Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 16

Та ось вона побачила заграву пожежі і перелякалася до смерті.

Що ж це за ніч? Чоловік б'є дружину і лишає свою дитину замерзати перед порогом. А тепер ще майориха спалить своїх ворогів, і старий майор напустить ведмедів на власну челядь?

Мар'яна перемогла втому, поминула майора і кинулась бігти до Екебю.

Вона чимало його випередила. Опинившись на подвір'ї, дівчина проштовхалася крізь челядь, що оточувала майориху, стала віч-на-віч із нею і якомога голосніше гукнула:

— Майор іде, майор іде з ведмедями!

Челядь стривожилася. Всі звели очі на майориху.

— Це ти його покликала? — спитала майориха дівчину.

— Тікайте! — гукнула та ще голосніше. — На бога, тікайте! Я не знаю, що майор хоче робити, але він веде з собою ведмедів!

Челядь і далі мовчки дивилася на майориху.

— Дякую вам за поміч, діти мої, — спокійно звернулася вона до них. — Усе, що тут сталося цієї ночі, так уряджено, що нікого не звинуватять і не скривдять. Ідіть тепер додому! Я не хочу, щоб хтось із моїх людей став убивцею чи жертвою вбивства. Розходьтеся.

Люди все ще стояли.

Майориха обернулася до Мар'яни й сказала:

— Я знаю, що ти закохана. І чиниш, як підказує тобі шалена любов. Хай же ніколи не настане такий день, щоб ти побачила, як руйнується й занепадає твій дім, і нічого не могла вдіяти! Дай боже, щоб ти завше панувала над своїм язиком і рукою, коли гнів засліпить твою душу! Ходімо, любі діти, — повела вона далі, вже звертаючись до челяді. —Хай тепер господь береже Екебю, а я йду до своєї матері. О Мар'яно, коли до тебе вернеться ясна думка і здоровий глузд, коли від Екебю лишиться сама руїна і край застогне в недолі, згадай, що ти вчинила цієї ночі, і поспішися людям на допомогу!

І майориха пішла з Екебю, а вся челядь рушила за нею.

Коли майор прибув до двору, то не знайшов там жодної живої душі, крім Мар'яни і валки запряжених повозів, довгої, понурої валки, бо коні були нікчемні, повози так само, і їхні власники теж не кращі. Мало кого життя так понівечило, як їх.

Мар'яна ходила й розв'язувала кавалерів. Дівчина бачила, як вони кусають губи і відводять очі. Ніколи їм ще не було так соромно, зроду вони не зазнали такої ганьби.

— Мені було не легше, як я кілька годин тому стояла навколішки на ганку в Б'єрне, — мовила Мар'яна.

Та я, любі читачі, не буду оповідати, як старі повози знову опинились у возовні, коні в стайні, а кавалери в крилі нахлібників. Небо над горами із східного боку почало сіріти, наставав ясний, спокійний день. І справді, наскільки спокійніше ясного, сонячного дня, ніж темної ночі, що під її тінистими крильми зловісно кричать сичі і виходять на розбій хижі звірі.

Скажу лише, що коли кавалери опинилися в своєму покої та знайшли в чаші ще трохи пуншу, якраз, щоб закропити душу, то відразу підбадьорились.

— Вип'ємо за майориху! — гукнули вони.

Яка ж вона все-таки незвичайна жінка! Хіба є щось краще, як слугувати їй, обожнювати її? Шкода тільки, що диявол узяв над нею гору і вона докладає всіх зусиль, щоб посилати душі кавалерів до пекла.

Розділ восьмий

ВЕЛИКИЙ ВЕДМІДЬ З ГУРЛІТИ

У темних пралісах живуть зловорожі звірі і птахи — щелепи в них озброєні страшними блискучими іклами або гострими дзьобами, лапи пазуристі, ладні щомиті вп'ястися в теплу шию, щоб бризнула кров, а очі блищать жадобою вбивства.

Живуть там вовки-сіроманці, що нападають уночі на подорожніх, і не одній матері доводилося брати з колін дитину й кидати їм у пащу, щоб урятувати життя собі й чоловікові.

Живе там рись — її люди всяк величають, а справжньої назви бояться вимовити, принаймні в лісі, бо хто її вимовить, то хай добре стереже свої двері і всі дірки в кошарі, вона вночі неодмінно навідається. Що їй високі стіни, коли в неї пазури, мов із криці, що їй міцні засуви, коли вона пролізе в яку завгодно дірку! Рись кидається на овець, чіпляється їм у горло, випиває кров, душить, роздирає, аж поки не повбиває геть усіх. Ніколи не спинить свого смертельного танка серед нажаханої отари, поки жива хоч одна вівця.

Уранці господар приходить, а вже по отарі — бо рись усюди, де вона жирує, залишає після себе мертву пустку.

Живе там пугач, що кричить уночі, і як відгукнешся на його крик, то він майне над тобою широкими крильми і видзьобає очі, бо то не правдивий пугач, а примара.

А ще живе там ведмідь, найстрашніший з усіх звірів, дужий, як дванадцятеро чоловіків, і вбити його можна тільки срібною кулею. Хіба можна мати жахливішу славу? Яка ж то небезпечна, таємнича сила, що її не бере звичайне оливо! Діти довго не засинають уночі, тремтять зі страху на згадку про лихого звіра, якому допомагають. пекельні сили.

Якби хто зустрів його в лісі, велетенського, могутнього, мов рухома скеля, то хай не тікає і не борониться, а впаде на землю й прикинеться мертвим. Не раз діти уявляють собі, як вони лежать на землі, а над ними стоїть ведмідь і перевертає їх лапами. Вони відчувають його гарячий, з посвистом віддих, але не рухаються, поки ведмідь відійде вигребти яму, щоб сховати їх. Тоді вони тихенько підводяться і нишком тікають. Спершу поволі, а потім щодуху.

Страх подумати, що сталося б, якби ведмідь здогадався, що насправді вони не мертві, а лише прикидаються, чи якби був голодний і захотів їх відразу з'їсти, чи помітив би, що вони тікають, і побіг за ними. О, боронь боже від такого лиха!

Страх — то чарівник. Він сидить у темному лісі, співає людині на вухо чарівничих пісень, а серце їй сповнює моторошними думками. Через це й опадає людину гнітючий страх, що обтяжує їй життя і притьмарює навколишню осяйну красу. Природа, мовляв, злостива, підступна, як сонна гадюка, їй не можна довіряти. Ось лежить прекрасний Левен, але не вір йому! Він чатує на здобич: щороку збирає свою данину потопельниками. Ось ліс, манливий, прохолодний, але не вір йому. Він повний зловорожих звірів, там живуть злобливі тролі і кровожерні розбійницькі душі.

Не вір струмкові з чистою водою! Він принесе тобі хворобу й смерть, якщо побродиш у ньому по заході сонця. Як прегарно кує зозуля навесні! А восени вона стає яструбом із метким оком і гострими, кігтями! Не вір мохові, і вересові, і скелі! Природа лиха, населена невидимими силами, що ненавидять людину. Нема такого місця, де б ти міг безпечно ступити. Дивно, що твій слабкий рід вижив, мавши стільки ворогів!

Страх — то чарівник. Чи й досі він сидить у вермландських темних лісах і співає чарівних пісень? Чи й досі притьмарює навколишню красу і гасить радість життя? Він має велику силу, я знаю, бо мені самій клали крицю в колиску і жар у купіль, знаю, бо спізнала його залізні обійми навколо серця свого.

Та не думайте, що я хочу тепер оповісти вам щось страшне й жахливе. Це просто давня історія про ведмедя з Гурліти, а ви собі хочете вірте, хочете ні, як усім правдивим мисливським історіям.

Великий ведмідь мав барліг на чудовій горі, званій Гурлітою, що стрімким своїм узбіччям бовваніє на березі Верхнього Левену. Вивернена смерека з корінням, на якому ще трималася вкрита мохом земля, правила за стіни й за стелю барлогові, гілля й чагарі затуляли вхід, а зверху його товстим кожухом покривав сніг. Там ведмедеві тепло й гарно було спати від літа до літа.

Хіба ж не поет і не мрійник той кудлатий король лісу, той одноокий розбійник? Хоче проспати зимові холодні ночі й похмурі дні, аж поки його збудить шум струмочків і пташиний щебіт! Хоче лежати собі й снити про пагорби, зарослі червоними брусницями, про купини, повні блискучої смачної комашні, про білих ягнят, що пасуться на зелених узгір'ях! Хоче втекти від життєвої зими, щасливий!

Надворі скаженіє вітер, завиває в смерековому гіллі, надворі шастають вовк і лис, очманілі з голоду. Чому тільки ведмедеві спати? Хай би встав і скуштував колючого морозу, хай би спробував, як важко брести в глибокому снігу! Хай би виліз з барлогу!

Він собі влаштував гарне лігво і спить, ніби принцеса з казки. Як її будить коханий, так і його будить весна. Сонячний промінь проб'ється крізь чагарі й освітить йому ніс або ж краплі з розталого снігу намочать йому хутро. І він прокинеться. Та хай начувається той, хто потурбує його невчасно!

Аби ж хто питався короля лісів, як він хоче владнати своє життя! Аби ж раптом крізь чагарі не зашурхотів олив'яний шріт і не впився йому в шкіру, як кусючі комарі!

Зненацька ведмідь чує крик, галас і стрілянину. Він струшує з себе сон і розгортає чагарі поглянути, що там робиться. Буде ж мороки старому забіяці! То не весна буяє і шумить надворі, і не вітер валить смереки, не віхола свистить, — то кавалери, кавалери з Екебю.

Король лісів добре їх знає. Він не забув тієї ночі, коли Фукс і Беренкройц засіли на нього в стайні одного селянина, куди він намірявся прийти. Вони, щоправда, задрімали над пляшкою, коли він обережно пролазив крізь дах, покритий мохом, але прокинулись, як він тягнув із загороди забиту корову, й напали з рушницями та з ножами. Забрали від нього корову, вибили око, але втік він живий.

Авжеж, кавалери давні його знайомі. Король лісів пам'ятає, як вони спопали його ще раз, коли він і його вельможна дружина з дітьми саме вклалися на зимовий сон у старому ведмежому замку на горі Гурліті. Пам'ятає, як зненацька вони напали на них. Він, щоправда, втік, змів усе, що стояло йому на заваді, й помчав наосліп, але дістав кулю в стегно, а коли вночі повернувся до свого замку, сніг там був забарвлений благородною кров'ю його дружини, королівських дітей забрано до людських осель, щоб вони їм слугували і були приятелями.

Здригається земля, розсипається кучугура, що затуляла вхід, вискакує він, величезний ведмідь, давній ворог кавалерів. Пильнуй, Фуксе, пильнуй, старий мисливцю на ведмедів, пильнуй, полковнику Беренкройце, майстре картярської гри, і ти, Єсто Берлінгу, герою стількох пригод!

Лихо їм, поетам, мрійникам, переможцям жіночих сердець! Єста Берлінг стоїть, тримаючи палець на гачку рушниці, а ведмідь біжить просто на нього. Чому ж він не стріляє, що він собі думає?

Чому відразу не зажене кулю в широкі ведмежі груди? Йому ж найзручніше. Бо решта всі задалеко, однаково не влучать. Чи він гадає, що треба стояти струнко перед його величністю королем лісів?

А Єста справді задумався про Мар'яну, що лежала всі ці дні в Екебю тяжко хвора, бо застудилася тієї ночі в сніговій кучугурі.