Рябий пес біжить краєм моря - Сторінка 3

Тому острівці називалися Три Соски — Малий, Середній, Великий. А за ними, якщо пливти ще далі, дорога вела в океан, міри якому не було, ім'я якого вони не знали,— велика, неходжена, невідома Вода вічності, що виникає сама з себе, що пробуває від сотворіння світу, ще від тих часів, коли качка Лувр з криком літала, шукаючи маленької місцини для гнізда — шматочок тверді завбільшки з долоню,— і не знаходила його в усьому світі. Ото там, на тих островах, на межі моря й океану, в ці весняні дні розміщувалися нерп'ячі лігвища. Тому і йшли, тому ж і путь держали в ту сторону...

Хлопчик був вражений, що море було зовсім іншим, не таким, яким уявлялося воно йому в забавках, на кручах Рябого Пса, і навіть не таким, яким воно було під час катання на човнах по лагуні. Особливо гостро він відчув це, коли вони вийшли з затоки, коли море несподівано розступилося, заповнюючи собою весь зримий простір до самого неба, перетворившись на неподільну, неозору, єдину сутність світу.

Відкрите море приголомшило Кириска. На таке видовисько він не сподівався. Сама вода — хибка, важка вода, самі хвилі швидкоплинно виникають і негайно вмирають, тільки глибочінь — темна, тривожна глибочінь, і тільки небо, по якому перебігають білі хмари, легесенькі, мов пушинки, й недосяжні. І то був увесь сущий світ — і нічого більше, нічого іншого, крім цього, крім самого моря,— ні зими, ні літа, ні горба, ні яруги.

Вода застилала світ од краю і до краю.

А човен плив, усе так само трохи поринаючи в хвилях. Усе так само цікаво й радісно було хлопцеві сидіти в човні, очікуючи великих ловів. Та, проте, все, що він бачив і помічав навкруги — у воді і над водою,— цього разу він сприймав побіжно, із святковою напівувагою, бо душа його поспішала, цілком захоплена сподіванням інших вражень. Іншим разом його приваблювала б і нескінченна гра променів на воді, що химерно ковзали по поверхні, перетворюючи вид моря переливами відтінків од ніжно-фіолетового й темно-зеленого до густої пітьми в тіні за бортом; і дуже зрадів би він, побачивши тих дивних, цікавих риб, що ненароком опинялися біля човна, і посміявся б над горбушами, які зіткнулися з ними густим косяком і замість того, щоб розбігтися, стиснулися ще дужче і почали вискакувати з води і смішно падати на спини, повисаючи в повітрі.

Всьому цьому він не надав особливої уваги — пусте щось. Він жадав лише одного — скоріше б дістатися до островів! Скоріше б до роботи!

Але незабаром настрій у хлопця якось дивно сам собою змінився, хоч він і не подавав знаку. Чим далі вони відпливали від землі, особливо після того, як Рябий Пес нараз зник з очей за горбатілою чорнотою води, тим він чуйніше почав уловлювати якусь невиразну небезпеку, що йшла від моря, і відчув усю свою залежність від моря — свою безконечну малість і безконечну беззахисність перед лицем великої стихії.

Для нього це було нове. І тоді він зрозумів, який дорогий йому Рябий Пес, про якого він раніше ніколи не згадував, безтурботно й безбоязно бавлячись на його схилах, милуючись з — височини сопки морем, що нічим йому не загрожувало. Тепер він зрозумів, який могутній і добрий був Рябий Пес, несхитний і всесильний на своєму місці.

Тепер він зрозумів відмінність між сушею і морем. На землі не думаєш про землю. А перебуваючи в морі, безперестанку думаєш про море, навіть коли думки твої про щось інше. Це відкриття насторожувало хлопця. В тому, що море змушувало постійно думати про себе, таїлося щось невідоме, настійне, владне...

А дорослі, проте, були спокійні. Емраїн і Милгун так само гребли, помах за помахом, як один чоловік, у рівному, злагодженому темпі; четверо весел разом занурювалися в воду, легко й вільно передаючи човнові постійний хід. Але це давалося веслярам ціною безперервної напруги. Кириск не бачив їхніх облич. Веслярі сиділи до нього спиною, але він помічав, як горбилися й розправлялися їхні запліччя. Веслярі лише зрідка перекидалися словом. Батько, правда, іноді встигав озирнутися, встигав усміхнутися крізь бороду до сина: ну, як, мовляв?..

Так вони й пливли. Дорослі були спокійні й упевнені в собі. Старий Орган — той і зовсім був незворушний. Посмоктуючи люльку, правив човном на своєму місці. Так вони й пливли, кожен зайнятий своїм ділом. Правда, разів зо два Кириск брався веслувати — то в парі з Милгуном, то в парі з батьком. Веслярі охоче давали йому одне з весел. Нехай, мовляв, попрацює. І хоч він повертав весло обома руками, надовго його не вистачало: занадто важкий був для нього човен, та й весло великувате. Але ніхто йому за те не дорікав і не жалів, усі більше працювали мовчки.

А коли Рябий Пес раптово зник з очей, всі чомусь разом пожвавішали.

— Рябий Пес пішов додому!— сказав батько.

— Еге ж, пішов!— підтвердив Милгун.

. — Хіба? Пішов, виходить,— глянув у той бік і старий Орган.— Ну, коли так, то діло буде. Ей, Кириску,— лукаво звернувся він до хлопця,— а чи не покличеш ти Рябого Пса, може, він вернеться?

Всі засміялись, і Кириск засміявся. Потім він подумав і голосно сказав:

— Тоді треба повертати назад — от він і вернеться!

— Чи ти бач, який швидкий!— мовив Орган, усміхаючись.— Давай лишень краще візьмемося до діла. Перелазь до мене. Годі видивлятися. Море не передивишся.

Кириск покинув своє місце на носі, став перебиратися на корму, переступаючи речі на дні човна: пару вінчестерів, загорнутих в оленячі шкури, гарпун, моток вірьовки, барило з водою, мішок з харчами і ще якісь клунки й одяг. Проштовхуючись уздовж борту повз веслярів, переступаючи через весла, хлопець відчув запах міцного чоловічого поту й тютюну, що йшов від змокрілих потилиць і спин. Той самий запах батькового одягу, який мати любить вдихати, коли батько у морі,— візьме його старий кожух і притулиться обличчям.

Батько кивнув синові, штовхнув його злегка плечем у бік, щоб підбадьорити, але весел не випустив з рук. Кириск, однак, не затримався, пропустив вияв легенької батьківської ласки. Чи ти ба! Чого захотів. У морі всі рівні. У морі немає ні батьків, ні синів. У морі є тільки старший. І без його відома й пальцем не ворухни...

— Сідай, примощуйся тут,— показав йому місце Орган, приторкаючись до плеча довгою, вузлуватою рукою.—

Ти ніби злякався трохи, еге ж? Спершу наче нічого, а потім...

Кириск зніяковів: отже, старий Орган догадався. Але все ж таки запротестував, заперечуючи:

— Та ні, аткичх ', зовсім не злякався! Чого мені боятися?

— Ну як же, вперше в морі.

— Ну й що, коли вперше?!—не здавався Кириск.— Та я нічого не боюся.

— Ну, гаразд. А от я, коли вперше поплив, а то було дуже давно, чесно признаюся, перелякався. Дивлюся: берега давно не видно, і Рябий Пес утік кудись. А навкруги самі хвилі. Додому захотілося. Та от спитай у них — у Ємраїна й Милгуна, як їм було?

Ті у відповідь тямущо заусміхалися, закивали головами, налягаючи на весла.

— А я ні!— стояв на своєму Кириск.

— То що ж? Молодець, коли так!— заспокоїв його старий.— А тепер скажи мені, з якого боку зостався Рябий Пес?

Кириск задумався од несподіванки, а потім показав рукою:

— Оно там!

— Ти певен? Чогось рука в тебе тремтить.

Гамуючи тремтіння в руці, хлопчина показав ледь-ледь, лише трошки праворуч:

— Оно там!

— Отепер так!— погодився Орган.— А якщо каяк повернеться носом у цей бік, тоді де буде Рябий Пес?

— Оно там!

— А якщо вітер поверне нас у той бік?

— Оно там!

— А якщо ліворуч попливемо?

— Оно там!

— Гаразд, а тепер скажи мені, як ти визначаєш, адже навкруги очам нічого не видно, кругом вода?— допитувався Орган.— Можеш пояснити?

— А в мене ще є очі,— відповів Кириск.

— Які очі?

— Не знаю які. Вони в мене в животі, мабуть, і вони бачать, хоч і невидющі.

— В животі!— Усі засміялися.

1 Аткнчх —дід, дідусь.

— І то правда,— обізвався Орган.— Є такі очі. Тільки вони не в животі, а в голові.

— А в мене в животі,— наполягав на своєму Кириск, хоч уже погоджувався, що такий зір може бути лише в голові.

Через деякий час старий знову заходився випробовувати Кириска й, переконавшись у його здібності запам я-товувати сторони моря, був задоволений.

— Ну-ну, непогані в тебе очі в животі,— пробурмотів

він.

Заохочений похвалою, Кириск заходився сам саме запитувати й знаходити відповіді. Поки що, доки море більш-менш спокійне, це було неважко. Вірний і великий Рябий Пес щоразу безвідмовно озивався — без особливих зусиль пам'яті виникав перед внутрішнім зором Кириска саме там, з того боку, де він залишався, виникав ніби перед очима усім своїм громаддям, з кошлатими лісами по кручах, з плямами снігу на "голові" і в "пахві", з гуркотливим, невтомним, вічним прибоєм біля підніжжя скелі. Уявивши собі Рябого Пса, хлопець не міг не думати про інші навколишні сопки і мимоволі починав думати про домівку. Увижалася йому невелика долина серед прибережних сопок, а в тій долині на узліссі, на березі річки, стійбище — зруби, комори, собаки, кури, вішала для сушки риби, дими, голоси, і там мати і сестричка Псулк. Він яскраво уявив їх собі і те, що вони зараз роблять, чим займаються. Мати потайки думає, звичайно, про нього, і про батька, і про всіх їх — мисливців у морі Еге ж, от зараз вона напевне думає про них. Думає, а сама дуже боїться, щоб злі духи не одгадали її думок, не довідалися про її страх. І ще хто думає про нього, так це, мабуть, Музлук. Музлук, либонь, прибігала вже нібито погратися із Псулк. А мати ж може полаяти її, якщо вона ненароком скаже вголос чи спитає щось про нього, про того, хто вийшов у море. Мати неодмінно вишпетить її: "Ти про що це базікаєш, хіба ти не знаєш, що він пішов у ліс по дрова?" Дівчинка схаменеться, замовкне, присоромлена. Кирискові при цьому навіть жаль її стало. Він хотів, щоб Музлук думала про нього, але йому дуже не хотілося, щоб їй докоряли через нього.

А човен усе так само плив, трохи поринаючи в хвилі. І кругом виблискувало в дрібному кипінні хвиль усе таке ж саме, в кучерявих баранцях море. Нівхи розраховували після полудня, найпізніше наприкінці дня, дістатися 'до першого острівця (то був найближчий з Трьох Сосків—

Малий Сосок) і, коли пощастить, почати там лови. Потім їм треба було ще завидна допливти до другого — Середнього Соска і там заночувати, добре, що коло берега є затишний затончик для човна.