Рябий пес біжить краєм моря - Сторінка 12

4

А вони тим часом поволі кружляли на човні в мертвому, аспідно-чорному просторі, поволі втрачаючи в імлі нічного туману останні надії на порятунок. Ні, занадто нерівні були сили — морок вічності, що існував ще до появи Сонця у Всесвіті, й четверо приречених в утлому човні... Без води, без їжі, без дороговказних зірок серед океану...

Ніколи не бачив Кириск такої чорної чорноти на світі й ніколи не гадав за своє коротке життя, що такі жорстокі муки непогамовної спраги. Щоб якось перебороти себе, Кириск почав думати про ту синю мишку-напувальницю, яка його колись визволила, напоїла й зцілила...

Синя мишко, дай водні

Він заходився безперестанку нашіптувати сам собі це дивовижне заклинання, якого навчила його мати:

Синя мишко, дай водні Синя мишко, дай води!

І хоч чудо не відбувалося^ він і далі ревно благав і кликав синю мишку. Тепер вона стала його надією й замовлянням проти спраги...

Синя мишко, дай води!

Замовляючи себе, намагаючись таким чином одвернута свою увагу, хлопчина то впадав у дрімоту, то прокидався, мимохіть прислухаючись уривками серед сну до розмови Органа й Ємраїна. Вони про щось тихо й довго розмовляли. То була чудна, незрозуміла розмова, з довгими паузами мовчання, з недомовленими й іноді незрозумілими словами. Кириск виразніше розбирав слова Органа, приткнувшись у нього під боком,— старий говорив через силу, важко дихаючи, але вперто переборюючи хрипи й клекіт у горлі, а батька чув гірше — той сидів далі, за своїми веслами.

— Не мені тебе вчити, але подумай, аткичх,— палко шепотів Емраїн, так наче хтось міг їх тут почути.— Ти ж розумний чоловік.

— Думав, дуже добре думав, так буде краще,— відповів Орган, залишаючись, як видно, все ж при своїй думці.

Вони ненадовго примовкли, і потім Емраїн промовив:

— Ми всі в одному човні — всім нам судилася однакова доля.

— Доля, доля,— з болем пробурмотів старий.— Долі не минути, відомо,— говорив він з хрипким придихом у голосі,— але на те вона доля — хочеш покорись, хочеш — ні. Якщо нам кінець — комусь можна й самому поквапити долю, щоб інші побачилися. £ам подумай, а що коли шляхи відкриються, пустишся з останніх сил, і земля буде вже на видноті, й не вистачить кількох ковтків води душу дотягти, хіба розумно, хіба не прикро буде?!

Емраїн .відповів щось невиразне, і вони замовкли.

Кириск намагався заснути і все кликав свою синю мишку. Йому здавалося, що вона появиться, коли він спатиме... Проте сон не йшов.

Синя мишко, дай води!

— Ну, як там Милгун?— спитав Орган.

— Та все так само — лежить,— відповів йому Емраїн.

— Лежить, кажеш;— І, перечекавши трохи, старий промовив, нагадуючи:— Опритомніє — передай йому.

— Гаразд, аткичх.— Голос Емраїна при цьому затремтів, він через силу прокашлявся.— Усе передам, як було сказано.

— Скажи йому, що я поважаю його. Він великий мисливець. І людина непогана. Я завжди поважав його.

І знову вони замовкли.

Синя, мишко, дай води!

Емраїн потім щось сказав, Кириск не зовсім розчув його слова, а Орган відповів йому:

— Ні, не зможу чекати. Хіба не бачиш? Сил не вистачить. Добрий собака здихає далі від очей. Я сам. Я був великою людиною! Це я знаю. Мені завжди снилася Риба-Жінка. Ти цього не зрозумієш... Я хочу туди...

Вони ще про щось говорили. Кириск засинав, кличучи мишку-напувальницю:

Синя мишко, дай води)

Останнє, що він почув, як батько, присунувшись ближче до Органа, сказав:

— Пам'ятаєш, аткичх, якось купці приїжджали на оленях, сокири міняли й усякі речі. Отой Рудий здоровенний розповідав, що був у якійсь далекій країні великий чоловік, який пішки пройшов по морю. Були ж такі люди...

— Виходить, він дуже великий чоловік, найбільш великий з усіх великих,— відповів на те Орган.— А в нас найбільш велика — Риба-Жінка.

Кириск уже спав, але якісь слова ще невиразно долинали до його свідомості:

— Почекай. Подумай трохи...

— Пора. Я своє пожив... Не затримуй. Сил немає, не винесу...

— Така пітьма...

— Чи не однаково....

— У мене ще не всі слова закінчились до тебе...

— Слова не кінчаються. Не кінчаться й після нас.

— Така пітьма.

— Ви ще потримаєтесь, там ще є трохи води... Чиясь велика, тверда й широка долоня, навпомацки

приторкаючись, обережно лягла на голову хлопчика. Він зрозумів спросоння: то була Органова рука. Тепла, важка рука деякий час лежала на його голові, немов бажаючи захистити й запам'ятати її, голову Кириска...

Снилося Кирискові, що він ішов пішки по морю. Ішов туди, де повинна бути земля, щоб напитися води."Ступав, не провалюючись, не тонучи. Дивне й чудне було видіння навкруги. Чисте, сяюче море розстелялося скрізь, куди тільки сягали очі. Крім моря, крім морської води, нічого на світі не існувало. Тільки море і тільки вода. І він ішов по тій воді, як по твердій землі. Хвилі повільно котилися під сонцем звідусіль, з усіх боків. Не можна було вгадати, звідки з'являлися хвилі й куди вони котилися.

Він ступав по морю в цілковитій самотині. Спершу йому здалося, що він побіг поперед Органа, Емраїна й Милгуна, щоб скоріше знайти воду й скоріше покликати їх. Але потім він зрозумів, що опинився тут у цілковитій самотності.

Він гукав, кликав їх, але ніхто не обзивався. Ні душі, ні звуку, ні тіні... Він не знав, куди вони щезли. І від цього йому стало страшно. Догукатися не міг. І землі не видно було ніде, ні з якого боку. Він побіг по морю, тяжко дихаючи, витрачаючи сили, але нікуди не наближався, залишаючись на місці, пити хотілося все дужче й нестерпніше. І нараз він побачив птаха, що літав над ним. То була качка Лувр. Вона з криком ширяла над морем, шукаючи місцини для гнізда. Але ніде не знаходила' й клаптика суші. Кругом без кінця-краю хлюпали хвилі. Качка Лувр жалісно стогнала й кидалась на всі боки.

— Качко Лувр!— звернувся до неї Кириск.— Де земля, в якій стороні, мені хочеться пити!

— Землі ще немає на світі, ніде немає!— відповіла качка Лувр.— Кругом тільки хвилі.

— А де ж усі інші?— спитав хлопець про людей, що позникали.

— їх немає, не шукай, їх ніде немає,— відповіла качка Лувр.

Моторошне почуття самотності й туги, яке не передати словами, охопило Кириска. Йому хотілося тікати звідси куди очі бачать, але тікати не було куди, тільки вода й хвилі обступали з усіх боків. Качка Лувр зникла вдалині, перетворюючись на чорну цятку.

— КачкоЛувр, візьми мене з собою, не залишай мене! Я хочу пити!— заблагав хлопець.

Та вона не озивалась і незабаром зовсім зникла з очей, шукаючи землі, якої ще не існувало. А сонце сліпило очі.

Він прокинувся в сльозах, все ще схлипуючи й відчуваючи тягар безутішної туги й страху. Поволі розплющив заплакані очі, зрозумів, що бачив сон. Човен злегка похитувався на воді. Туманна імла, сіріючи, нависала, обступала з усіх боків. Отже, ніч минула, надходив ранок. Він ворухнувся.

— Аткичх, я хочу пити, я бачив сон,— пробурмотів він, простягаючи руку до старого Органа. Рука його ні на кого не наткнулася. Органове місце на кормі було порожнє.

— Аткичх!— покликав Кириск.

Ніхто не обізвався. Хлопець підвів голову й стрепенувся:

— Аткичх, аткичх, де ти?

— Не кричи!— враз присунувся до нього Емраїн. Він обняв сина, міцно притиснув його до грудей.— Не гукай, аткичха немає! Не клич його! Він пішов до Риби-Жінки.

Але Кириск не слухався:

— Де мій аткичх? Де? Де мій аткичх?

— Та послухай же! Не плач! Заспокойся, Кириску, його вже немає,— пробував умовити батько.— Ти тільки не плач. Він сказав, щоб я тобі дав води. В нас ще є трохи. От ти перестанеш, і я дам тобі пити. Ти тільки не плач. Скоро туман розсіється, і тоді от побачиш...

Кириск не вгамовувався, в розпачі вириваючись із батькових рук. Од різких рухів човен захитався. Емраїн не знав, що робити.

— Ось ми зараз попливемо! Дивись, ми зараз попливемо! Агов, Милгуне, устань, устань, кажу! Попливли!

Милгун почав гребти. Човен поволеньки заковзав —по воді. Й знову попливли вони невідомо куди і невідомо чого в густому молочному тумані, що, як і раніше, геть заснував весь білий світ.

Так вони зустріли новий день. Тепер їх залишалося троє в човні.

Синя мишко, дай води!

Потім, коли Кириск трохи заспокоївся, Емраїн пересів до весел, і вони попливли в чотири весла трохи швидше, і знову ж таки невідомо куди й невідомо чого. А Кириск, приголомшений зникненням старого Органа, все ще гірко схлипував, сиротливо сидячи на кормі. Батько й Милгун теж були пригнічені й нічим і ніяк не могли допомогти ні собі, ні йому, Кирискові. Тільки й надумали — взятися за весла. Пливли, аби тільки пливти. Обличчя їхні були чорні в білому тумані. І над усіма ними висіла спільна, невідхильна, нещадна біда — спрага й голод.

Вони мовчали, ні про що не говорили. Боялися говорити. Лише через деякий час Милгун кинув весла.

— Діли воду!— понуро сказав він Емраїнові.

Емраїн націджував з барила на денце ковша кожному по кілька ковтків. Вода була затхла, з неприємним запахом і з присмаком гнилизни. Але й такої залишалося тепер зовсім трошечки. Ще поділити разів три-чотири — не більше. Ніхто не напився, й нікому не стало легше од випитого.

І знову настало важке до отупілості чекання: зміниться погода чи ні? Вже ніхто не висловлював ніяких гадок, не плекав якихось надій. Ослаблі й знеможені, вони мимохіть ставали байдужі — сумирно чекали своєї долі, без мети кружляючи на човні в гиблому тумані. Залишалося тільки одне — примиритися з долею. Туман усе більше пригнічував і душив їхню волю. Лише раз, брутально вилаявшись, Милгун проговорив з тремтінням і ненавистю в голосі:

— Хай би тільки зник туман, і я ладен померти! Сам кинуся з човна. Аби лише побачили очі мої край світу!

Емраїн промовчав, навіть голови не повернув. Що можна було сказати? Тепер він залишався в човні за старійшину. Але нічого іншого запропонувати він не міг. Нікуди було пливти!

Час минав. Човен тепер дрейфував сам собі, то завмираючи на місці, то знову рушаючи.

І з кожною годиною зростала загроза їхньому життю: до непогамовної спраги додався нестерпучий руйнівний голод. Сили згасали, тікали з тіла.

Кириск лежав на кормі, напівзаплющивши очі. Голова обважніла, паморочилась, дихати було важко, а спазми одна за одною схоплювали порожній шлунок. І весь час хотілося пити. Страх як хотілося пити.

Синя мишко, дай води!

Заклинаючи й кличучи синю мишку-напувальницю, хлопець намагався тепер забутися, тепер він шукав порятунку в спогадах про те життя, що залишилося біля підніжжя Рябого Пса і яке тепер було недосяжне й казкове.

"Синя мишко, дай води!"— шепотіли його губи, і від того, що паморочилася голова, він уявляв собі, як вони бавилися, скочуючись з трав'янистого пагорба, наче колоди.