонь від решти присутніх, мали на собі аскетичний одяг, нервово потягували мінеральну воду і не брали участі у загальних веселощах. Вони ображено закліпали очима, коли промінь прожектора вихопив їх з напівтемряви.

— Ось де вони, — сказав Макс. — Вони зберігають терпіння. Він сказав їм, що прийде знову. Їм довелося довго чекати, отож будемо сподіватися, друзі, що він уже поспішає, адже йому залишилося тільки вісім хвилин! Послідовники Заркуона сиділи напружено. Вони з погордою сприймали, хвилі дошкульного сміху, що накочувалися на них.

Макс заспокоїв аудиторію.

— Ні, друзі, я ж бо зовсім серйозно говорю. Я не хотів нікого образити. Нам зовсім не слід насміхатися з тих, хто глибоко вірить у щось. Я гадаю, нам слід привітати аплодисментами Великого Пророка Заркуона..

Аудиторія ввічливо поплескала.

— ...де б він зараз не був!

Він послав повітряний поцілунок у напрямку віруючих з насупленими обличчями і повернувся на центр сцени.

Він вхопив за спинку високого стільця і сів на нього.

— Все-таки гарно, — продовжив він свої теревені, — що сьогодні зібралося так багато людей, чи не так? Так, дуже гарно. Бо я знаю, що багато з вас час від часу знову повертаються сюди, що, на мою думку, справді дуже чудово: приходити сюди і спостерігати, як усьому настає цілковитий кінець, а потім повертатися додому, у свої епохи... і створювати сім'ї, будувати нові й кращі суспільства, вести смертоносні війни заради того, що ви вважаєте серйозними підставами... Це справді дає надію на те, що життя має майбутнє. За винятком того, звичайно, — він вказав жестом на кипучі метаморфози, які відбувалися у небі над ними, — що ми уже знаємо — майбутнього не існує...

Артур повернувся до Форда — у його свідомості ще не втрамбувалися враження від цього ресторану.

— Гей, послухай-но, — сказав він, — якщо Всесвітові і справді ось-ось настане кінець... то і нам теж?

Форд подивився на нього такими очима, які бувають після третьої чарки Пангалактичного полоскального полиску, тобто він уже не міг зафіксувати свого погляду.

— Ні, — відповів він, — послухай, — сказав він, — коли хтось попадає сюди, то він опиняється у чомусь на зразок часової лагуни, захищеної силовим полем. Мені так здається.

— А, — тільки й вимовив Артур.

Він знову звернув увагу на тарілку з супом, яку йому вдалося отримати в офіціанта в обмін на біфштекс.

— Послухай, — сказав Форд, — я тобі покажу, як це виглядає.

Він вхопив зі столу серветку і став безпорадно м'яти її в руках.

— Поглянь, — знову сказав він, — уяви, що ця серветка — бачиш ось? — це Всесвіт у часовому вимірі, схоплюєш? А ця ложка буде у нас трансдукційним відхиленням викривлення матерії...

Остання фраза далася йому не одразу. Артур не хотів перебивати, поки той намагався вимовити її.

— Це ложка, якою я їм суп, — сказав він.

— Гаразд, — сказав Форд, — тоді уяви, що ця ложечка, — він знайшов невеличку дерев'яну ложечку на тарілці із закусками, — ось ця ложечка, — але тут з'ясувалося, що йому не так-то легко взяти її до рук, — ні, нехай буде оця виделка...

— Слухай, чи не залишиш, бува, в спокої мою виделку? — перебив його Зафод.

— Гаразд, — не став сперечатися Форд, — гаразд, гаразд. Чому б тоді нам... чому б тоді нам не уявити, що цей келих — Всесвіт у часовому вимірі...

— Який келих? Той, що ти щойно скинув на долівку?

— Невже скинув?

— Так.

— Ну, добре, — сказав Форд, — забудьмо про це. Я маю на увазі... я маю на увазі... Послухай, а ти знаєш, як насправді рушив з місця Всесвіт?

— Напевно, ні, — сказав Артур, уже шкодуючи, що взагалі почав розпитувати.

— Добре, — сказав Форд.