Роня, дочка розбійника - Сторінка 18

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Любила всі дерева, всі озерця й гатки, всі струмочки, повз які вони проїздили, всі зарослі мохом камені, всі малинові зарості і всі ті місця, де росли чорниці, любила всі квітки, всі тварини, всі пташки, то чому її часом поймав смуток і чому колись мала настати зима?

— Про що ти думаєш, сестро? — спитав Бірк.

— Думаю, що… під цим велетенським каменем живуть поночівники, — відповіла Роня. — Я бачила, як вони тут танцювали навесні. Поночівників і товстогузиків я люблю, а сірячків і літавиць ні, сам знаєш.

— Знаю. А хто їх любить? — мовив Бірк.

Тепер швидше починало смеркати. Білі ночі минули. Ввечері діти сиділи біля багаття й дивилися на бляклі зірки, що мерехтіли на небі. І коли морок густішав, над лісом зринало все більше й більше тих зірок, утворюючи цілі снопи й пасма. То все ще було літнє небо, але Роня знала, що ті зірки хотіли сказати: "Скоро настане осінь!"

— Еге ж, літавиць я ненавиджу, — сказала Роня. — А однаково дивно, що вони так довго не турбують нас. Мабуть, не знають, що ми живемо у Ведмежій печері.

— Це просто тому, що їхні печери розташовані в горах по той бік лісу, а не над річкою, — заперечив Бірк. — І, мабуть, сірячки тримали язика за зубами задля свого власного спокою, а то літавиці давно вже навідувались би до нас.

Роня здригнулася.

— Краще не говорімо про них, — мовила вона. — Бо ще приманимо їх собі на лихо.

Настала ніч, потім ранок, а тоді новий теплий день, і діти, як завжди, пішли купатися.

І ось з'явилися літавиці. Не одна чи дві, а багато, велика страшна зграя. Від них аж потемніло, так їх було багато. Вони ширяли над річкою, пронизливо верещали й вили:

— Го-го-го! Гарні людинки в річці! Зараз поллється кров, го-го-го!

— Пірнай, Роню! — крикнув Бірк.

Діти пірнули й попливли під водою, аж поки довелося вистромити голову й хапнути повітря, щоб не задихнутись. Побачивши, що небо чорне від хмари літавиць, вони зрозуміли, у яку безвихідь попали. Тепер їм не було де дітися від них.

І Літавиці подбають про те, щоб мені не треба було боятися зими, гірко подумала Роня, почувши їхній невгавний крик.

— Гарні людинки в річці! Зараз вони будуть роздерті, зараз поллється кров, го-го-го!

Проте літавиці не зразу нападали на свою жертву, а любили спершу полякати й помучити її. Звичайно, зараз вони почнуть роздирати і вбивати цих людинок, але майже так само приємно було літати навколо них, верещати й вити, чекаючи знаку головної літавиці: "Пора!" А головна літавиця, найзавзятіша і найжорстокіша з усіх, ширяла великими колами над річкою. Го-го-го, квапитись їй нема чого! Але чекайте, зараз вона перша запустить пазурі в котрусь із тих людинок, що бовтаються у воді. Чи їй почати з тієї чорноголової? Того з рудою головою не видно, та він теж зараз випірне, го-го-го, багато гострих пазурів чекають на нього, го-го-го!

Роня пірнула, потім знов випірнула й хапнула повітря. Вона пошукала очима Бірка, але його ніде не видно було, і Роня застогнала з розпачу. Де він, може, втонув? Чи залишив її саму з літавицями?

— Бірку! — злякано гукнула вона. — Бірку, де ти?

До неї шугнула літавиця, і Роня заплющила очі… Бірку, брате мій, як ти міг залишити мене саму в такій страшній біді?

— Го-го-го, — заверещала літавиця, — зараз поллється кров!

Але вона ще хотіла трохи почекати, лише коротку хвилину, а тоді… го-го-го! Літавиця почала описувати нове коло над річкою. Раптом Роня почула Бірків голос:

— Роню, гайда сюди, швидше!

Річкою пливла зламана вітром береза, ще з зеленим листям на гіллі, і Бірк міцно тримався за неї. Роня бачила тільки його руду голову над водою, але він був тут, не залишив її саму. Ох, як їй полегшало!

Хоч їй уже не треба поспішати, течія скоро принесе березу, і до нього можна буде досягти рукою. Роня пірнула, трішки пропливла під водою і опинилась недалеко від Бірка. Він подав руку й підтяг її до себе. Тепер вони, тримаючись за ту саму гілляку, були добре сховані під густим листям берези.

— Ох, Бірку, — відсапуючись, мовила Роня, — я думала, що ти втонув.

— Ще ні, — відповів Бірк, — Але скоро втону! Чуєш гук водоспаду?

І Роня почула навальний шум води, то був голос Ненатлого. У той вир тягла їх течія, Роня знала і бачила, що вони вже зовсім близько від водоспаду. Течія стала прудкіша, а шум гучніший. Дівчина відчула, як нестримно несе її річка. Скоро, скоро їх поглине вир, який затягає в себе людину тільки раз — уперше і востаннє.

Роня хотіла бути коло Бірка. Вона притулилася до нього і знала, що Бірк відчуває те саме: краще водоспад, ніж літавиці.

Бірк поклав їй руку на плече. Хоч що їх чекало, але вони разом, брат і сестра, тепер їх ніхто не розлучить.

А літавиці люто шугали над річкою. Де ділися людинки? Нора вже їх роздирати, чому їх немає?

По воді пливло тільки дерево з густою кроною, яке течія швидко несла вниз. Того, що ховалося під зеленим листям, літавиці не бачили, тому вони люто шугали навколо, шукаючи своїх жертв.

Тим часом Роня й Бірк відпливли вже далеко і більше не чули крику літавиць. Чули тільки шум, який дедалі гучнішав, і знали, що тепер водоспад зовсім близько.

— Сестро моя, — сказав Бірк.

Роня не почула голосу, але побачила по його губах, що він сказав. І хоч жодне з них не чуло ні слова, вони розмовляли. Про те, що конче треба було сказати, поки ще не пізно. Про те, як гарно когось любити так, що навіть не страшно найгіршого, саме про це вони говорили, хоч жодне з них не чуло ні слова.

Потім вони перестали говорити. Лише, заплющивши очі, тримались одне за одне.

Раптом ними так труснуло, що вони отямились. Береза напливла на Ненатлий камінь. Поштовхом її обернуло, вона змінила напрямок і, перше ніж її встигла знов захопити течія, пропливла чималу відстань до берега.

— Спробуймо, Роню! — крикнув Бірк.

Він відірвав її від берези, за яку вона трималася.

І вони відразу занурились у пінявий вир. Тепер їм треба було змагатися кожному окремо, боротися за життя з немилосердною течією, яка з усієї сили намагалася затягти їх у водоспад. Роня з Бірком бачили тихе плесо біля берега, і воно було так близько. Близько, а проте ще дуже далеко.

Ненатлий таки переможе, подумала Роня. Вона вже не мала сили. Їй кортіло здатися, просто зануритись у воду, скоритися течії, що тягла її з собою, і зникнути у водоспаді.

Але попереду був Бірк. Він повернув голову й глянув на Роню. Він раз по раз оглядався на неї, і вона знов починала змагатися. Починала знов і знов, аж поки відчула, що більше не може.

Та на той час вона вже досягла тихого плеса, і Бірк потяг її за собою до берега. Потім і він знесилів.

— Але ми мусимо доплисти… ти мусиш доплисти, — задихаючись, проказував він.

І з смертельного розпачу вони таки вилізли на берег. Там, зігріті сонцем, вони вмент поснули, навіть не усвідомивши, що врятувалися.

До Ведмежої печери вони прийшли, коли сонце вже |заходило. І побачили, що на площинці сидить Ловіса й чекає на них.

15

— Доню моя, — сказала Ловіса, — в тебе мокрі коси. Ти ходила купатися?

Роня мовчки стояла й дивилася на матір. Ось вона сидить, прихилившись до каменя, міцна й надійна, як сама скеля. Роня з любов'ю дивилася на неї, а бажала, щоб вона прийшла була іншого разу. Коли завгодно, тільки не тепер! Тепер вона хотіла бути на самоті з Бірком. Здавалося, в неї і досі ще тремтіла душа після тієї страшної небезпечної пригоди, ніби вона могла заспокоїтися лише в розмові з ним і лише з ним порадіти, що вони лишилися живі! Але перед нею сиділа Ловіса, її люба матуся, якої Роня так довго не бачила, і не можна, щоб вона відчула себе небажаною гостею.

Роня всміхнулася.

— Так, ми ходили купатися і трохи поплавали, Бірк і я.

Бірк! Роня помітила, як він простує до печери, і хотіла його затримати. Так не можна. Вона кинулась до нього й тихо запитала:

— Ти не підійдеш привітатися з моєю матір'ю?

Бірк глянув на неї.

— З непроханими гістьми не вітаються, цього мене навчила моя мати ще немовлям!

Роня спалахнула. Погано, коли на людину нападає така шалена лють і такий шалений відчай. Ось Бірк стоїть і міряє її крижаним поглядом, той самий Бірк, який щойно був для неї такий близький і з яким вона не боялася загинути у водоспаді. Тепер він її тяжко розчарував, став чужий. О, яким він здавався їй гидким через це, яку викликав у неї лють! І як добре подумати, то гидкий був не тільки Бірк. Усе було гидке, геть усе, що шматувало їй серце, аж воно ладне було вискочити з грудей. Бірк, і Ловіса, і Матіс, і літавиці, і Ведмежа печера, і ліс, і літо, і зима, і та Ундіса, що навчила Бірка таких дурниць, коли він був ще немовлям, і ті чортові літавиці… ні, стривай, їх вона вже рахувала! Хоч є й крім них щось таке гидке, що їй хотілося завити, вона цієї хвилини забула, що саме, але завити хотілося так, щоб аж гори потріскали!

Ні, Роня не завила. Тільки засичала навздогін Біркові, перше ніж він устиг сховатися в печері:

— Шкода, що мати хоч трохи не навчила тебе чемності. Поки ще могла навчити.

Роня вернулася до матері й почала виправдуватись. Мовляв, Бірк стомився. Тоді замовкла, сіла біля матері на камінь, сховала обличчя в неї на колінах і заплакала, не так, що гори потріскали, а так тихо, що її плачу ніхто не почув.

— Ти знаєш, чого я прийшла? — запитала Ловіса, і Роня промурмотіла крізь плач:

— Не тому, щоб дати мені хліба?

— Ні, хліб ти матимеш, коли вернешся додому, — мовила мати, гладячи її по голові.

Роня схлипнула.

— Додому я ніколи не вернуся. — Так, скінчиться тим, що Матіс кинеться в річку, — спокійно мовила Ловіса.

Роня підвела голову.

— Він хоче кинутися в річку через мене? Таж він навіть імені мого не вимовляє!

— Не вимовляє, коли не спить, — відповіла Ловіса. — Але кожної ночі він плаче вві сні й кличе тебе.

— Звідки ви знаєте? — запитала Роня. — Він повернувся до кам'яної зали? Не ночує вже в Лисого Пера?

— Ні, — відповіла Ловіса. — Лисий Пер не міг більше витримати з ним. І мені тяжко. Та треба ж, щоб біля нього хтось був, коли його спіткало найтяжче лихо в житті.

Мати замовкла й довго не озивалася. Нарешті сказала:

— Знаєш, Роню, важко дивитися, як хтось терпить такі нелюдські муки.

Роня відчувала, як у неї проривається плач, такий плач, що від нього тріскають гори. Але вона зціпила зуби й тихо запитала:

— А коли б ви, мамо, були дитиною і мали батька, який так відкинувся від вас, що не хоче навіть згадувати вашого імені, то вернулися б до нього? Якби він сам не прийшов і не попросив вас?

Ловіса хвилину подумала.

— Ні, не вернулася б.