Роня, дочка розбійника - Сторінка 14

Ні, вона не змерзла. А однаково не могла заснути.

Вона довго лежала без сну, не відчуваючи тієї радості, яку мала б відчувати. Але крізь отвір печери вона бачила ясне, холодне весняне небо, чула, як глибоко внизу шуміла річка, і це їй допомогло. Таке саме небо і над Матісовою фортецею, подумала вона. І шум цієї самої річки я чула вдома.

Від цієї думки Роні полегшало, і вона заснула.

Діти прокинулись, коли сонце піднялося вже над гірськими вершинами по той бік річки. Червоне, як полум'я, воно виринало з ранкової імли, і над ближніми лісами й долинами немов палахкотіла пожежа.

— Я аж посинів з холоду, — сказав Бірк. — Але вдосвіта завжди найхолодніше. Потім потеплішає. Правда, стає легше, що ми знаємо про це?

— Було б іще легше, якби ми розпалили багаття, — відповіла Роня.

Вона також цокотіла зубами.

Бірк розворушив жар, що жеврів під попелом, і невдовзі перед печерою вже горіло багаття. Вони поснідали хлібом і козячим молоком, що лишилося в Рониній боклазі. Допивши останні краплі, Роня сказала:

— Відтепер ми питимемо саму джерельну воду.

— Від неї ми не погладшаємо, — сказав Бірк. — Але й не помремо.

Діти перезирнулись і засміялися. Вони розуміли, що життя у Ведмежій печері буде важке, та це не журило їх. Роня навіть не згадала про те, як сумно їй було ввечері. Але стояв чудовий ранок, вони попоїли, нагрілися і були вільні, мов птахи. Вони ніби аж тепер усвідомили це. Все, що останнім часом так гнітило їх, лишилося позаду, вони хотіли забути його й більше ніколи не згадувати.

— Роню, — сказав Бірк, — ти розумієш: ми тепер такі вільні, що мені кортить засміятися на весь голос.

— Так, і тут наше володіння, — мовила Роня. — Ніхто не зможе забрати його в нас чи вигнати нас звідси.

Вони все ще сиділи біля багаття, а тим часом сонце підбилося вище і ліс навкруги прокинувся. Крони дерев тихенько колихав ранковий легіт, кували зозулі, десь поблизу стукотів об стовбур дятел, а по той бік річки на узлісся вийшла лосяча родина. Діти сиділи, і їм здавалося, що все це їхнє: і лосі, і ліс, і та живина, що в ньому була.

— Затули вуха, бо зараз пролунає мій весняний крик, — сказала Роня

І вона крикнула так, що луна покотилася горами.

— Я найдужче хочу одного, — мовив Бірк. — Устигнути принести свій самостріл, поки ти криком приманиш сюди літавиць.

— Принести? А де він? — запитала Роня. — В Борчиній твердині?

— Ні, але далеко в лісі, — відповів Бірк. — Я не міг забрати все зразу. Тому зробив сховок у дуплі. Там у мене ще дещо є, і все треба перенести в печеру.

— Мені батько поки що не давав самостріла, — сказала Роня. — Та я можу зробити собі лук, якщо ти даси мені ножа.

— Дам, але не згуби його. Не забудь, що це наше найдорожче знаряддя. Без ножа ми не проживемо в лісі.

— Ет, є не одне, без чого ми не проживемо, — відповіла Роня. — Хоч би відро. Ти не думав, чим ми носитимем воду?

Бірк засміявся.

— Думав. Але думками води не принесеш.

— Ну, то добре, що я знаю, де можна роздобути відро, — сказала Роня.

— А де?

— Біля материного цілющого джерела. В лісі нижче Вовчої пастки. Мати посилала вчора Зухвальця по цілющу воду, бо Лисий Пер лікує нею свій живіт. Та за ним погналися дві літавиці, і він вернувся додому без відра. Сьогодні він має забрати його. Мати вже подбає, щоб він пішов по відро, будь певен! Та коли я покваплюся, то, може, встигну туди раніше за нього.

І вони поспішилися в дорогу. Легконогі й прудкі, вони швидко здолали довгий шлях і принесли все, що треба. Минуло небагато часу, і вони вже були в печері — Роня з відром, а Бірк із самострілом та іншими речами зі свого сховка в дуплі. Він поскладав усе на кам'яній площинці перед печерою, щоб Роня побачила, що в нього є. Сокира, брусок, невеличкий казанок, рибальське спорядження, сильця на пташок, стріли і коротенький спис — усе необхідне для життя в лісі.

— Так, ти, бачу, знаєш, що мають робити ті, хто живе в лісі, — сказала Роня. — Добувати їжу і захищатися від літавиць та диких звірів.

— Певне, що знаю, — відповів Бірк. — Звичайно, ми…

Він не докінчив, бо Роня схопила його за плече і злякано прошепотіла:

— Цить! У печері хтось є.

Вони затамували подих і почали прислухатися. Так, у їхній печері справді хтось був. Мабуть, навмисне чигав, щоб залізти туди, поки їх не було. Бірк схопив свого списа, і вони завмерли, очікуючи. Вони чули, як хтось ходив по печері, і найгірше, що не знали, хто то. Начебто не один, а багато. Може, в печері повно літавиць, що причаїлися і будь-якої хвилини вилетять, щоб спіймати їх у свої пазурі?

Нарешті дітям урвався терпець просто слухати й чекати.

— Виходьте, літавиці, якщо хочете побачити найгостріший спис у цьому лісі! — гукнув Бірк.

Але з печери ніхто не показувався. Натомість почулося люте сичання:

— У печері сірячків є люди! Гей, сірячки, кусайте їх і бийте!

Роня розсердилась, аж іскри з очей посипалися.

— Ану геть, сірячки! — крикнула вона. — Негайно забирайтеся звідси до бісової матері! А то я пообскубую вас!

І тоді з печери посипалися непрохані гості. Вони пирскали, сичали на Роню, вона сичала їм у відповідь, а Бірк замахувався списом. Сірячки почали квапливо розбігатися. Вони побігли вниз стрімким узбіччям, намагаючися злізти ним до річки. Декотрі з них не втримувалися і з лютим свистом падали у бурхливу течію. Врешті всі вони опинилися у воді, що в тому місці вирувала й пінилась. Та за якийсь час усі повидряпувались на берег.

— Добре ті поганці плавають, — зауважила Роня.

— І добре їдять хліб, — додав Бірк, коли зайшов до печери й побачив, що сірячки з'їли з їхніх запасів цілу хлібину.

Більшої шкоди вони не встигли заподіяти. Але досить уже й того, що побували в печері.

— Шкода, що так вийшло, — сказала Роня. — Своїм пирсканням і сичанням вони наповнять цілий ліс, і скоро всі літавиці довідаються, що ми тут.

Але Роня змалку знала, що в Матісовому лісі не треба боятися. До того ж, вони з Бірком вважали, що журитися наперед просто безглуздо. Тому заходилися спокійно порядкувати в печері: склали харчі, зброю, знаряддя. Потім принесли води з кринички в лісі, наставили мережу на рибу, притягли з берега два пласкі камені і зробили з них на площинці перед печерою справжню піч. Тоді ще довго вибирали в лісі гінке деревце Роні на лук. Там вони побачили диких коней, які паслися на тій галявині, що й завжди. Діти, ласкаво примовляючи, спробували підійти до Громила й Скаженого, але нічого не вийшло. І Громило, і Скажений були глухі до ласкавих слів. Вони гайнули від дітей у якесь інше місце, де можна було пастися спокійно.

До кінця дня Роня вистругувала лук і дві стріли до нього. На тятиву вона відрізала шматок своєї линви. Потім довго вчилася стріляти, аж поки загубила обидві стріли. Вона шукала їх до самого смерку, але так і не знайшла. Довелося кинути пошуки. Та Роня не дуже й журилася.

— Завтра я вистружу собі інші.

— Тільки гляди ножа, — сказав Бірк.

— Так, я знаю, що це найдорожче наше знаряддя. Ніж і сокира.

Раптом діти похопилися, що вже вечір. І що вони голодні. Минув день, а вони безперестанку щось робили. Ходили, бігали, носили, тягали, порядкували, влаштовувалися і не мали часу думати про голод. Зате тепер вони з'їли по скибці хліба, сиру та баранячого м'яса і запили вечерю чистою джерельною водою, як і сказала Роня.

Було ще не дуже темно, проте їхні натомлені тіла відчували, що день скінчився і треба лягати спати.

У присмерку печери Роня заспівала Біркові "Пісню лісовиків". Цього разу пісня вдалася їй краще. А проте їй знов стало сумно, і вона запитала Бірка:

— Як ти вважаєш, у фортеці думають про нас? Тобто, чи думають про нас наші батьки?

— Дивно було б, якби вони не думали про нас, — відповів Бірк.

Роня проковтнула клубок у горлі, перше ніж змогла сказати:

— Може, вони сумують за нами?

Бірк на хвилину задумався.

— Мабуть, не всі однаково, — мовив він. — Мені здається, що моя мати сумує, але ще дужче сердиться. Батько також сердиться, але принаймні не так сумує.

— Моя мати сумує, я певна, — мовила Роня.

— А батько? — запитав Бірк.

Роня довго мовчала. Потім відповіла:

— Я думаю, що він задоволений. Задоволений, що я пішла і він може мене забути.

Вона намагалася повірити в те, що казала. Але в душі знала, що це неправда.

Вночі Роні снилося, начебто Матіс сидів сам у темному чорному лісі й так плакав, що біля його ніг утворилася криничка. А на дні тієї кринички сиділа вона, знов маленька дитина, і гралася шишками й камінцями, які їй поприносив батько.

12

Рано-вранці діти пішли до річки поглянути, чи не спіймалася в мережу рибина.

— Рибу треба витягати, поки закує зозуля, — сказала Роня.

Вона весело бігла підстрибом поперед Бірка вузенькою стежечкою, що в'юнилася стрімким узбіччям гори, зарослої молодими березами, і на повні груди вдихала в себе пахощі березового листя. То були чудові пахощі весни, що сповнювали її радістю, тому вона й бігла підстрибом.

За нею ішов Бірк, ще не зовсім прочумавшись зі сну.

— Якщо там справді є що витягати! Ти, видно, сподіваєшся, що мережа повна риби?

— В цій річці є лососі, — мовила Роня. — Було б дивно, якби хоч один, не втрапив у нашу мережу.

— Було б дивно, якби ти, сестро моя, скоро не шубовснула стрімголов у воду.

— Це мої весняні підскоки, — відповіла Роня.

Бірк засміявся.

— Аякже, весняні підскоки! І ця стежечка ніби для них протоптана. Як ти гадаєш, хто її перший почав топтати?

— Мабуть, батько, — відповіла Роня. — Коли сидів у Ведмежій печері. Він любить лососину. Завжди любив її.

Роня замовкла. Вона не хотіла думати про те, що Матіс любить і чого не любить. Вона згадала свій сон, який також хотіла забути. Але думки вперто поверталися, мов набридливі мухи, й не хотіли відчепитися від неї. Та враз вона побачила лосося, що, полискуючи, кидався в мережі. То була велика рибина, її мало вистачити їм на кілька днів. Бірк був задоволений.

— Ну, з голоду ти не помреш, це я тобі обіцяю, сестро, — сказав він, витягаючи рибину з мережі.

— Поки не настане зима, — відповіла Роня.

Та до зими було ще далеко, навіщо думати про неї вже тепер? І набридливі, як мухи, думки про домівку Роня теж відганяла від себе.

Діти поверталися до печери, несучи на дрючку лосося і тягнучи за собою зламану вітром березу. Вони причепили її шкіряними линвами собі до пасків і скидалися на тяглових коней, що насилу спиналися стежкою нагору з навантаженим деревиною возом.