Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 13

Якби стала найплюгавішою повійницею і прийшла б сюди в лахмітті, то й тоді сподівалася б тут теплої зустрічі. Ці ж бо двері вели до її рідної хати. За ними її мала б зустріти любов.

Чи не досить уже покарав її батько? Може, вони зараз відчинять?

— Тату, тату! — гукає дівчина. — Пустіть мене! Я тремчу й замерзаю! Тут так страшно!

— Мамо, мамо! Ви стільки находилися коло мене! Стільки ночей недоспали, чого ж ви тепер спите? Мамо, мамо, прокиньтесь цієї однісінької ночі, і я вам ніколи більше не завдам прикрості!

Довго вона гукала, тоді затамовувала віддих і прислухалась. Але ніхто її не почув, ніхто не зглянувся на неї, ніхто не відповів.

Вона заломила в розпачі руки, проте очі її були сухі.

Довгий темний будинок з позамиканими дверима й чорними вікнами був моторошно тихий. Що тепер з нею, бездомною, буде? Вона затаврована й зганьблена, поки світу й сонця. І рідний батько сам випік їй червоне тавро на плечі!

— Тату! — ще раз гукнула дівчина. — Що зі мною буде? Люди подумають про мене найгірше!

Вона голосить і побивається, а тіло їй клякне з холоду.

Аж подумати страшно, що така тяжка біда впала на того, хто недавно тішився найвищою шаною! Що так легко можна впасти в найглибшу безодню! Чи ж не жахлива штука — життя? Хто пливе по ньому на безпечному човні? Навколо нас вирує лихо, мов розбурхане море, он як жадібно хвилі лижуть облавок човна, он вони вже його полонять! О, нема за що вчепитися, нема твердої землі, певного човна, скільки око сягає — чуже небо над безмежним океаном лиха!

Та цитьте! Нарешті, нарешті! В сінях чутно легеньку ходу.

— Це ви, мамо? — спитала Мар'яна.

— Я, доню.

— Мені можна ввійти?

— Тато не дозволяє тебе впускати.

— Я бігла заметами в тоненьких черевиках з Екебю аж сюди. Я вже годину стукаю тут і гукаю. Я замерзаю! Чому ви поїхали без мене?

— О дитино моя, навіщо ти цілувала Єсту Берлінга?

— Скажіть татові, що він мені не подобається! То була тільки гра! Невже він гадає, що я хочу вийти за Єсту заміж?

— Піди до управителя, Мар'яно, й попросися на ніч. Тато п'яний і нікого й слухати не хоче. Він замкнув мене нагорі. Тепер, мабуть, спить, і я нишком утекла. Він уб'є тебе, як ти ввійдеш до хати.

— Мамо, мамо, невже мені йти до чужих людей, коли я маю свій дім? Невже й ви такі самі жорстокі, як тато? Як ви допустили, щоб переді мною замкнули двері? Я ляжу в замет, якщо ви мене не впустите!

Мати взялася рукою за клямку, хотіла вже відчинити, але тієї миті почулась важка хода на сходах і товстий голос покликав її назад.

Мар'яна прислухалась. Мати відсахнулася від дверей, злякалась того сердитого голосу, а тоді…

Мар'яна почула щось страшне. В тихому будинку відлунював кожен згук. Вона почула удар палицею чи кулаком в обличчя, тоді глухий гуркіт, а тоді знов удар. — О лишенько! Він бив матір! Дужий, як ведмідь, Мельхіор Сінклер бив свою дружину!

Мар'яна побіліла з ляку, впала на поріг і заломила розпачливо руки. Вона плакала, і сльози замерзали на її рідному порозі.

Милосердя, пощади! Відчиніть, нехай вона підставить свою спину під удари! О, він б'є матір, б'є за те, що та не хотіла знайти вранці свою дочку замерзлу в снігу, б'є за те, що мати думала втішити свою дитину!

Велике приниження спізнала Мар'яна тієї ночі. Вона уявила себе королевою, а ось тепер лежить жалюгідніша за вишмагану рабиню.

Та раптом її посів холодний гнів. Вона підвелася, ще раз постукала в двері зраненими руками й гукнула:

— Слухайте, що я вам скажу! Слухайте, Мельхіоре Сінклере! Ви пожалкуєте, що били матір! Ви ще заплачете, гірко заплачете!

Прекрасна Мар'яна вийшла на вулицю й лягла в замет. Вона скинула хутро й лежала в чорній оксамитовій сукні — темна пляма на білому снігу. Лежала й уявляла собі, як рано-вранці батько знайде її. Вона хотіла тільки одного: щоб саме батько перший її побачив.

О Смерте, бліда посестро! Отже, правдива моя надія, що й я з тобою стрінуся? Навіть до мене, найнезугарнішої трудівниці землі, ти прийдеш, знімеш старенькі черевики з ніг, візьмеш мітлу з рук і миску з борошном, стягнеш із мене буденний одяг. Ласкаво, але невблаганно покладеш мене на мереживній постелі, оздобиш у білі вишивані шати. Ногам моїм уже не треба буде черевиків, але на руки вдягнеш білі, як сніг, рукавички, що їх не забруднить більше ніяка праця. Благословенна від тебе, спочину я тисячолітнім сном. О визволителько! Я, найнезугарніша трудівниця землі, мрію про ту розкішну мить, коли полину в твоє царство.

Бліда посестро, на мені ти сміливо можеш спробувати силу свою, але скажу тобі: з жінками минулої доби тобі доводилось важче. Багато було життєвої снаги в стрункому тілі дівчини, гаряча кров не застигала в холодному снігу.

Ти поклала в постіль свою красуню Мар'яну й сіла при ній, мов стара донька коло дитини, щоб заколисати її до сну. Ти, вірна стара опікунко, знаєш, як приспати дитя людське. Отож ти була, мабуть, сердита, коли ввірвалися приятелі й збудили вже сонну дитину! Отож, мабуть, лютувала, як кавалери підняли красуню Мар'яну з постелі твоєї, як один із них пригорнув її до грудей і на її обличчя потекли його гарячі сльози!

В Екебю скрізь погашено світло, всі гості роз'їхалися. Кавалери стояли самі в своєму крилі навколо останньої, до половини вже спорожненої чаші.

Єста Берлінг закалатав у вінця чаші й виголосив промову на вашу честь, жінки минулої доби. Про вас оповідати, сказав він, що про небесне царство, такі ж бо ви прекрасні та ясні. Довічно молоді, вродливі, а лагідні, як материні очі, що дивляться на дитинча своє. І ніжні та м'які, мов білченята, як горнетесь до чоловічих сміливих грудей. Ніколи не тремтить ваш голос з люті і зморшками не брижиться чоло, ніколи делікатні ваші руки не шерхнуть і не тверднуть. Ви, чарівні святі, як статуї оздобні в домашнім нашім храмі. Чоловіки падають вам до ніг, кадять вам пахощі й моляться, через вас кохання творить свої дива, і поезія оточує вам голови блискучими золотими німбами.

Кавалери зірвалися на ноги, захмелені вином і його словами, кров їм заграла з радості. Навіть старий дядько Ебергард і ледачий кузен Крістофер запалилися. Кавалери якнайшвидше позапрягали коней у бігунці та в копильчаки і помчали в холодну ніч скласти ще раз хвалу тим, кому ніяка хвала не буде достатня, заспівати серенаду кожній із тих, хто мав рожеві щоки і ясні очі, хто щойно сяяв своєю вродою у просторих залах Екебю.

О ви, жінки минулої доби, вам, певне, буде приємно, що з царства солодкого сну вас збудить серенада найвірніших ваших лицарів. Авжеж буде приємно, як приємно заснулій навіки душі збудитися від прекрасної райської музики.

Та кавалери з своїми шляхетними замірами далеко не заїхали, бо, прибувши до Б'єрне, знайшли там красуню Мар'яну, що лежала в заметі коло самої брами.

Знайшовши її, вони аж затремтіли з гніву. Це було однаково, що знайти обожнювану святу потоптану й понівечену перед храмом.

Єста потряс кулаком у напрямку темного будинку й закричав:

— Ви, діти ненависті й ворожих стихій, крижані серця, ви, руйнівники божого раю!

Беренкройц засвітив свій роговий ліхтар і підніс його до посинілого личка. Кавалери побачили зранені руки Мар'янині, сльози, що замерзли їй на віях, і заголосили, як жінки, бо ж вона була не тільки богиня, а й вродлива дівчина, що звеселяла їхні старі серця.

Єста Берлінг упав коло неї на коліна.

— Ось лежить моя суджена, — сказав він. — Вона кілька годин тому дала мені свій поцілунок, а її батько пообіцяв своє благословення. Вона чекає, щоб я розділив із нею цю білу постіль.

І Єста підняв дужими руками закляклу дівчину.

— Везімо її до Екебю! — гукнув він. — Тепер вона моя. Я знайшов її в заметі, і ніхто вже в мене її не відбере. Ми не будитимемо тих, що в будинку. Що їй робити за тими дверима, об які вона до крові позбивала собі руки?

Усі з ним погодились. Єста вмостив Мар'яну на передніх санках і сів коло неї, а Беренкройц став ззаду і взяв віжки.

— Три її снігом, Єсто! — наказав він.

Холод скував її тіло, але гаряче серце ще билося. Мар'яна навіть не втратила свідомості, — добре чула, як над'їхали кавалери і як її знайшли, але не могла ворухнутися. Вона лежала заклякла на санках, а Єста Берлінг відтирав її снігом, плакав і ніжно цілував. А Мар'яні страшенно хотілося одного: аби змога підняти руку й відповісти на його пестощі.

Вона все пам'ятала, хоч лежала, як мертва. Думки її були ясні, як ніколи. Чи любить вона Єсту Берлінга? Так, любить. Чи це сталося випадково? Ні, вона, мабуть, кохала його вже давно, багато років.

Мар'яна порівнювала себе з ним і з іншими людьми у Вермланді. Всі вони були безпосередні, мов діти, й піддавалися кожній своїй забаганці. Вони жили тільки зовнішнім життям і ніколи не заглиблювалися в свою душу. А вона багато бувала в світах, серед чужих людей, і зробилася інша, неспроможна віддатися чомусь цілим серцем. Коли вона кохала, то хоч як намагалася, а завжди половина її стояла збоку і приглядалася з холодною глузливою посмішкою. Вона тужила за пристрастю, що порвала б її, мов шалений ураган. І ось її бажання справдилося. Цілуючи Єсту Берлінга на балконі, вона вперше в житті втратила над собою владу.

Тепер її знову охопила пристрасть; серце її забилося так, що вона почула його удари. Може, скоро вона почне володати руками й ногами? Мар'яну охопила дика радість. Як добре, що її вигнано з дому! Тепер вона вже не завагається стати Єстиною. Яка ж вона була дурна, що стільки років тлумила своє кохання! Ох, яка розкіш, яке щастя віддатися коханню! Коли вже з неї спадуть ці крижані окови? Раніше в неї всередині була крига, а зверху вогонь, тепер навпаки, вогненна душа палала в крижаному тілі.

Нараз Єста відчув, як повільно знялися дві руки й легенько, кволо обняли його за шию. Тільки ледь відчув, але Мар'яні здалося, що свою довго стримувану пристрасть вона визволила в шалених обіймах.

Коли Беренкройц побачив, що вони обнімаються, він полишив коня бігти на свій розсуд знайомою дорогою, а сам задер голову й заходився пильно розглядати Великий Віз на небі.

Розділ сьомий

СТАРІ ПОВОЗИ

Люди добрі, приятелі мої! Якщо вам доведеться сидячи або лежачи вночі читати ці рядки, як я оце пишу їх серед нічної тиші, то не зітхайте з полегкістю, не думайте, що панове кавалери з Екебю спокійно заснули після того, як привезли Мар'яну і постелили їй постіль у найкращій горниці поряд з великою залою.

Вони справді полягали, навіть поснули, та не пощастило їм спочити аж до полудня, як, мабуть, не пощастить нам з вами, любі читачі, коли ми не спатимем до четвертої години ночі й нам усе тіло нитиме з утоми.

Не забуваймо, що стара майориха ходила тоді по краю з торбами і, як задумувала щось важливе, не вельми клопоталася спочинком потомлених грішників.