Роня, дочка розбійника - Сторінка 12

Він уже не сміявся. В ньому закипіла така лють, що він аж побілів.

— Чого, вважає моя дочка, не можна робити? — погрозливо запитав він.

— Я вам скажу! — відповіла Роня. — Можна грабувати гроші, крам І який завгодно мотлох. Але красти людей не можна, а то я не захочу більше бути вашою дочкою.

— А хто краде людей? — не своїм голосом заверещав Матіс. — Я спіймав гадюченя, шкідливе цуценя, і нарешті дам лад у фортеці свого батька. А ти собі як хочеш: будь моєю дочкою або не будь.

— Тю на вас! — крикнула Роня.

Лисий Пер злякавсь і поквапився стати між ними. Він ще ніколи не бачив у Матіса такого закам'янілого, страшного обличчя.

— Хіба можна так розмовляти з батьком? — сказав він і схопив Роню за плече.

Але вона вирвалася від нього і знов крикнула:

— Тю на такого батька!

Матіс ніби не чув її слів. Здавалося, дочка для нього перестала існувати.

— Бевзню! — заревів він тим самим страшним голосом. — Гайда до Пекельної прірви й передай Борці, що я хочу бачити його, тільки-но зійде сонце. Скажи йому: я певен, що він прийде.

Ловіса також була в кам'яній залі й мовчки слухала. Вона насупила брови, але не озивалася. Нарешті вона підійшла до Бірка. Побачивши рану в нього на лобі, Ловіса принесла горщик із теплим виваром зілля й хотіла промити її, але Матіс заревів:

— Не торкайся до того гадюченяти!

— Гадюченя він чи ні, а рану треба промити! — відповіла йому дружина.

І нахилилась над Бірком.

Матіс підскочив до неї, схопив охляп і щосили відштовхнув від хлопця. Якби не Костомаха, Ловіса впала б просто на стовпець, що був опорою для лежака.

Ловіса нікому не дарувала провини. А оскільки до Матіса вона не могла досягти, то так стусонула Костомаху, що той аж застогнав. Така йому була дяка за те, що не дав Ловісі впасти на стовпець.

— Ану геть звідси всі до одного! — крикнула вона. — Геть до бісової матері, бо ви тут ще й не такого наколотите. Чуєш, Матісе, геть з моїх очей!

Матіс люто глянув на неї. Той погляд міг злякати кого завгодно, тільки не Ловісу. Вона твердо стояла, схрестивши руки, й дивилася, як чоловік виходив з кам'яної зали, а за ним і всі розбійники. Але через плече в Матіса був перекинутий Бірк. Рудий чуб спадав йому на очі.

— Тю на вас! — ще раз крикнула Роня, перше ніж за батьком зачинилися важкі двері.

Тієї ночі Матіс не спав у постелі біля Ловіси, і вона не знала, де він ночував.

— А мені ще й краще, — сказала вона. — Тепер я можу тут лежати і вздовж, і впоперек.

Та заснути вона не могла, бо чула, як її дитина плакала в розпачі. Але Роня не хотіла, щоб мати прийшла й потішила її. То була ніч, яку вона мусила пережити сама. Роня довго не спала й так ненавиділа батька, що в неї серце стискалося в грудях. Бо важко було ненавидіти того, кого вона ціле життя щиро любила. — Ця ніч стала для Роні найтяжчою з усіх.

Нарешті вона заснула, проте стривожено прокинулася, тільки-но почало світати. Зараз зійде сонце, і їй треба бути біля Пекельної прірви, побачити, що там діятиметься. Ловіса спробувала не пустити дочку, але та не послухалась. Вона пішла, і мати мовчки подалася за нею.

Вони стояли там, Матіс, Борка та їхні розбійники, кожна ватага зі свого боку Пекельної прірви, як уже раз було. Ундіса також прийшла з ними, Роня ще здалеку почула її лайку й прокльони. Це вона Матіса кляла, аж іскри сипалися. Але Матіс не дав їй довго кричати.

— Заткни пельку своїй жінці, Борко, — мовив він. — Тобі корисніше буде послухати, що скажу я.

Роня стала позад Матіса, щоб він її не бачив. Але сама вона чула і бачила більше, ніж могла витримати. Поряд із Матісом стояв Бірк, з вільними вже руками й ногами, але з ремінцем на шиї, кінець якого Матіс тримав у руці, наче вів собаку.

— Ти черствий чоловік, Матісе, — сказав Борка. — І ниций. Я розумію, що ти хочеш вигнати мене з фортеці. Але важити на мою дитину, щоб здійснити свій намір, — це вже ницість.

— Я тебе не прошу висловлювати свою думку про мене, — відповів Матіс. — А от скажи, коли ти виберешся звідси?

Борка не відповів: від жалю в нього слова застрявали в горлі. Він довго стояв мовчки, та нарешті сказав:

— Треба спершу знайти місце, де б ми, переселившись, були в безпеці. А це не так легко. Та коли ти повернеш мені сина, я даю тобі слово, що до кінця літа виберуся з фортеці.

— Гаразд, — відповів Матіс. — І я даю тобі слово, що до кінця літа поверну тобі сина.

— Я хотів сказати, коли ти зараз повернеш мені сина, — мовив Борка.

— А я хотів сказати, що ти його не отримаєш, — відповів Матіс. — Але в моїй фортеці є багато в'язничних печер. Тож не бійся, твій син матиме дах над головою, якщо літо буде сльотливе.

Роня тихо застогнала. Який жорстокий її батько! Що він надумав: Борка має негайно покинути фортецю, поки "ще не встигне вранці й пукнути", саме так він сказав. А то Бірк сидітиме замкнений у печері до кінця літа. Але ж він так довго не проживе там. Роня була певна. Він помре, і в неї більше не буде брата.

Батька, якого вона могла б любити, також більше не буде. І це теж сердило її. Вона раптом відчула бажання покарати Матіса за те, що вона вже не могла бути його дочкою. О, як їй хотілося, щоб батько страждав так, як страждала вона! Кортіло все зіпсувати йому, звести нанівець його лихий задум.

І Роні враз сяйнуло, що можна зробити. Не тільки можна, а й треба. Колись давно вона вже таке робила, і теж зі злості, хоч то була й не та злість, що тепер. Ніби вві сні, Роня перестрибнула через Пекельну прірву. Матіс помітив її, як вона вже була над проваллям, і заревів так, як дикий звір реве в смертельній небезпеці. У його розбійників кров застигла в жилах, бо гіршого вони ніколи не чули. Вони побачили Роню, свою Роню, на другому боці провалля, у ворожому таборі. Гіршого не могло статися. І незрозумілішого також.

Борчині розбійники теж нічого не розуміли. Вони витріщили очі на Роню так, наче до них зненацька спустилася сама літавиця.

Борка стояв, спантеличений до краю, але швидко отямився. Сталося щось таке, що геть усе міняло — принаймні це він збагнув. Схожа на літавицю Матісова дочка прийшла й допомогла йому в скруті. Чому вона так безглуздо повелася, він не міг зрозуміти, але поквапився накинути їй на шию ремінець. Зав'язуючи його, Борка стиха сміявся. Тоді гукнув Матісові:

— На нашому боці фортеці теж є в'язничні печери! Тож і твоя дочка матиме дах над головою, якщо літо буде сльотливе. Хай це тебе втішить, Матісе!

Та Матіса ніщо вже не могло втішити. Як ведмідь, влучений стрілою, він стояв, похитуючись важким тілом, наче хотів погамувати нестерпний біль. Дивлячись на нього, Роня заплакала. Батько випустив ремінець, на якому тримав полоненого Бірка, але й далі не рушав з місця. Блідий, зажурений, він дивився через провалля на Роню і на її сльози.

Тієї миті до дівчини підійшла Ундіса і штовхнула її в бік:

— Плач, плач! Я теж плакала б, якби в мене батько був такий нелюд!

Але Борка послав дружину до бісової матері. Мовляв, нехай не пхає свого носа в такі справи.

Роня й сама була назвала батька нелюдом, а однаково хотіла б тепер утішити його, щоб він так тяжко не страждав через те, що вона повстала проти нього.

Ловіса також рада була б допомогти чоловікові, як завжди допомагала, коли він був у скруті. Вона й тепер стояла поруч із ним, але він не бачив її. Нікого не бачив. Тієї хвилини він був сам у цілому світі.

Та ось Борка гукнув йому:

— Чуєш, Матісе, то ти віддаси мені сина чи ні?

Проте Матіс і далі стояв, похитуючись, і не відповідав йому.

Борка закричав на повні груди:

— Ти віддаси мені сина чи ні?

Нарешті Матіс отямився.

— Звичайно, віддам, — байдужим голосом відповів він. — Коли хочеш.

— Я хочу зараз, а не до кінця літа, — мовив Борка.

Матіс кивнув головою.

— Я сказав: коли хочеш.

Його наче ніщо більше не цікавило. Та Борка, усміхаючись, сказав:

— І тієї ж хвилини я віддам тобі твою дитину. Обмін має бути чесний, хоч це ти розумієш, поганцю?

— У мене немає дитини, — озвався Матіс.

Боркова радісна усмішка згасла.

— Що ти хочеш цим сказати? Може, знов задумав якусь капость?

— Ходи забери свого сина, — відповів Матіс. — Але мені ти не можеш віддати дитини. Бо в мене її немає.

— Зате в мене є! — крикнула Ловіса так, що аж ворони злетіли з вершечка вежі. — І свою дитину я хочу мати зараз! Чуєш, Борко! Негайно! — Вона блимнула очима на Матіса й додала — Навіть якщо батько дитини й зовсім схибнувся!

Матіс повернувсь і важкою ходою пішов геть звідти.

10

Наступними днями Матіс не з'являвся в кам'яній залі, не було його й біля Вовчої пастки, де домовлено обміняти дітей. По дочку пішла Ловіса. За нею Бевзень і Такало повели Бірка. Борка, Ундіса та їхні розбійники вже чекали на них біля ущелини. Тільки-но побачивши Ловісу, Ундіса люто, зловтішно вигукнула:

— Той мерзенний викрадач дітей, певне, з сорому навіть не відважився прийти!

Ловіса нічого не відповіла. Вона мовчки пригорнула до себе Роню. Їй хотілося якнайшвидше піти звідти. Вона багато думала про те, чому її дочка з власної волі віддала себе в руки Борки, — а тепер, під час зустрічі, почала про дещо здогадуватися. Кожен міг помітити, що Роня й Бірк перезирнулися так, наче були самі біля Вовчої пастки і в цілому світі, наче їх щось єднало.

Ундіса відразу помітила це, і їй не сподобалося, що діти перезираються. Вона рвучко шарпнула Бірка за плече:

— Що ти з нею маєш спільного?

— Вона моя сестра, — відповів хлопець. — І врятувала мені життя.

Роня прихилилася до Ловіси й заплакала.

— І Бірк урятував мені життя, — промурмотіла вона.

Борка осатанів з люті.

— Щоб мій син у мене за спиною водився з вилупком мого смертельного ворога!

— Вона моя сестра, — знову сказав Бірк, дивлячись на Роню.

— Аякже, сестра! — крикнула Ундіса. — Відомо, що з того буде через кілька років!

Вона схопила Бірка й хотіла забрати його звідти.

— Не чіпайте мене, — сказав Бірк. — Я сам піду, мені ваших рук не треба.

Хлопець повернувся й пішов. Роня гукнула жалісливим голосом:

— Бірку!

Але він не обернувся і скоро зник з очей. Коли Ловіса залишилася з дочкою сама, то спробувала дещо її розпитати. Та з того нічого не вийшло.

— Не говоріть до мене! — відрубала Роня.

І мати дала Роні спокій. Додому вони верталися мовчки.

Лисий Пер зустрів Роню в кам'яній залі так, наче її врятовано від смертельної небезпеки.

— Добре, що ти жива, — сказав він. — Бідолашна дитино, як я за тебе боявся!

Але Роня пішла в куток, тихо лягла у свою постіль і запнула за собою завіску.

— У Матісовій фортеці біда за бідою, — мовив Лисий Пер і сумно кивнув головою.