Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 15

О, мій коханий, мій єдиний! Я могла б так тужити й чекати на тебе ціле життя…

Так вона лежала й складала гімн всевладному богові свого серця і ще навіть не заплющила очей, як зайшла майориха.

Коли та пішла собі далі, Мар'яна підвелась і вбралася. Їй ще раз довелось одягти чорну оксамитову сукню і взути тоненькі бальні, черевички. Вона загорнулася в ковдру, ніби в шаль, і знову поспішилася в страшну морозяну ніч.

Вона залягала над землею тиха, зоряна, холодна, аж колюча. Здавалося, що тій лютневій ночі ніколи не буде кінця, що її морок і її холод лежатиме на землі ще довго після того, як зійде сонце і як розтануть замети, по яких ходила красуня Мар'яна.

Мар'яна вибігла з Екебю шукати допомоги. Не могла ж вона допустити, щоб вигнали на вулицю людей, які підняли її з снігової кучугури і відкрили для неї свої серця й свій дім! Мар'яна подалася до Ше, до майора Самселіуса. Вона дуже поспішала. Туди неблизький світ, добре, як вона вернеться за годину!

Майориха тим часом попрощалася зі своїм будинком, вийшла на подвір'я, де її ждала челядь, і почала облогу кавалерського крила.

Майориха порозставляла людей навколо вузької високої будівлі, де на другому поверсі була славнозвісна оселя кавалерів. У просторій світлиці з побіленими стінами, з червоними скринями, з великим розкладним столом, на якому в калюжах горілки плавають карти, на широких ліжках за важкими картатими завісами сплять кавалери. О ви, безтурботні!

А в стайні перед повними жолобами сплять коні кавалерів і снять про свою молодість. О, як приємно в дні спочинку помріяти про давні подвиги, про виправи на ярмарок, коли їм дні і ночі доводилось стояти просто неба, про перегони в різдвяні ночі і пробну їзду під час їхнього продажу, коли п'яні господарі, пустивши віжки, вихилялися з повозів або ж припадали їм до спини й кляли їх у самі вуха. Приємно було помріяти, знаючи, що вони вже ніколи не покинуть повних жолобів і теплих стаєнь Екебю. О ви, безтурботні!

У старій возовні, де складали поламані карети й сани, зібрано цілу купу найрізноманітніших старих повозів. Там стоять зелені натачанки й червоні та жовті брички. Стоїть двоколісний каріоль — найперший, що з'явився у Вермланді, коли Беренкройц привіз його як воєнну здобич 1814 року. Там зібрані всі, які є, однокінні коляси, колибки з рипучими ресорами і найхимерніші поштові тарантаси із стільчиками на дерев'яних ресорах, на яких проїхатись — то гірших тортур і не треба; всі вбивчі тарадайки, чортопхайки і біди, що котилися вермландськими дорогами за дідівських часів. Стоять там і довгі копильчаки, на яких умістилися б усі дванадцятеро кавалерів, і санки з халабудою кузена Крістофера, що завжди мерз, і старі родинні сани Ернеклова з поїденою міллю ведмежою шкурою і витертим гербом на спинці, і повно всіляких гринджол-бігунців.

В Екебю жило й померло багато кавалерів. Наймення їхні стерлися з лиця землі, та й не лишилися в серцях людей, але майориха зберегла повози, якими вони приїхали до маєтку. Вона їх усі тримала в цій старій возовні.

Вони стоять собі там, сплять, і курява вкриває їх дедалі грубшим шаром. Цвяшки й клинці випадають із трухлявого дерева, фарба лущиться й обсипається великими латками, крізь дірки, виїдені міллю в подушках і спинках, вилазить шерсть.

— Дайте лам спочити, дайте нам розпастися! — кажуть старі повози. — Ми вже вдосталь натрусилися дорогами, вдосталь увібрали в себе води під зливами. Дайте нам спочити! Давно минув той час, коли ми возили молодих господарів на їхній перший бал, давно минули й ті часи, коли ми, пофарбовані й блискучі, виїздили на веселі прогулянки, давно минула й та пора, коли ми носили відважних героїв розгрузлими весняними дорогами на маневри в Троснес. Тепер вони сплять вічним сном, більшість їх спить, і останні, найкращі, теж не хочуть уже покидати Екебю, — ніколи.

Лускає шкіра на покритті, спадає обіддя, трухлявіють шпиці і ступиці. Старі повози не дбають більше про себе, вони хочуть померти.

Пилюка лежить уже на них, мов покрівець, а під ним причаїлася старість і робить свою справу. Повози стоять у полоні непоборних лінощів і обертаються в тлін. Ніхто їх не чіпає, а все ж вони розпадаються на шматки. Раз на рік відчиняються двері возовні і з'являється новий повіз, що наміряється надовго замешкати в Екебю, потім двері зачиняються. І його також опадає нудьга, сон, байдужість і стареча кволість. На нього накидаються пацюки, і шашлі, і міль, і миші, і всякі інші грабіжники, і він іржавіє, гине в нескаламученім, спокої, тупім і бездумнім.

Але цієї лютневої ночі майориха звеліла відчинити двері возовні. При світлі скіпок і ліхтарів вона познаходила повози, що належали кавалерам, які тепер жили в Екебю: старий каріоль Беренкройца, родинні сани Ернеклова з витертим гербом і санки з халабудою, в яких приїхав кузен Крістофер. Їй байдуже, чи повози літні, чи зимові, важливо тільки, щоб кожному дістався його власний.

І в стайні будять старих кавалерських коней, що спали, собі коло жолобів, повних оброку. Ще раз здійсняться ваші мрії, о ви, безтурботні! Ще раз ви спробуєте сп'ястися да стрімкі пагорби, скуштуєте прілого сіна в заїздах, здригатиметесь під нагайками п'яних гендлярів і мчатимете навзаводи по блискучій кризі, на яку аж страшно стулити.

Гарний вигляд мають тепер старі повози! У високу, мов примара, колибку запрягають сірих гірських коників, а в низенькі санки-бігунці — довгоногих, кістлявих верхових коней. Старі коні форкають, іржуть, коли їм у беззубий рот закладають вудила, старі повози риплять і тріщать. Бідну. каліч лишити б у спокої, хай собі спить, поїш й світ сонця, а її витягли на світло денне: негнучкі коліна, покорчені передні ноги, шпат і сап.

Конюхи довго морочаться, нарешті запрягають останню шкапу, тоді йдуть до майорихи й питають, який повіз дати Єсті Берлінгові, — адже всім відомо, що він приїхав до Екебю на майоришиних санях з вугіллям.

— Запряжіть йому Дон-Жуана в найкращі санки, — наказує майориха. — І постеліть ведмежу шкуру та почепіть срібні дзвоники. — Коли ж вражені конюхи огинаються, вона додає: — Нема в моїй стайні такого коня, що я б не дала тому Єсті, аби тільки його здихатись! Запам'ятайте це!

Побуджено, повитягувано коні й повози, а кавалери сплять собі далі. Тепер час і їх спровадити в зимову ніч, але з ними важче впоратися, не те що з калікуватими кіньми і хисткими старими повозами. Вони дужі, зухвалі, небезпечні люди, загартовані незчисленними пригодами. Вони готові боронитися до загину, їх нелегко силоміць постягати з постелі й повиводити до коней, що мають відвезти їх геть з Екебю.

Майориха наказує підпалити скирту соломи поблизу, щоб відблиск вогню збудив кавалерів.!

— Солома моя, весь Екебю мій, — каже вона. А як скирта займається, немов свічка, майориха вигукує: — Тепер будіть їх!

Одначе кавалери міцно сплять за замкненими дверима, і хоч уся челядь кричить: "Пожежа! Пожежа!" — вони не чують.

Важкий ковальський молот гупає в двері, а кавалери сплять. Тверда снігова куля розбиває шибку й відскакує від завіси над ліжком, а кавалери сплять. Їм сниться, що вродлива дівчина кидає їм хустину, сняться оплески за спущеною завісою, сниться веселий сміх і гучний галас нічного бенкету. Хіба якби стрельнути їм з гармати над вухом чи облити крижаною водою, то, може, вони повставали б.

Кавалери накланялись, натанцювались, награлись і наспівалися. П'яні, стомлені до краю, вони поринули в сон, глибокий, мов смерть.

В тому благословенному сні-їхній порятунок. Челяді починає здаватися небезпечною тиша в кавалерському крилі. А що, як кавалери вже звідти повилазили й пішли шукати допомоги? Що, як вони принишкли за вікном чи за дверима, тримають пальця на гачку рушниці й ладні стрельнути в кожного, хто до них поткнеться? То хитрі люди, войовничі, щось та означає ця тиша! Хто ж повірить, що вони дадуть заскочити себе зненацька, як ведмідь у барлозі?

Челядь водно гукає: "Пожежа!" — та все дарма.

Майориха бачить, що ніхто не має відваги, біжить сама сходами нагору, висаджує двері й кричить:

— Пожежа!

Цей голос краще діє на слух кавалерів, ніж крик челяді. Звиклі слухатись його, кавалери, всі дванадцятеро, схоплюються з ліжок, а побачивши заграву, хапають одяг і кидаються сходами на подвір'я.

Та біля виходу стоїть довготелесий коваль і два дужі мірошникові челядники. Кавалерів тут чекає велика ганьба. Тільки-но котрий опуститься вниз, його хапають, кидають на землю, в'яжуть за руки й за ноги, а тоді несуть до повоза — кожного до його власного.

Ніхто не втік, усіх спіймано. Зв'язано й суворого полковника Беренкройца, і дужого капітана Крістіана Берга, і філософа дядька Ебергарда. Схоплено навіть нездоланного, безстрашного Єсту Берлінга. Майорисі пощастило. Вона дужча за всіх кавалерів разом.

Жалко дивитися на них, пов'язаних, на старих, трухлявих повозах. Вони похнюпили голови, понуро зиркають спідлоба в безсилому гніві, і подвір'я здригається від прокльонів.

Майориха ходить від одного до іншого.

— Присягнися, — каже вона, — що більше не повернешся до Екебю!

— Тю на тебе, відьмо!

— Присягнись, а то я кину тебе зв'язаного назад до того кишла й ти згориш, бо цієї ночі я дощенту спалю кавалерське крило!

— Не посмієш!

— Я не посмію? Хіба Екебю не моє? Ах ти ледащо! Гадаєш, я забула, як ти глузував з мене на вулиці? Думаєш, я б оце не підпалила залюбки ваше кишло, щоб ви погоріли всі до одного? Чи ти. хоч пальцем кивнув на захист, коли мене виганяли з дому? Ну, присягайся!

Майориха дивилася грізно, хоч, мабуть, удавала сердитішу, ніж була насправді. А що навколо стояло повно челяді з сокирами в руках, то кавалерам довелось присягатися, щоб не дійшлося до ще більшого лиха.

Потім майориха звеліла повиносити з кавалерського крила їхнє вбрання і скрині та порозв'язувати їм руки. Нарешті вона дала кавалерам у руки віжки.

А тим часом Мар'яна встигла добігти до Ше. Майор завжди підводився вдосвіта і був уже вдягнений, коли з'явилась дівчина. Вона зустріла його на подвір'ї: він саме відніс своїм ведмедям сніданок. Без зайвих слів майор вернувся до ведмедів, понадівав їм намордники і поспішився з ними до Екебю.

Мар'яна трохи віддалік рушила за ним. Дівчина мало не падала з утоми.