Роня, дочка розбійника - Сторінка 22

Борка аж сплакнув з жалю, що його невдатний син так виродився. Матіс спробував утішити його.

— Я вже звик до цієї думки, — сказав він, — і ти також звикнеш. У наші часи з дітьми нічого не можна вдіяти. Вони роблять, що хочуть, а нам лишається тільки звикати до цього. Хоч звикнути до такого нелегко, ох, нелегко!

Обидва ватажки довго сиділи й невесело заглядали в майбутнє, коли горде розбійницьке життя Матісового і Борчиного родів стане самим лише переказом і скороминущим спогадом.

Та поступово вони знов перейшли на ловитву пацюків у свинарні й дійшли висновку, що це таки приємна розвага, хоч їхні діти й уперті. А їхні розбійники вирішили розвіяти похмурий настрій веселими розбійницькими піснями й шаленими танцями. Вони кружляли по залі, аж дошки на підлозі рипіли, навіть Бірк і Роня весело вистрибували. Роня навчила Бірка багатьох хвацьких підскоків.

Тим часом Ловіса й Ундіса сиділи собі в окремій кімнатці. Вони також вечеряли, запивали їжу й розмовляли. Про все вони були здебільшого різної думки, тільки в одному цілком погоджувалися: що дуже приємно часом дати своїм вухам відпочинок від гармидеру, який зчиняють чоловіки, і не чути навіть їхнього голосу.

А в кам'яній залі гуляли, аж стіни двигтіли, поки Лисий Пер зненацька звалився додолу з утоми. Навіть для нього, старого, той день був веселий і радісний. Але більше він не мав сили веселитись, і Роня допомогла йому добратися до його спальні. Там він упав на свою постіль, задоволений і виснажений. Роня вкрила його й підтикала по краях шкіряне укривало.

— Моєму старому серцю легше, — сказав він, — що ні ти, ні Бірк не хочете бути розбійниками. Раніше розбій давав задоволення, я завжди так казав. А тепер стало сутужніше. І незчуєшся, як тебе повісять.

— Атож. Та й люди кричать і плачуть, коли в них відбирають їхнє майно, — сказала Роня. — Я б цього не витримала.

— Так, дитино моя, ти б цього не витримала, — погодився Лисий Пер. — А тепер я тобі розповім одну таємницю, якщо ти пообіцяєш, що нікому не викажеш її.

І Роня пообіцяла старому, що не викаже таємниці жодній душі.

Тоді Лисий Пер схопив її теплі руки, щоб погріти ними свої власні, й почав розповідати:

— Коли я був молодий і вештався по лісі так, як тепер ти, моя радосте і моє щастя, мені трапилося раз урятувати життя одному сірячкові, якого літавиці хотіли вбити. Сірячки, звичайно, паскудники, але той виявився інакшим, він так мені дякував, що я не міг спекатися його. Він не відступався й хотів дати мені… А ось і Матіс прийшов, — перебив сам себе Лисий Пер, побачивши на порозі Матіса.

Той прийшов поглянути, чого Роня так довго бариться. Бенкет уже скінчився, й час було співати "Пісню лісовиків".

— Спершу я повинна дослухати казку, — мовила Роня.

А що Матіс стояв на порозі й уперто чекав на дочку, Лисий Пер докінчив їй казку пошепки на вухо.

— От добре, — сказала Роня, дослухавши до кінця.

Настала ніч. Скоро вся фортеця зі своїми неотесаними розбійниками заснула. Але Матіс тяжко стогнав у своїй постелі. Звичайно, Ловіса змастила всі його рани й синці, та це мало допомагало. Тепер, коли ніщо не відвертало його уваги, біль особливо дошкуляв Матісові, кожне вражене місце озивалося від найменшого поруху. Він не міг ока склепити й сердився, що Ловіса так спокійно спала собі поряд. Нарешті він збудив її і пожалівся:

— Мені дуже боляче. Єдина втіха, що той поганець Борка мучиться ще більше за мене.

Ловіса повернулася до стіни.

— Оці мені чоловіки, — промурмотіла вона й відразу знов заснула.

18

— Старим не треба було сидіти в холоді й дивитися на зустріч диких звірів, — суворо сказала Ловіса, коли вранці виявилося, що Лисого Пера беруть дрижаки, що йому крутить руки й ноги і він не хоче вставати.

Навіть як дрижаки давно минули, він не захотів залишати своєї постелі.

— Як я маю сидіти й дивитися поперед себе, то так. само можу лежати й дивитися поперед себе, — сказав він.

Матіс щодня заходив до його спальні й розповідав, як тепер живеться його розбійницькій ватазі. Сам він був задоволений. Борка добре поводиться, казав він, не огризається. Зрештою, він розважний хлопець. І тепер вони разом вигадують одну за одною різні пастки для старостиних людей. Так хитро заманюють їх у ті пастки, що аж серце радіє. Скоро в лісі від тих поганців і сліду не залишиться, впевнено проголошував Матіс.

— Гай-гай, хвалитимешся, як приїдеш додому, — мурмотів Лисий Пер.

Та Матіс не слухав його. І не мав часу довго сидіти в нього.

— Ох ти, суха драбино, — ласкаво казав наостанці Матіс і плескав старого по плечі. — Намагайся набрати трохи м'яса на ноги, щоб мав силу стояти.

І Ловіса робила все, щоб Лисий Пер оклигав. Вона приносила йому гарячу, поживну юшку та інші його улюблені страви.

— Їж юшку й нагрієшся, — казала вона.

Але навіть смачна юшка не могла вигнати холоду з тіла Лисого Пера, і це турбувало Ловісу.

— Треба забрати його до кам'яної зали й відігріти, — одного вечора сказала вона Матісові.

І Матіс, дужий, як ведмідь, переніс старого на руках до зали. Лисий Пер залишив свою самітну спальню і мав тепер спати з Матісом. Ловіса тим часом перебралася до Роні.

— Нарешті я, бідолашний, може, трохи відтану, — сказав Лисий Пер.

Матіс був гарячий, як жар, і старий присунувся до нього, наче мала дитина, що шукає в матері тепла й затишку.

— Відсунься трохи, — сказав Матіс.

Та це не допомогло, Лисий Пер і далі тулився до нього. А вранці він не захотів вертатися до своєї кімнатки. Йому було добре в залі, і він тут лишився. Тут він цілий день міг лежачи дивитися, як Ловіса поралася, тут навколо нього збиралися розбійники, коли ввечері повертались додому й робили, що їм належало. Роня також приходила до нього й розповідала, як вони з Бірком ходили в ліс. Лисий Пер був задоволений.

— Оцього мені й треба, поки я чекаю, — сказав він.

— А чого ти чекаєш? — запитав Матіс.

— Ану вгадай, чого, — відповів Лисий Пер.

Матіс не міг угадати. Але він занепокоєно спостерігав, що старий дедалі дужче худне, й запитав у Ловіси:

— Як ти думаєш, що з ним таке?

— Старість, — відповіла Ловіса.

Матіс злякано глянув на неї.

— Але ж він не збирається помирати?

— Збирається, — мовила Ловіса.

Матіс заплакав.

— Отуди к бісовій матері! — крикнув він. — Я не хочу, щоб він помер!

Ловіса похитала головою.

— Від тебе багато що залежить, Матісе, але це не залежить.

Роня також тривожилась за Лисого Пера, і що дужче він худнув, то довше вона просиджувала біля нього. Останнім часом він здебільшого лежав, дрімаючи, тільки час від часу розплющував очі й дивився на неї. І, всміхаючись, питав:

— Ти не забудеш того, що я тобі сказав, моя радосте і моє щастя?

— Ні, не забуду. Аби тільки я втрапила, — відповідала Роня.

— Утрапиш, — запевняв її Лисий Пер. — Коли настане пора, ти втрапиш!

— Так, утраплю, — казала Роня.

Минув ще якийсь час, і Лисий Пер зовсім знесилів. Нарешті настала ніч, коли всі лишилися сидіти біля нього — Матіс, Ловіса, Роня і розбійники. Лисий Пер непорушно лежав із заплющеними очима. Матіс занепокоєно шукав на його обличчі якихось ознак життя. Але, хоч горіло вогнище, а Ловіса ще й засвітила свічку, біля постелі було темнувато. Ні, в Лисому Пері не видно було ніяких ознак життя, і Матіс зненацька крикнув:

— Він помер!

Тоді Лисий Пер розплющив одне око й докірливо глянув на нього.

— Як це помер? Ти гадаєш, я так забув добрий звичай, що пішов би, не попрощавшись?

Потім він заплющив очі й довго дрімав, а всі тихо стояли і тільки чули його слабкий, із присвистом, подих.

— А тепер, — нарешті сказав Лисий Пер, розплющивши очі, — тепер, любі мої, я попрощаюся з усіма вами. Бо тепер я помираю.

І його не стало.

Роня ще ніколи не бачила, як люди помирають. Вона тихо заплакала. Їй було шкода старого. Хоч останнім часом він був такий стомлений, думала дівчина. Може, тепер він відпочине десь там, де я не знаю.

Але Матіс закружляв по залі, невтішно ридаючи і приказуючи:

— Він же був тут! А тепер його немає! — Тоді знов заливався слізьми і знов приказував — Він же був тут! А тепер його немає!

Нарешті Ловіса мовила:

— Матісе, ти ж знаєш, що ніхто не вічний. Ми народжуємось і помираємо, так завжди було. То чого побиватися?

— Але мені його бракує! — крикнув Матіс. — Мені його так бракує, що серце крається!

— Може, хочеш, щоб я тебе приголубила? — запитала Ловіса.

— Атож, приголуб, — хлипнув Матіс. — І ти, Роню, також.

Він довго ридав, розчулено прихилившись до дружини й до Роні, і виливав слізьми свій жаль за Лисим Пером, який весь час був у його житті, а тепер пішов.

Другого дня Лисого Пера поховали над річкою. Зима вже була близько, вперше пішов сніг, і м'які, мокрі сніжинки нечутно падали на труну Лисого Пера, коли Матіс зі своїми розбійниками ніс його на місце вічного спочинку. Труну ту Лисий Пер зробив собі сам, коли ще був дужий, і довгі роки зберігав її в коморі.

— Розбійникові труна може знадобитися тоді, коли він найменше того сподівається, — любив він казати, а останніми роками навіть дивувався, що її так довго не треба.

— Але рано чи пізно вона знадобиться, — казав старий.

І ось тепер труна знадобилася.

Смуток за Лисим Пером важким тягарем упав на фортецю. Цілу зиму Матіс ходив пригнічений. Розбійники також були невеселі, бо у фортеці І смуток, і радість залежали від Матіса

Роня з Бірком цілими днями гасали по лісі. Була зима, і коли Роня стояла десь на горбі з лижами, то забувала про весь свій смуток. Та він зразу повертався, коли дівчина опинялась удома й бачила Матіса, що задуманий сидів біля вогнища.

— Утіш мене, Роню, — просив він. — Допоможи мені розвіяти журбу.

— Скоро настане весна, і вам полегшає, — казала Роня, але Матіс їй не вірив.

— Лисий Пер уже не побачить весни, — похмуро казав він, а Роня більше не мала чим утішити його.

Та врешті минула зима. Прийшла весна — адже вона приходила щороку, чи хто жив, чи помирав. Матіс повеселішав, він завжди веселішав весною, і посвистував або наспівував, коли на чолі своїх розбійників проїздив Вовчою пасткою. Там уже чекав на нього Борка зі своїми людьми. Гей-гей, знов починається веселе розбійницьке життя після довгої зими! І Матіс, і Борка у своїй нетямущості раділи цьому, бо вони народилися, щоб бути розбійниками, і були ними.

Та їхні діти виявилися розумнішими.