Роня, дочка розбійника - Сторінка 20

Так самісінько, як вона колись бачила вві сні, — сидів самотою в лісі й плакав з журби. Він ще не помітив Роні. Та ось він підвів погляд і побачив її. Тоді затулив руками очі, ховаючи свої сльози, так якось безпорадно й розпачливо, що Роня не витримала. Зойкнувши, вона кинулась до нього і впала в його обійми.

— Дитино моя, — прошепотів Матіс. — Дитино моя! — Потім додав уже вголос — Я знайшов свою дитину!

Роня захлипала йому в бороду і тихо запитала:

— Я тепер знов ваша дитина, тату? Я справді знов ваша дитина?

І Матіс, плачучи, відповів:

— Так, як завжди була, Роню! Ти моя дитина, за якою я плакав цілими днями й ночами. О господи, як я намучився!

Матіс відхилив Роню від себе, щоб заглянути їй в обличчя, і покірно запитав:

— Ловіса правду казала, що ти вернешся додому тільки тоді, як я тебе попрошу?

Роня мовчала. І тієї миті помітила Бірка. Він стояв і між березами, білий, мов полотно, сумний-сумний на виду і з сумними очима. Не можна бути таким нещасним — Бірку, брате мій, що ти думаєш, коли в тебе такий вигляд?

— Це правда, Роню, що ти тепер підеш зі мною додому? — знов запитав Матіс.

Роня мовчала й дивилася на Бірка — Бірку, брате мій, ти пам'ятаєш водоспад Ненатлий?

— Збирайся, Роню, зараз підемо, — сказав Матіс.

І Бірк, що стояв між березами, також знав, що вже пора. Пора прощатися і, подякувавши, віддати Роню Матісові. Так має бути, він сам цього бажав. Він давно знав, що ця хвилина настане. То чого ж йому тепер так тяжко? — Роню, ти не розумієш, як може бути тяжко на душі, але швидше кінчай. Іди вже!

— Хоч я ще не попросив тебе, — повів далі Матіс. — То я прошу тепер. Щиро прошу тебе, Роню, повертайся додому!

Тяжчої хвилини в мене зроду не було, думала Роня. Вона повинна була сказати те, що вб'є Матіса. Знала, що вб'є його своїми словами, а інакше не могла. Вона повинна була сказати, що залишиться з Бірком, що не може кинути його самого, щоб він замерз у зимовому лісі. — Бірку, брате мій, хіба ти не знаєш, що нас ніхто не розлучить, ні живих, ні мертвих!

Аж тепер Матіс помітив хлопця і тяжко зітхнув. Та потім гукнув йому:

— Ходи сюди, Бірку Боркасоне! Я хочу тобі щось сказати.

Бірк неохоче підійшов, та лише стільки, скільки було необхідно. Він зухвало глянув на Матіса й запитав:

— Що ви хотіли?

— Як казати правду, то нам'яти тобі вуха, — відповів Матіс. — Але не намну. Натомість я дуже прошу тебе, ходи зі мною до Матісової фортеці. Не тому, що я тебе люблю, принаймні не тому! Але моя дочка, як я зрозумів, прихилилась до тебе, і, може, й я зумію прихилитись. Цього літа я мав час багато про що подумати.

Коли Роня збагнула, що означали батькові слова, в її серці щось ніби задзюрчало. Вона відчула, як щось там розтануло. Якась неприємна крижана грудка, яку вона носила в собі останнім часом. Як легко батько кількома словами обернув ту грудку у весняний струмок! Як могло статися таке диво, що їй не треба вже вибирати між Бірком і батьком? Між двома людьми, яких вона любила? Тепер їй не доведеться котрогось утрачати! Сповнена радості, любові і вдячності, вона глянула на Матіса. І на Бірка. Й помітила, що хлопець зовсім не радий. Він дивився спантеличено й підозріло, і Роня злякалася. Як можна бути таким упертим і нерозважним! Подумати тільки, не хоче зрозуміти, що йому ж так краще! Ще візьме й відмовиться піти з ними!

— Тату, — мовила вона, — мені треба поговорити з Бірком наодинці!

— Навіщо? — запитав батько. — Ну добре, говори, а я тим часом піду й гляну на свою колишню печеру. Але швидше домовляйтеся, нам треба йти додому!

— Нам треба йти додому, — глузливо перекривив його Бірк, коли Матіс зник у печері. — До котрого? Він гадає, що я стану за попихача в Матісових розбійників? Ніколи в світі!

— За попихача? Який ти дурний! — мовила Роня, відчуваючи, як у ній підіймається злість. — По-твоєму, краще замерзнути у Ведмежій печері?

Бірк, помовчавши, відповів:

— Так, по-моєму, краще.

Роню охопив розпач.

— Життя треба берегти, розумієш? Кожному! А коли ти залишишся на зиму у Ведмежій печері, ти важиш своїм життям! І моїм також!

— Що ти плещеш? — сказав Бірк. — Чого це я важу твоїм життям?

З відчаю й люті Роня підвищила голос:

— А того, що я залишуся з тобою, йолопе! Хочеш ти чи ні!

Бірк довго мовчки дивився на неї. Тоді запитав:

— Ти знаєш, що кажеш, Роню?

— Знаю! — крикнула Роня. — Що ніхто не розлучить нас! І ти також знаєш, бараняча голово!

На обличчі в Бірка засяяла ясна усмішка, а він ставав гарний, коли всміхався.

— Я не хочу важити твоїм життям, сестро моя! Цього вже я б ніколи не зробив. Я піду з тобою, куди ти бажаєш, навіть якщо мені доведеться жити з Матісовими розбійниками, поки я й задихнуся від їхнього смороду!

Діти затоптали багаття й зібрали свої речі. Їм було нелегко залишати Ведмежу печеру. Але Роня пошепки, щоб не почув батько й не тривожився за неї наперед, сказала Біркові:

— Навесні ми знов переберемося сюди!

— Так, бо тепер ми залишимось живі, — мовив Бірк, і видно було, що він радий цьому.

Матіс також був радий. Він ішов лісом поперед дітей і так співав, що дикі коні злякано кинулися в хащі. Всі, крім Громила й Скаженого. Ці двоє спокійно стояли, чекаючи, що зараз діти сядуть на них і вони наввипередки помчать лісом.

— Сьогодні не сядемо на вас, — мовила Роня й погладила свого коника. — Але, може, завтра. А може, будемо їздити цілу зиму, якщо не нападає багато снігу.

Бірк теж поплескав свого коня.

— Так, ми повернемось до вас. Аби тільки з вами нічого не сталося.

Діти побачили, що в коней уже погустішала шерсть, скоро вони стануть зовсім кошлаті, щоб не так було холодно взимку. Громило й Скажений теж повинні дожити до весни.

Тим часом Матіс уже встиг пройти добрі гони, і треба було доганяти його.

Незабаром вони досягли Вовчої пастки. Там Бірк зупинився.

— Матісе, — сказав він, — я спершу хочу зайти до Борчиної твердині, поглянути, як живуть мої батьки. Але я буду вам дуже вдячний, якщо ви дозволите мені приходити до вас і зустрічатися з Ронею скільки я захочу.

— Гаразд, приходь, — відповів Матіс. — Для мене то буде не велика втіха, але приходь. — Він засміявся й додав — Знаєте, що каже Лисий Пер? Той йолоп гадає, що староста зі своїми людьми таки здолають нас, якщо ми не будемо пильні. Тому найрозумніше було б, каже він, Матісовим і Борчиним розбійникам об'єднатися. Більшої дурниці той старий бовдур не міг вигадати! — Матіс співчутливо глянув на Бірка. — Шкода, що твій батько такий поганець, а то можна було б і подумати про це.

— Поганцем можете бути тільки ви, — лагідно сказав Бірк, і Матіс схвально усміхнувся.

Бірк подав Роні руку. Вони завжди прощалися тут, біля Вовчої пастки.

— Ми будем бачитись, дочко розбійника! Щодня будем бачитись, і ти знаєш це, сестро моя.

Роня кивнула головою.

— Щодня, Бірку Боркасоне.

Коли Матіс і Роня зайшли до кам'яної зали, там запала тиша. Ніхто не зважувався виявити свою радість, давно минув той час, коли ватажок дозволяв будь-які радощі у фортеці. Тільки Лисий Пер високо, як на свій вік, підстрибнув з утіхи й не дуже гучно пукнув. Але це його не збентежило.

— Треба ж зустріти людину бодай якимось салютом, коли вона вертається додому, — сказав він.

На ці слова Матіс зареготав на цілу залу. Він реготав так довго, що в розбійників зі зворушення аж сльози виступили на очах. Це вперше після того злощасного ранку біля Пекельної прірви вони почули Матісів сміх. І вони всі як один приєдналися до свого ватажка. Вони аж качалися, так реготали, і Роня разом з ними.

Та ось прийшла з кошари Ловіса, і вони замовкли. Не годилося реготати, коли тобі випало бачити, як мати зустрічає свою втрачену і щойно віднайдену дитину. Щиросердих розбійників ця сцена також зворушила до сліз.

— Мамо, ви дістанете для мене свою велику балію? — запитала Роня.

Ловіса кивнула головою.

— Так, я вже її наготувала і грію воду.

— Я так і думала, — мовила Роня. — Ви така мати, що про все заздалегідь подбаєте. А бруднішої за мене дитини ви зроду не бачили.

— Ні, не бачила, — погодилась Ловіса.

Роня лежала у своїй постелі, наїдена, вимита й тепла. Вона повечеряла материним хлібом і молоком, тоді Ловіса вишарувала її в балії так, що в неї аж шкіра запашіла. Тепер дівчина лежала у своїй давній постелі й дивилася крізь завіски, як на вогнищі поволі догоряють дрова. Все було таке, як і мало бути. Ловіса проспівала для неї і для Матіса "Пісню лісовиків". Пора було спати. Роня й була вже сонна, хоч у голові в неї ще снувалися думки.

У Ведмежій печері тепер зовсім холодно, думала вона. А тут я нагрілася аж до кінчиків пальців. Хіба не дивно, що для щастя треба так мало! Потім Роня згадала Бірка. Цікаво, що він там робить у Борчиній твердині, чи також нагрівся аж до кінчиків пальців, подумала ще вона, хоч її очі вже зовсім злипалися. Я завтра запитаю його.

У кам'яній залі панувала тиша. Раптом її порушив стривожений Матісів голос:

— Роню!

— Що? — майже крізь сон промурмотіла вона.

— Нічого, я тільки хотів почути, що ти справді тут, — відповів Матіс.

— Певне, що тут, — промурмотіла Роня.

І нарешті заснула.

17

Ліс, що його Роня так любила — і осінній чи зимовий також, — тепер знов став її приятелем, як і був завжди. Останнім часом у Ведмежій печері він здавався їй грізним і ворожим. А тепер вона гасала з Бірком по вкритому памороззю лісі й відчувала тільки радість. Роня пояснила Біркові:

— Коли знаєш, що нагрієшся до кінчиків пальців, як повернешся додому, то можна сидіти в лісі за будь-якої погоди. А не тоді, як повернешся з лісу в печеру і тремтиш у ній з холоду.

І Бірк, який намірявся зимувати у Ведмежій печері, теж був тепер щасливий, що міг грітися біля вогнища вдома, у Борчиній твердині.

Він повинен був жити там, Бірк розумів це, і Роня також. А то у фортеці на Матісовій горі розгорілася б ще більша ворожнеча.

— І ти знаєш, батько з матір'ю страшенно зраділи, коли я прийшов, — сказав він. — Я б ніколи не повірив, що вони так люблять мене.

— Авжеж, ти повинен жити з ними, — мовила Роня. — Але тільки до весни.

Для Матіса теж було краще, що Бірк пішов до своїх батьків.

— Звичайно, те щеня може приходити сюди, коли захоче, — сказав він Ловісі. — Я ж запрошував його взагалі жити в нас. Але та година, коли я не бачитиму його рудої голови, буде для мене відпочинком!

Життя в Матісовій фортеці йшло своєю колією.