Русь первозданна - Сторінка 4

В слободі нині жило майже п'ять десятків справжніх воїнів, навчених ратної справи. Як і Ратибор, вони всі витримали воїнське випробування. Той, хто вміє бути невидимим, завдає удару перший. Навесні вовк втікає від людини в траві, що не сягає коліна мисливця. І жодна билинка не здригнеться там, де проповзає лукавий звір. Білка розпластається на гілці, кабан безшелесно пройде очерети. Навіть тур уміє заховати в кущах свою могутню тушу. Воїн повинен бути спритнішим і хитрішим за звіра.

Крім воїнів, у слободі жило тридцять ПІДЛІТКІВ, від дванадцяти років і до майже зрілих парубків, що вже голили перший пух на бороді. Князі-старшини родів не згоджувалися тримати в слободі більше народу, відривати багато рук від землі і ремесла. Усі чоловіки в слов'янських родах володіли зброєю, а слободи лягали нелегким тягарем на родові господарства. Щоправда, слобідські самі харчувалися м'ясом з полювання на звірину, самі вичиняли шкури, шили з них зимове вдягання. Але хліб, тканини, олію, овочі, посуд, побутовий дріб'язок постачало плем'я.

Оповідали, що в давнину не було слобід між слов'янських племен, які жили на лісових полянах. Слободи, де вільні від повсякденних господарських клопотів добірні воїни завжди готові були до бою і де кожен підліток повинен був навчитися важкої воїнської майстерності, з'явилися пізніше. Не знали, хто перший додумався до такого звичаю. Біда бути побитим навчила слов'ян тримати в кулаці нехай малий, зате надійний гурт воїнів, що отаборилися в міцному місці.

У людини дві руки, в сім'ї чоловік і жінка, світло бореться з пітьмою — кожна справа має дві сторони, а в доброму сидить і погане, із згоди може вийти і чвара. Потрібна слобода, хто скаже супроти неї слово! Та завжди сперечаються воєводи з родовими князь-старшинами. Старшини правлять своє: навчив справи і якнайшвидше поверни хлопця в рід. А воєводи намагаються так прихилити молодих до воїнської справи, щоб ті назавжди осідали в слободі. І так погано, і так недобре... Та сім'я має бути в кожного, одружують зрілого парубка якнайшвидше, чи в слободі він живе, чи вдома. Не можна чоловікові, не можна жінці залишатися безплідними.

Стояли Всеслав з Ратибором на вежі, слухали, приглядалися — немає нічого в темних володіннях ночі. "Що тривожить воєводу?" — думав Ратибор. Згадувалося, що нині увечері один із роських князь-старшин, лукавий відун Колот, Всеславів приятель, завітав до слободи. Колот — частий гість. Нібито Колот бродив у зароських місцях... Всеслав обірвав думки Ратибора. Неспокійний воєвода вирішив: бути нічному пошукові.

Тихо, але пронизливо покликав ріг: "Ту-у... ту-уу... ту-ту!" З низьких дверей навально посипалися слобожани. Після непроглядної темряви хати в дворі здавалося світло. Навпомацки зав'язували ремені взуття, обкручуючи литку до коліна. Оглядали зброю — кожен був привчений тримати своє завжди в одному місці — на дерев'яних кілках, густо понабиваних у стіни хат. Неголосно перегукувалися і, розбившись на свої десятки, шикувалися у дворі, чекаючи наказу. Почувши — заквапилися. Одні спускалися назовні драбиною. Інші, перекинувши з верху частоколу на край сухого рову довгі жердки, з'їжджали, обхопивши гладеньке дерево руками й ногами. В слободі залишилися підлітки і з ними п'ятірка старших.

Глибокий сон ночі порушився тупотом ніг, озутих у товсту м'яку шкуру: слобожани бігли до річки. Всеслав з підручними стримував тих, що набрали надмірного розгону, задаючи швидкість бігу. В темряві безмісячної ночі збитий гурт воїнів здавався дивовижним чудовиськом, яке раптом наїжачилося гострими списами.

Навпроти слободи літній спад вод відкрив брід уздовж гребенів злизаних течією скель річкового порога. Воїни наблизилися до броду. Там Всеслав звелів десятці молодиків брати коней і наздоганяти піших по дорозі до Турового урочища.

Вдень чергові пастухи із слобідки з помічниками-підліт-ками випасали табун далеко від слободи, зберігаючи на ніч траву в плавнях. Із сутінками табунники гнали коней ближче до слободи. Не просто вночі пройти до коней, хоч і об'їжджених, але звичних до вільного випасу на паші. Вночі кінь сторожко лякливий. Здалеку Ратибор рогом покликав табунників. Без поспіху, з тихим лагідним погукуванням, слобожани відбили чотири десятки коней. їх приласкували, попліскували долонями по міцних шиях, лагідно приказуючи звичні слова — поступись та пусти! — засовували залізні ховстила в непокірні морди і закидали за вуха вуздечні ремені. Кожен узяв по троє запасних коней.

Бігти до броду — гаяти час. Піші давно переправилися і відійшли далеко. Два табунники провели воїнів до човна. В нього поклали зброю, щоб не підмочити. Ратибор змусив своїх коней зайти у воду. За ним самі, без принуки пішли інші коні. Чорна Рось спінилася. Привчені до переправи плавом коні пливли без натуги, вільно поклавши голову на воду. Щоб було легше тваринам, вершники посповзали з їхніх спин і, тримаючись за конячі холки, пливли з того боку, куди відносила течія, щоб не затягло під конячий живіт.

На березі коні, обтрушуючись, форкали, провіщаючи удачу. Натягнувши поводдя, верхівці чекали умовного знаку від піхотинців. Почувся далекий крик сови: "К-оо!.." Не пора ще кричати совам осіннім голосом. А коли й настане їхній час — буде інший голос і в слобожан. Ратибор, вслу-хаючись, полічив — один, другий, третій. Разом з повільною лічбою на чотири вухо вловило інший совиний крик. Пора!

Краєм діброви, звідки дивився в степ образ Сварога, кіннотники пустилися галопом.

Ратибор сидів без сідла, камінно стиснувши коліна, на гнідому. Його Всеслав визначив старшим у десятці.

Відпустивши поводдя, слобожани скакали за головним, ковзаючи на спинах коней в такт скачці — вперед-назад, вперед-назад. По колінах шмагала трава.

Як завжди і скрізь, наче приросла до тіла зброя мчить разом із слобожанами. Справа, за плечем, сагайдак з трьома десятками стріл. До сідла приторочений лук в налучни-ку із запасними тятивами. Ліворуч меч, чи сокира, чи довга шабля. Правобіч, на зріст високого чоловіка,— дріт-спис із залізним наконечником. Груди стискає перехрестя ременів-перев'язів меча й сагайдака. Звична ноша для слобожанина така ж легка й непомітна, як для жінки сорочка, підв'язана барвистою биндою, та душогрійка, виплетена з шерстяної ниті.

Піхотинці встигли далеко випередити кінних. Вони йшли широко, по-слобідськи. За такою ступою кінь встигає лише риссю. В дні, коли світла стільки ж, як ночі, воїни можуть від світання до смерку пройти вісімдесят верстов.

Верстви за три від переправи Всеслав залишив махального, щоб той криком сови кликав кінних. Ратибор підібрав товариша, підібрав і другого. Тільки після третього махального вершники наздогнали піших.

Ніч квапилася; обертаючись в небесній тверді, зорі говорили про вічне протікання невпинного часу, в якому кожен прямує до здійснення замисленого.

Наближається і Турове урочище. Ще й ще поворот. Тут останні згини степової дороги, якими вона, вийшовши з далекого півдня, врізається в прироські діброви. Перед вершниками вигулькнув чоловік з простертими вгору руками небаченої довжини — із списом і мечем.

На Туровому урочищі постійний дозор — шість чи сім слобожан. Зустрічний вершник . квапився в слободу посильним.

Вісті важливі. Увечері, коли почало темніти, ніби завиднілися вершники, що йшли з півдня. Мало було світла, не було певності, а може, це тури чи дикі коні-тарпани.

Старший дозору послав двох розвідати. Ще не повернулися ті двоє, коли з вершини високого в'яза, що був у дозору за сторожову вежу, сам старший помітив зблиски полум'я там, де починається Солодкий ручай.

Аюди в степу... Степ не посилав нічого доброго до Рось-ріки. Ромеї припливали навесні, в повноводдя, по Дніпру на торг, а в Рось ніколи не заходили.

Віщуном виявився воєвода. Віщуном називають людину, яка вміє додати до міркувань розуму ясне проникання духу, здатну побачити здалеку невидиме для звичайного ока і особливим чуттям провістити майбутнє.

Пам'ятатимуть слобожани цю ніч, усі замисляться над чудодійним даром свого воєводи.

Минеться день тривоги, минуться літа молодості й сили. Хто доживе до старості, хто донесе до неї пам'ять і розум, той згадає минувшину і оцінить її.

Ось і кінець Турового урочища. Темрява погустішала. Узлісся останньої діброви здається берегом пустельного степу.

Дозорні жили в хитро замаскованих норах з подвійними і потрійними виходами, як у лисиць. Повернулися вивідни-ки, послані старшим дозорним. Біля Солодкого ночують люди. Коні пасуться в балці ручая, спутані, як на поході в чужому місці. Скільки зайд? Коней багато — певно, там і в'ючні і запасні. Судячи за табуном — людей буде не менше сотні.

з

Остання чверть ночі збігає до кінця, так само, як було в незліченні поминулі ночі, як буде для незліченних днів, що плинуть з вічності літ.

Світ, наче дерево весняним соком, сповнюється передчуттям сонця. Сторожовий воїн, спираючись на обридлий спис, хоче побачити синяву, що витісняє глибоку чорноту неба. Пам'ять людини, звичної спостерігати рух зірок, незабаром допоможе їй назвати яскраво-рожевим, багряним, зеленим та іншими невідтворні барви світання.

День близько. Нічний звір скорочує вигадливі, але розраховані петлі пошуку, підкорені запаху слідів живого харчу-здобичі. Пора нічним полювальникам обрати місце для останньої засідки. Вдалі чи невдалі були лови, доведеться залягти на довге, сонне і сторожке днювання.

Чотириногий денний звір розбуджується позовами голодного живота. А людина в цю коротку передсвітанкову годину спить міцніше, солодше за всю ніч. Росичі знають, що недаремно людині добре спиться під ранок: темні сили, злі духи, наче завбачливі нічні хижаки, квапляться покинути терени, відкриті для готового з'явитися на сході всепереможного світла. Чаклуни, які вселяються на ніч у тіло вовка, лиса, ласиці чи сови, натішившись нічним розбоєм, уже повертають свою душу людському тілу, що мирно лежало цілу ніч. Уся нечисть, усі перевертні в шкурах та пір ї збиваються в передранкових туманах, тягнуться в глухі лісові хащі і до входів у печери. Лихе відступає в страху перед світлом, але повільно, щоб не втрачати останньої миті скороплинної вольготності — літня ніч коротка.

Наче перевертні, вовча сім'я йшла за літучим загоном хозарів.