Русь первозданна - Сторінка 2

А з-за Рось-ріки Ратибор, зачаївшись, видивлявся на великий, мов налитий ячмінним пивом, воловий міх, лик бога роських людей. Ратибор не знав, чи немає на дубі й інших очей, крім Сварогових? Чи не криються в гіллі й інші обличчя?

Наче обачна птаха, звівши над заростями голівку, поволі ховає її, втягуючи довгу шию,— знає: ніщо так не приверне увагу ворога, як швидкий рух,— так Ратибор знову сховав у траві свою голову із зібраним на потилиці в пучок світло-русим волоссям.

Ратибор повз, припадаючи до землі, по-вовчому. Огрубівши від вправлянь, голі лікті й коліна не відчували, як колола тверда трава.

Час поволі тягнувся за полудень. Спека; в таку пору крилаті абичого не літають. Рухатися треба обачно, без поспіху. А то сполохаєш пташку, і вона тебе викаже різким злетом. Пташини багато в зароських незайманих травах. Слобідські беруть звіра, щоб добути м'ясо і шкуру. А птахів чіпають мало, рідко хто заради розваги натягне сильця— сплетені кільця з кінського волосу.

Ратибор помітив, як стрепетка відводить з його дороги рябенький виводок, як проворні стрепетенята, повитягувавши шийки, дріботять за матір'ю в трав'яних хащах. Промайнули — і нема їх. "Стати б пташкою на недовгий час",— думав Ратибор.

Стрепетенята були ще майже голі. Довгі шийки морщилися лускою пеньків майбутнього пір'я, лише на кінцях крилець уже стирчали справжні пір'їни. Ратибор теж був майже голий, в самих коротких штанях, що ледве сягали колін. В поясі штани стягував сиродублений пасок, до паска була підв'язана шкуратяна калита-кишеня.

Ратиборове тіло гартували вітер і дощ, літня спека зимовий холод. Від того біла в дитинстві, молочна шкіра набрала кольору аж ніби земляного. На темному обличчі світилися сірі роські очі. Чорнувату смаглявість рук, ніг, грудей і спини протинали білясті шрами — сліди численних подряпин колючками й сучками, сліди падінь.

Не станеш ні дужий, ні спритний, якщо будеш боягузливо берегтися. І битися не навчишся. На плечі в Ратибора є рубець від меча, на ключиці видулася зросла кістка. Знаки воїнської науки. Що більше прикрашає чоловіка! Бронзові, срібні, золоті браслети і намиста не варті бойового знаку.

В сизім від спеки небі ледь помітно пливли пухнасто-кучеряві баранці. Сонце то закриється паволокою, то знову сліпить блиском і палить землю. В нерухомому повітрі крізь солодку запону пахощів полуниць гостро й пекуче тягло гадючою цибулькою. Тонкий нюх Ратибора міг би виявити зелену гірку стрілку і за три сотні кроків. Каламутна пріль роздушеного ліктем соковитого листя сонце-цвіту здавалася схожою на запах зів'ялої конвалії. Гіркувата цівочка горицвіту нагадала Ратиборові матір Анею, яка зналася на силі трав і на всемогутності таємничих елі в-заклинань.

Горицвіт полюбляє узлісся. Запах горицвіту засвідчив Ратибору, що він наближається до мети.

Ось і низенька вруниста травичка, всипана твердими фіолетовими квіточками. Це барвінок. Ось пряна медунка. За їхніми запахами Ратибор знайшов би ліс і з виколотими очима.

Він переповз-перетік через повалений кореневим черв'яком стовбур осокора, трухлявий і гнилий. Його товсту дрібнозернисту кору слобожани обдерли на поплавці для невода.

По-звіриному перебігши галявинку, Ратибор прошмигнув у кущі густої ліщини і завмер, затамувавши подих: виразно, сильно війнуло духом живої людини!

Ратибор помітив підошву чобота: чоловік не сидів, а лежав. По чоботу Ратибор упізнав Всеслава, слобідського воєводу, зрозумів, що Всеслав, зморений духотою і нудьгою, спав у холодку.

Видно, не лише тривога, а й спокій передається від людини до людини без слів, без звуків, самою силою німого спілкування. Ратибор на мить зажмурився і почув мирне гудіння диких бджіл, тріскуче сюрчання коників, гугукання ніжних горличок.

Стрепенувшись від чарів, Ратибор міцними зубами відкусив горіхову гілочку і, ледь торкаючись босими ступнями землі, підійшов до Всеслава. Всеслав спав, прикривши очі широкою долонею. На волосатій руці, вп'явшись довгим носом, трудився розбухлий від крові комар. Глибоке дихання сонного пухнасто піднімало густі вуса.

Точним і м'яким рухом Ратибор запхнув гілку за ослаблий запоясник воєводи. Забув Ратибор, що душі сплячих людей бродять у снах довкола тіла і все бачать своїми очима, нехай тілесні очі й склепила втома. Мабуть, він зачепив тонку нить, що сполучала сонне Всеславове тіло з душею, і та, зітхнувши, повернулась, щоб оберегти тіло. Воєвода розплющив очі.

Випробовуючи Ратиборову воїнську здалість, Всеслав разом з іншими вартував дорогу на Рось, а молодий, багато забравши собі в голову, надумав посміятися зі старшого.

Серце в Ратибора облилося гіркотою за свій безглуздий вчинок. І — нерозумною люттю. Коли б не спокорила його звичка до послуху, він міг би зігнати гнів за свою необачність на Всеславові. Воєвода, звичний неподільно тримати владу над воїнами-слобожанами, умів читати на людських обличчях. Сорокалітній чоловік підхопився як юнак і, притягнувши до себе Ратибора, прошептав: — Іди... не бачив я тебе.

Дубовий гай на лівому березі Росі невеликий. У старого дуба, який прийняв поличчя Сварога, всього сотень до п'яти родовичів. Могутні дуби. Глянеш угору, і здається, що коряве гілля пнеться до самого неба. Ратибор пробирався не навпростець, а облісками, де були густіші зарості молодняку,

З наближенням до берега Росі дуби змінилися осокорами, їхнє листя здавалося сірим після глибокої зелені дубняка.

На вологій землі, недалеко від води, Ратибор наткнувся на чорну гадюку-козулю, що полює на мишей та на жабенят. Зламати її тендітну спину було б легко, але не час і не місце.

Ратибор поволі-поволі відвів руку, якою мало не торкнувся готової вжалити злої голівки, і обоє завмерли.

"Якщо ти не злякаєшся, злякаються тебе",— вчила сина мати Анея. Тихенько присвистуючи, Ратибор дивився в холодні очка і нашіптував у дитинстві завчену від матері зміїну замову-заклинання.

Він сказав змії, що не хоче їй зла і з родом її нічого не ділить.

Краще їй зійти з людської дороги, краще пошукати здобич посильну.

Багато здобичі в підземних кублах, багато здобичі в старих дуплах. Тож плазуй, плазуй, квапся, квапся, квапся, не барися...

Свистячий шепіт людського голосу заспокоїв змію. Вона відвела голову вбік і, переливаючись гострозубчатим ряботинням товстої спини, потекла геть.

Високі лапаті орляки, від яких ішов важкий дух пилкової прілі, розступилися перед Ратибором. З різьбленого буро-зеленого листу знялися сірі хмарки комарів та дрібної мошви. За крихкими стеблами орляків жорсткою стіною постав річковий очерет. Звиваючись, Ратибор обережно втиснувся між гримучим стеблостоєм. Мошва-тля живою пилюкою осіла на спину, груди, обличчя, заліплювала очі, ніздрі, рот. Ратибор не відмахувався, наче дерев'яний. Він був уже звичний. Ішли найважчі хвилини — тільки б не виказати себе! Забрівши якнайглибше у воду, він сів на сплетіння підводних коренів очерету, залишивши голову на поживу ненаситній мошві.

З дна, каламутячи воду, піднімалися клуби потривоженого намулу. Хижі п'явки, відчувши живе тіло, невидимо стискали і розтискали плоскі чорно-сірі лопаті своїх тіл.

Ратибор думав про великодушного Всеслава. З доброї волі воєводи Ратибору залишалося витримати останнє випробування, щоб його визнали дорослим воїном, щоб стати повноправним слобожанином. Та не так просто непоміченим пропливти відкриту річку. "Тут буде навпростець чотириста п'ядей та знесе течією на бистрині тисячі на півтори",— прикидав Ратибор.

Розглянувшись, він знайшов довгу очеретину, товсту й суху. Із шкіряної калити, намацавши, дістав уламок ножа. Шмат клинка був заточений дуже гостро. Ним Ратибор голив перші волосини на бороді. Стявши очеретину, Ратибор розколов колінчасті гудзи, вишкріб білі перетинки. Знайшлася в торбині і грудка чорної смоли. Ратибор затер розтини, а тоді стягнув їх ниткою. Вийшла трубка два лікті завдовжки, щоб через неї дихати під водою. Ніздрі й вуха плавець заткнув жовтим воском.

Десятків чотири слобожан, між якими багато ще кмітливіших і спритніших за Ратибора, повсюди шукають його, скрізь чатують на випробовуваного, щоб зловити чи хоча б поплямувати здаля тупими стрілами. Ратибор пробирався глибше й глибше, промацуючи дно ногами. Ось і те, що він шукав. Тримаючи очеретину за кінець губами, він пірнув під воду і обома руками підняв камінь завбільшки, як коров'яча голова. Обв'язавши його тонкою мотузкою, Ратибор зробив петлю для руки.

Вливаючись у широке гирло заводі, річка спочатку закручувалась у вирах, потім вгамовувалася, уласкавившись до ніжності пахучих білих лілей-купав і солодкого жовтого латаття.

Літня вода була тепла, м'який намул, заплетений корінням і стеблами плавучих рослин, ледь-ледь засмоктував ноги.

Ратибору здавалося, що він відчуває легенькі-легенькі поштовхи: як і річка, заплава була багата на рибу. Пузаті жаби пірнали і, перекинувшись углибині, спливали гострими носами до чоловіка, витріщаючи на нього дурнуваті баньки. Тут були, Ратибор знав, й інші воладарі вод. Десь у глибокій ковбані-заводі дрімав водяник, ховаючись від денного світла. А русалки і зараз, напевно, з цікавістю підглядали за людиною.

Русалчині сили прибувають з місяцем, з місяцем і зникають. Водяні чарівниці хитрі і збитошні. В місячні ночі вони можуть своїми іграми заманити людину, спокусити, закружляти в хороводі й затягти на дно.

Тримаючи голову над водою, Ратибор пробирався краєм очеретів — голову плавця видно на річці, як уночі вогонь на галявині. Пора й на чисту воду. Він знав, що тут річка неглибока, але в кам'янистому дні є ями-чорториї, там не допоможе й очеретина.

Кілька разів Ратибор глибоко вдихнув, призвичаюючи груди. Тоді, набравши повітря, пірнув. Камінь замагав силу води, що виштовхувала тіло людини. Від очеретів у річку понижувалася мулка, але тверда черепашкова обмілина. Підводний виступ, який починався положистим порогом, круто обривався вглибину. Опираючись щодалі дужчій течії, плавець ішов, закинувши назад голову. Крізь каламутнувату товщу води поверхня річки блищала, наче липка плівка. Кінець очеретини висунувся. Груди стискало. Ратибор сильно видихнув перетліле повітря і глибоко вдихнув.

Річка плинула, тягла за собою. Ратибор чіплявся ногами за дно.