Рябий пес біжить краєм моря - Сторінка 9

Іншого виходу не було. В море полетіли обидва вінчестери, гарпун, мотки вірьовок і всі інші речі, навіть бляшаний чайник Органів. Найтрудніше їм було з тушею нерпи. Намокла, ослизла, обважніла туша не піддавалася. її треба було підняти з дна човна і вивалити за борт. Те, заради чого вони йшли в плавання на безлюдні острови,— здобич,— треба було викинути геть. Вони хрипко гарчали, викрикували лайки й прокляття і насилу підтягали в тісняві тушу до краю борту й нарешті скинули її в море. Навіть у цьому сум'ятті й дикій борні з морем було відчутно, як полегшено хитнувся човен, звільнившись од важкої нерпи. І, можливо, саме це й урятувало...

Орган отямився перший. У білій, позбавленій життя пустелі він не одразу міг збагнути, де він і що означає ця каламутна, непроглядна нерухомість навколо. То був Туман.

То був великий Туман, що безмовно, неподільно й непорушно панував о тій порі над усім простором океану. Великий Туман переживав своє велике оціпеніння...

Коли очі трохи призвичаїлися, старий Орган розрізнив у млі контури човна, потім людей. Емраїн і Милгун валялися на своїх місцях біля весел. Смертельно вимучені, виснажені нічним шквалом, вони лежали в незбагненних позах, ніби були вбиті наповал, і тільки сипле, переривчасте хропіння свідчило про те, що вони живі. Кириск лежав, скоцюрбившись біля його ніг, припавши до барила. Він змерз уві сні від вологості й холоду. Орган пожалів, його, але нічим не міг допомогти.

Приголомшений пережитою ніччю, він сидів на кормів опустивши сиву голову. Все тіло в старого боліло й нило. Його довгі вузлуваті руки безсило звисали. Багато всякого лиха й випробувань довелося пережити Органові на своєму віку, але такого жорстокого випадку не знав навіть він. Старий не уявляв собі, де вони зараз, куди їх загнав шторм, на якій відстані від землі, в морі вони чи в самому океані. Він не уявляв собі навіть, який зараз час. В суцільному густому навислому тумані не можна було відрізнити дня від ночі. Але, дуже ймовірно, коли зважити на те, що шторми звичайно затихають перед ранком, стояв день. Можливо, друга половина дня.

Як би там не було, навіть радіючи, що дивом усі залишилися живі, Органові було чого опустити голову. Позбувшись усього, що було з ними в плаванні, навіть рушниць, які вони виміняли в заїжджих купців за сотні соболів, вони залишилися тепер у човні з двома парами весел і початим барилом прісної води. Що їх чекає попереду?

Звичайно, коли веслярі прочумаються, вони разом обдумають, що їм робити далі. Але хто скаже, в який бік пливти? Це передусім. По-друге, якщо дочекатися ночі і якщо не захмариться небо, то можна буде спробувати визначитися по зірках. Але скільки часу їм доведеться пливти? Скільки їм треба буде сили? Чи стане сили, чи витримають?

А туман, що за туман? Так густо й нерухомо лежить він над морем. Неначе став тут навіки. Невже скрізь так, невже весь світ поринув у такий туман?..

Хотілося курити й пити. Про куриво, однак, нічого було й думати,— весь тютюн, що лишився в нього, вимок. І люлька десь зникла. А вода? А харч? Орган боявся думати про це. Поки що можна було ще терпіти, і поки що можна було ще не думати...

На морі стояв мертвий штиль, повний спокій. Човен лише злегка похитувався на місці. Нікуди його не тягло, й нікуди він не рухався. Весла, кинуті у воду, безвольно лежали на тихій поверхні. Можна було зрозуміти Ємраїна й Милгуна — вони дійшли такої межі перевтоми, що не могли підняти весла на борти: обох звалив мертвий сон.

При цілковитому безвітрі все завмерло у млі й нерухомості. Море стояло, туман стояв, човен стояв, поспішати не було куди... пливти не було куди...

Сумнр прикурнувши, старий непомітно заснув і прокинувся, коли його розбудив Кириск.

— Аткичх, аткичх! — торсав .його хлопець.— Ми хочемо пити.

Орган стрепенувся й зрозумів, що три одноплемінники ждуть від нього дій, бо він старійшина, і зрозумів, що починається найстрашніше — розподіл води...

Туман стояв так само густо й нерухомо. На морі залягла цілковита тиша.

Того дня вони весь час неквапливо пливли в тумані. Без мети й невідомо куди.

Після того як люди оговталися й усвідомили своє становище, стояти на місці було вже неможливо.

І вони пливли. Може, наближаючись до землі, а може, навпаки, віддаляючись від неї.

Але все-таки в цьому була якась ілюзія руху.

Вся надія була на те, що туман розвіється і тоді стане ясно, що й до чого.

Принаймні вночі можна буде побачити зірки, коли розвіється туман. Найперше.треба було вхопитися за зірки...

І ще була надія, що наткнуться на якийсь острів. Тоді буде легше зорієнтуватися.

Так вони й пливли поки що в нікуди — весь час у туман.

Але й при цьому Орган звелів дати хоч такий-сякий лад у човні. Вичерпали геть-чисто воду до дна, щоб під ногами не хлюпотіло. Кириска він посадив поруч себе на кормі, щоб тепліше було хлопчині під боком і щоб він обсихав скоріше. Води видав усім порівну. На перший раз усім по неповному на одну чверть ковшу. Після штормової ночі конче треба було напитися хоч би раз досхочу. Але Орган попередив, що відтепер питимуть лише тоді, коли він вважатиме за потрібне, і лише стільки, скільки він наллє. І при цьому для більшої переконливості побовтав водою в барилі — воно вже було наполовину порожнє.

Була й несподівана радість: коли надумали розливати воду, за барилом, у самому кутку корми, під лавкою знайшли з нерп'ячої шкіри торбу з в'яленою юколою. Велику торбу з харчами викинули за борт разом з іншими речами, а цей мішечок, що наготувала в дорогу дружина Милгуна. ненароком залишився на місці, бо лежав під лавкою, за ба рилом, який Кирискові доручили берегти будь-якою ціною. Правда, в тій торбі було повно морської води і юколу не можна було взяти в рот: так вона просякла сіллю, а й без того ж солона. І все ж таки то була їжа. І коли б мали вдосталь прісної води, то й така юкола цілком згодилася б.

Але поки що юколу ніхто не їв, боячися спраги...

Всі чекали одного: коли щезне туман...

У цілковитому безгомінні й нерухомості туману лише сумно скрипіли весла в кочетах. Скрипіння те серед великої тиші схоже було на стомлені благання й стогін людини, що заблукала: де я, де я? Куди мені, куди мені податися тепер?

Всі чекали одного: коли щезне туман...

Але він не щез і не мав наміру щезати. Туман не ворушився. Здавалося, що якесь неймовірне страховисько, якась інша неземна сутність, що дихала проймаючою вологістю, поглинула весь білий світ — і Землю, і Небо, і Море...

Знову настала ніч у череві туману. Про це можна було судити з того, що все навколо налилося чорнотою. І ніяких зірок, ніякого неба вгорі.

Пливти кудись, аби тільки кудись пливти, вже не мало ніякого сенсу.

Чекали, сподівалися, надіялися,— чи не покажуться зорі на небі. Чекали з години на годину. Чекали появи вітру, який Іірогнав би цей ненависний, тричі проклятий туман. Не спали. Молитвою просили духа неба, щоб розкрив він зоряний небосхил, викликали молитвою володаря вітрів, щоб прокинувся він за морем — гривастий і кудлатий звір.

Але все даремно. Ніхто не чув їхніх благань, і туман не розвіювався.

Кириск також чекав появи зірок. Ті зорі, що завжди, як іграшки, виблискували в небі, тепер були йому найпотріб-ніші. Все те, що довелося пережити з минулого вечора, приголомшило, налякало хлопчину. Адже легко було дитячій душі зневіритися, надломитися, сокрушитись назавжди. Але те, що троє дорослих, перебуваючи в одному човні з ним, у час, коли їм усім загрожувала смертельна небезпека, коли, здавалося, вже наставав кінець їхньому плаванню, вистояли, перебороли оскаженілу стихію, вселяло в нього надію, що й цього разу шлях до порятунку буде знайдено. Він дуже вірив, що коли тільки з'являться зорі в небі, прийде край їхнім стражданням.

Тільки б швидше це сталося, скоріше б вернутися назад, до землі, туди, до Рябого Пса, скоріше, скоріше, скоріше, бо дуже хочеться пити і їсти, нестерпно хочеться пити і їсти, й що далі, то гостріше хочеться пити і їсти, страшенно хочеться додому, до матері, до рідних, до домівок, до димів, до струмків і трав...

Цілу ніч потерпілі томилися в чеканні, але нічого не змінилося — туман не рушив з місця, зорі не висипали на небі, море й далі залишалося в імлі.

І цілу ніч хотілося пити, було сиро й холодно, але передусім дуже хотілося пити. Кириск міг гадати, що тільки він так тяжко хотів води, але й інших так само мучила непогамовна спрага. Та йому хотілося пити найдужче. І це його терзало, що йому хотілося пити дужче за всіх.

А старійшина Орган не дав води, коли Кириск все ж попросив трохи.

— Ні,— твердо сказав він,— зараз не дам. Терпи.

Коли б знав він, старий Орган, як хотілося пити після юколи, що вони втрьох, з батьком і Милгуном, все ж таки не витерпіли до кінця дня — почали гризти, зголоднівши. І хоч запили юколу водою, та цього було зовсім мало, а через деякий час пити захотілося ще дужче. А старий Орган не приторкнувся до юколи, перетерпів, але й води не пив, зберіг, не дозволив собі й ковтнути. Того дня двічі пили воду — вранці й увечері, за винятком Органа. Увечері зовсім небагато, всього лише на дні ковша. А води в барилі залишалося все менше й менше.

Коли хотілося пити, пити й пити, чекання перемін ставало нестерпним катуванням.

Так тривало всю ніч... І всю ніч лежав непорушно застиглий туман. І море не ворухнулося...

І на ранок ніяких змін. Лише трошки світліше стало в сіро-бурих надрах туману, ледь просторіше. Тепер можна було розрізнити обличчя й очі. І на кілька сажнів навколо човна тьмяно сріблилась важка, нерухома, мов ртуть, мертва хвиля. Такої стоячої води Кириск ніколи не бачив. І ніякого вітерцю, і ніяких змін. — Але того ранку хлопця дуже вразило, що так різко змінилися обличчя дорослих. Осунулися страшенно, позаростали твердою щетиною, очі померкли, попровалювалися темними колами, ніби схопила їх смертельна хвороба. Навіть батько, на що вже дужий і впевнений, і той неймовірно змінився. Тільки й лишилося — борода. Губи покусані до чорноти. І на Кириска дивиться з жалістю, хоч і мовчить, нічого не каже. Особливо осунувся старий Орган. Згорбився, ще біліший став, і кадикаста шия його витяглася і подовшала, а очі сльозилися ще більше, ніж досі.