Рябий пес біжить краєм моря - Сторінка 8

- Чингіз Айтматов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Кривди нікому не подарує"— побився одного разу з якимсь заїжджим купцем. Довелося всім родом вибачатися та задобрювати купця. А Милгун — нізащо: хоч і короткий на зріст і круглий, як пень,— рветься: я, мовляв, покажу йому, де правда. Напився п'яний. До цього діла він охочий. Кілька чоловік, і Емраїн в тому числі, хотіли його скрутити, так набралися лиха. Дужий, виявилося, наче ведмідь. Він Кирискові аки 1 Милгун. З батьком вони в дружбі, завжди в парі ходять на полювання, бо вони ніколи не підведуть один одного і обидва однаково надійні мисливці. У Милгу-на син ще зовсім маленький — тільки-тільки бігати почав, і дві дівчинки старші. Кириск нікому їх скривдити не дає;

А к м — частка, що вживається у взаєминах із старшим родичем.

хай спробує хтось зачепити. А мати Кирискова тих дівчаток Милгунових любить, як своїх рідних, часто вони прибігають побавитися з Псулк.

Але найкраща серед усіх дівчаток Музлук! Шкода, кажуть, коли вона виросте, її оддадуть на сторону — заміж сусіднім людям. От би взяти та й не віддати...

Там, на узбережжі, мало коли думав Кириск про такі речі, а тепер, на відстані, все звичайне набуло для нього раніше невідомого зворушливого сенсу.

Йому нараз дужу-дуже захотілося додому, туди, де за сопкою Рябого Пса, в долині річки, на узліссі, розташувалося старовинне стійбище прибережних нівхів — людей Риби-Жінки. Так йому закортіло в ту хвилину до матері, що аж серце занило. Але далеко вони були від рідного узбережжя, від рідного Рябого Пса, що вічно біжить у своїх справах краєм вічного моря. Кириск мимохіть обернувся навіть, немов бажаючи упевнитися у тому, і, роззираючись на всі боки, побачив зовсім несподіване.

По морю, закриваючи майже пів-обрію, двома широкими язиками, що змикалися, насувалася на них сіра стіна густого туману. Туман підступав зримо, могутньо клубочачись по чорній поверхні води, неухильно заповнюючи собою весь навколишній простір. Він наближався, мов жива істота, мов страховисько, що мало намір неодмінно захопити, проковтнути їх разом з човном, разом з усім зримим і незримим світом. Туман облягав їх саме з того боку, де раніше, подумавши, що то острів, Кириск бачив щось невиразне, якусь застиглу серед моря сіру масу. Тепер уся та маса, набухаючи й розростаючись на ачах, безшумно й безупинно котилася, гнана вітром, до них.

— Дивіться! Дивіться! — злякано закричав Кириск. Усі оторопіли. Човен, залишившись на мить некерова-

ним, затанцював на хвилях.. І в ту ж мить почувся грізний шум великої хвилі, що вибігала з-під густої завіси туману. Хвиля йшла накатом, з усе наростаючим гуркотом збунтованої води, надуваючись, виростаючи й руйнуючись одночасно.

— Повертай! — одчайдушно закричав Орган.— Повертай носом!

Ледве веслярі встигли повернути човна проти хвилі, як перший удар шторму мало не перекинув органівський каяк. Хвиля промчалася, викликаючи збурення моря, і тоді вже підступив туман. Коли залишалося до наповзаючого краю —туману зовсім близько, стало виразно видно, з яким похмурим торжеством, з якою зловісною невблаганністю й невідхильністю сунулася, клубочачись, ця жива пітьма.

— Запам'ятовуйте вітер! Запам'ятовуйте вітер! — устиг прокричати Орган. І одразу все потонуло в безпросвітній імлі. Туман упав, як обвал, хоронячиїх у безодні безмірного мороку. Зразу ж, за одну мить, вони потрапили з одного світу в інший. Все щезло. З цієї хвилини не стало ні неба, ні моря, ні човна. Вони не розрізняли навіть облич одне одного. І з цієї хвилини вони вже не знали спокою — море бушувало. Човна кидало то вгору, то вниз, то разом вино-сячи на гребінь валу, жбурляючи разом у розпанахану прірву поміж хвилями. Від бризок і сплесків одяг намок, ставав усе важчим. Але найбільше лихо було в тому, що люди в суцільному тумані нічого не розрізняли навколо, нічогісінько не бачили і не могли второпати, що діється в морі, що слід робити. Залишалося єдине — боротися наугад, наосліп, аби лише утримати якимсь чином човна на плаву, не дати йому перекинутися. Тепер уже не могло бути й мови, щоб направляти човна до якоїсь мети. Хвилі несли його силою своєї непогамованої примхи невідомо куди, і невідомо, скільки це могло тривати.

Кириск і раніше чув про випадки, коли мисливці в морі потрапляли в негоду, бувало, зникали назавжди, тоді пойняті жалобою жінки й діти багато днів палили вогнища на схилах Рябого Пса, в безнадії сподіваючись: а може! Але й тоді навіть приблизно не міг уявити він, як це страшно й дико — гинути у відкритому морі. І тим більше не відав він, що безневинні тумани, ці безмовні пришельці зимової пори, появу яких він так любив, бо з ними весь світ, зачарований молочною тишею, вкривався рівним білим маревом, і земні речі ніби зависали, примарно завмираючи в повітрі, і душа переповнювалась нез'ясовним жахом і млостю в чеканні якогось казкового видіння,— не гадав він, що ці тумани можуть обернутися на такого грізного всюдисущого ворога. Скручуючись, сунучись поповзом, розпливаючись і знову стискуючись, темні клуби туману, пливучи над морем, що розігралося, нагадували зміїв...

Учепившись у сидіння, Кириск від страху судорожно притискувався до ноги старого Органа.

— Ти держись за мене! Міцно держись! — прокричав йому на вухо Орган, і більше він уже не міг щось сказати або зробити для хлопчика.

І ніхто з них не міг полегшити його долю, бо всі вони були рівні перед лютістю стихії. Хоч би навіть Кириск закричав, заплакав і почав би кликати батька, то й тоді Емраїн не рушив би з місця, бо човен тільки тим і тримався на плаву, що він і Милгун одчайдушно балансували веслами, наперед угадуючи розриви й вибухи хвиль.

Хвилі ж безупинно несли човна в пітьму непроглядного туману. Орган ще намагався якось правити стерном, щоб зберігати рівновагу, але що далі, то більше розбурхувався шторм.

Можливо, було вже опівночі. Важко визначити в туман час. Про те, що настала ніч, вони могли тільки здогадуватися з того, як погустішала кромішня пітьма. І в тій пітьмі вже довго точилася безперервна, виснажлива, нерівна боротьба з майже безнадійним кінцем її. І все ж таки нівхи поки що трималися, все ж таки не залишала їх одчайдушна надія, що, можливо, шторм так само раптово вгамується, як і почався, що туман розвіється, тоді вони могли б подумати, що їм робити далі. І в якусь мить надія ця почала майже збуватися. їм здалося, що шторм ніби вщухає, хитавиця почала згасати, заспокоювалися сплески й бризки. Але пітьма оточувала така ж сама — густа, аспідно-чорна. Перший, пересилюючи шум моря, подав голос Орган:

— Це я! Кириск зі-мною! Ви чуєте мене?

— Чуємо! Ми на місцях! — прохрипів Емраїн.

— Хто запам'ятав вітер? — прокричав Орган.

— А яка з того користь? — із злістю вигукнув Милгун. Старий змовк. Справді, напрям вітру тепер був ні до

чого. Куди занесло їх, де вони, далеко чи близько від островів, що могли послужити їм орієнтиром, угадати було важко. А можливо, їх занесе так далеко, що вони ніколи не знайдуть свої Соски. І він змовк, пригнічений мороком і хитавицею. Великий Орган змовк у тяжкому роздумі. Єдине, в чому все ж поталанило, це.те, що, минувши острови, вони, отже, не розбилися об прибережні скелі. Але без островів і без зірок серед ночі й туману не було ніякої можливості зорієнтуватись. Орган був безсилий щось сказати. І все-таки через деякий час він прокричав:

— Вітер був Тлангі-ла 1, коли ми повернули носом! Йому ніхто нічого не відповів. Веслярам було не до того.

І знову Орган змовк. Кириск тремтів усім тілом, приткнувшись біля його ніг. Тоді Орган попередив веслярів:

1 Тлангі-ла — південно-східний морський вітер, сильний і холодний.'

— Ми з Кириском будемо вичерпувати воду, а ви тримайтеся!

Він нагнувся до Кириска, обмацав його в темряві й, упевнившись, що той неушкоджений, сказав хлопцеві:

— Кириск, ти не бійся. Давай вичерпувати воду. А то нам буде погано. Черпак у нас один, ось він, я його знайшов, а ти на ось ковша, візьми, усе ж таки краще... Ти держиш? Візьми ківш, кажу...

— Так, аткичх, я взяв. А довго так буде? Мені страшно.

— Мені теж страшно,— промовив старійшина Орган.— Але ми чоловіки, і нам таке судилося.

— А ми не втонемо, аткичх?

— Не втонемо. А якщо втонемо,' то так повинно бути. А тепер давай держись за мене однією рукою, а другою вичерпуй, вихлюпуй воду.

Добре, що Орган вчасно схопився й, користуючись невеликою передишкою, вони могли відлити воду, що набралася в човен. І саме тоді, коли вони, працюючи навпомацки, вичерпували воду, Орган звернув увагу Кириска на невелике барило, з якого вони вдень пили воду.

— Кириск,— сказав він йому, беручи його за руку.— Ось барило наше з водою. Намацав? Запам'ятай, що б там не трапилося, бережи барило. Держись за нього, вчепись, але не розлучайся. Коли що, то краще нам загинути, аніж лишитися без нього. Ти зрозумів мене? Ні на кого не надійся... Чуєш?

Добре, що він сказав йому про це, добре, що вчасно попередив хлопця. Дуже скоро йому це знадобилося.

Трохи ослабнувши, шторм знову заходився розгойдуватися. Цього разу ще з більшою силою й лютістю, ніби користуючись прикриттям ночі та безпорадністю людей, котрі нічого не бачили в пітьмі й у тумані. Цього разу хвилі обрушувалися з новим нападом лютості, ніби й справді помщаючись за дане коротке послаблення. Й закрутився, завертівся поміж незримими хвилями органівський каяк, якого вони нещадно жбурляли у всі боки. Сплески заливали човна. Човен осідав, зачерпуючи воду. Хоч як метався Орган з черпаком, повзаючи на колінах, він не міг встигнути вичерпати воду, що весь час прибувала. І тоді закричали веслярі:

— Викидай усе! То-онемо! Викидай!

Кириск голосно заплакав від страху, проте його ніхто не чув і нікому не було діла до нього. Хлопчина забився в куток біля корми, міцно тримаючи барильце. Він навалився на нього боком, судорожно скрутившись, здригаючись від плачу. Він пам'ятав, що це найголовніше з усього, що він повинен був виконувати, що б там не трапилося. Він розумів, вони тонуть, але й тоді він робив те, що йому звелів старійшина Орган,— беріг барило з водою.

Напівзатонулого човна треба було негайно рятувати. Милгун і далі скажено працював веслами, намагаючись з усіх сил робити так, щоб човен не перекинувся, а Орган і Емраїн викидали за борт усе, що було в човні.