Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 32

Мамзель Марі, як її завжди звали, мала свій власний погляд на все, як то часто буває в самітних людей, що їхні думки снуються навколо баченого.

Мамзель Марі вважала, що кохання — корінь і причина всього зла в цьому сумному світі.

Щовечора перед сном вона складала руки на грудях і молилася. Проказавши "Отче наш" і "Благослови нас, боже", вона завжди наостанці просила бога, щоб господь уберіг її від кохання.

— Бо мені б із того було тільки горе, — казала вона. — Я стара, негарна й убога. Ні, боронь боже мені закохатися!

День у день вона сиділа біля вікна нагорі в будиночку пані Муреус і плела сітчасті фіранки та скатерки. Все те вона потім продавала селянам і панам. Плела, щоб заробити собі на хату.

Вона мріяла купити хатину на пагорбі, проти, церкви у Свартше, так високо, щоб від неї видно було далеко навкруги. А про кохання й слухати не хотіла.

Коли, бувало, літніми вечорами долинало цигикання скрипки з роздоріжжя, де музика сидів на перелазі, а молодь танцювала польку, аж курява здіймалася, то мамзель Марі робила добрий гак лісом, аби тільки не чути й не бачити тієї забави. © http://kompas.co.ua

Другого дня різдва з села приходило по п'ять або й по шість наречених, щоб пані Муреус із дочками вбрали їх на весілля. Їх оздоблювали миртовими віночками, високими коронами з єдвабу та скляного намиста, барвистими шовковими шарфами, на груди приколювали пучечки штучних троянд і на облямівку суконь також чіпляли цілі кишці квіток із тафти. Тоді мамзель Марі не виходила з своєї кімнати, щоб не бачити, як вони чепуряться на славу коханню.

Узимку, коли дочки пані Муреус сиділи вечорами біля кросен і велика кімната ліворуч від сіней дихала затишком, коли над полум'ям у коминку шкварчали яблука, коли красень Єста Берлінг чи ласкавий Фердінанд, навідавшись до дівчат, висмикували їм нитки з голок або дражнили їх, щоб виходили нерівні штихи, коли кімната дзвеніла сміхом, жартами й веселим гомоном, коли під кроснами зустрічалися долоні, тоді зніяковіла мамзель Марі згортала роботу й поспішалася нагору до своєї кімнатки, бо вона ненавиділа кохання і всі його прояви.

Зате вона знала, яке лихо несе з собою кохання, і вміла оповідати про нього. Вона не могла надивуватися, що кохання сміє ще й нині з'явитися на землі, що його не прогнали нарікання покинутих і прокльони тих, кого воно зробило злочинцями, не затаврували ганьбою бідолахи, що попали в його зненависні лабета. Не могла надивуватися, що його так вільно й легко несуть крила, що воно й досі не кануло в непам'ять, обтяжене мукою і соромом.

Звичайно, колись вона теж була молода, як і всі інші, але й тоді ворогувала з коханням. Ніколи її не могли звабити танці й пестощі. Гітара її матері припадала пилюкою без струн на горищі. Мамзель Марі ніколи не наспівувала любовних пісень під її акомпанемент.

На вікні в неї стояв материн горщик з кущем троянд. Вона його рідко поливала, бо не любила квітів, тих дітей кохання. На кущі ніколи не витикалися пуп'янки, листя припала порохом, серед гіллячок павуки заснували павутину.

І до города пані Муреус, де мерехтіли метелики, співали пташки, де запашні квіти посилали бджолам любовне вітання, де все говорило про зненависне кохання, вона також рідко навідувалась.

Та ось одного чудового дня парафіяни Свартше надумали поставити в своїй церкві орган. Було це влітку за рік до того, як кавалери стали господарями Екебю. До Свартше приїхав молодий органний майстер. Він також найняв помешкання в пані Муреус і також оселився нагорі в мансарді.

Він поставив орган, що грав якось дуже химерно: візьме та й загуде посеред спокійного псалма страшним басом, невідомо як і чому. Під час різдвяної утрені діти в церкві аж плакали з ляку.

Певне, молодий майстер не дуже знався на своєму ремеслі, зате був веселої вдачі, і очі його променіли, як сонце. Він для кожного знаходив ласкаве слово — для багатого і для вбогого, для старого і для молодого. Скоро всі в домі стали йому добрими приятелями — ох, навіть більше, ніж приятелями.

Повернувшись увечері з роботи, він тримав моташку пані Муреус, працював з дівчатами в городі, читав напам'ять "Акселя" або співав "Фрітьофа"[15]. Він піднімав мамзель Марі клубок ниток, хоч би скільки вона його впускала, і навіть полагодив її старий годинник.

Він не пропускав жодного балу і танцював з усіма — від найстарших дам до молоденьких дівчат, а як лучалося йому щось неприємне, він сідав до першої-ліпшої жінки, що траплялася під ту хвилю, й щиро розповідав їй про свою біду. Авжеж, саме про такого чоловіка мріють жінки! Він з ними ніколи не заводив мови про кохання. Та минуло всього тижнів зо діва, як він поселився в пані Муреус, а вже всі дочки закохалися в нього, і навіть сердешна мамзель Марі переконалася, що її щирі молитви були даремні.

Настала пора смутку й радощів. На кросна капали сльози й стирали крейдяний візерунок. Вечорами, бувало, котрась бліда мрійниця сиділа в бузковій альтанці, а в мансарді мамзель Марі бриніли нові струни на гітарі — то вона пригравала собі до зворушливих любовних романсів, що їх навчилася від своєї матері.

А молодий майстер був і далі такий самий безтурботний та веселий і щедро обдаровував усмішками й увагою всіх тих жінок, що мліли з кохання і сварилися за нього, як він був на роботі.

Нарешті настав час йому від'їздити.

Перед ганком уже чекав на нього повіз, ззаду прив'язали валізку, і молодик почав прощатися. Він поцілував у руку пані Муреус, а тоді заходився обнімати заплаканих дівчат і виціловувати їх у щоки. Він і сам плакав: йому сумно було розлучатися з сірим будиночком, де він перебув таке судове літо. Врешті він оглянувся й пошукав очима мамзель Марі.

І тоді вона зійшла старенькими сходами в найкращій своїй сукні. Через плече на широкій зеленій шовковій стрічці висіла гітара, а в руках вона тримала пучок троянд, що розквітли цього літа у горщику її матері. Мамзель Марі спинилася перед молодиком, торкнула на гітарі струни й заспівала:

Ти нас покидаєш.

Щасливий будь,

Бажаємо серцем усім!

Та вірного друга ніде не забудь

Із вермландських гір і лісів!

Доспівавши, вона заткнула йому троянди в петельку й поцілувала в уста. А тоді знову, стара проява, втекла до себе нагору.

Кохання помстилося на ній: зробило з неї посміховисько для всіх. А проте вона ніколи більше не нарікала на нього. Не закидала вже гітари й не забувала поливати трояндовий кущ своєї матері.

Мамзель Марі навчилася любити кохання з усіма його муками, сльозами й тугою.

— Краще смуток із коханням, аніж радощі без нього, — казала тепер вона.

Минав час. Майориху вигнано з Екебю, і там господарювали кавалери. А одного вечора, в неділю, Єста Берлінг, як уже говорилося, прочитав свою поему молодій графині з Борга, і вона заборонила йому з'являтися в її домі.

Кажуть, що коли Єста зачинив за собою двері графського будинку, то побачив кілька саней, що під'їжджали до Борга. Він скинув оком на невеличку даму, що сиділа в передніх санях. Йому й так було сумно на серці, а тепер, як він угледів ту даму, стало ще сумніше. Він поспішився геть, щоб його не впізнали, але в душу йому закралося передчуття якогось лиха. Чи не розмова з графинею випарувала цю жінку? Одна біда завжди ж бо тягне за собою другу.

Тим часом з'явилися служники, заходилися відстібати укривала та прибирати хутра.

Хто ж то приїхав? Хто та невеличка дама, що встала з саней? То була вона, Мерта Дона, славнозвісна графиня, власною особою!

Вона була найвеселіша і найшаленіша з жінок. Радощі світу посадовили її на свій трон і зробили королевою. Забави й розваги були її підданці. Коли ділили людську долю, їй випали ігри, танці та пригоди. Їй було вже під п'ятдесят, одначе вона належала до тих мудрих жінок, що не рахують своїх років. "Справді старий той, — казала вона, — в кого ноги вже нездатні до танцю, а вуста до сміху. Він справді відчуває страшний тягар років, а я ні".

За її молодості цей трон радощів не раз коливався, проте мінливість і непевність тільки додавали принадності її веселому життю. Сьогодні вона пурхала, мов той метелик, у королівському палаці в Стокгольмі, влаштовуючи підвечірок у покоях двірських дам, а завтра, одягнена у фрак, із паличкою в, руці, вже танцювала аж у Парижі. Вона гостювала в таборі Наполеона й пливла з Нельсоновим флотом по блакитному Середземному морю, відвідувала Віденський конгрес, а вночі перед славнозвісною битвою зважилась податися до Брюсселя на бал.

Де панувала веселість, там з'являлася й Мерта Дона, її визнана королева. З танцями, грою і жартами графиня Мерта літала по цілому світі. Чого тільки вона не перебачила на своєму віку, чого не зазнала! На її очах гриміли танці, як валилися трони, програвали в екарте цілі князівства, через легковажний жарт вибухала руїнницька війна! Вся її молодість минула у втіхах і шаленствах, і вона хотіла жити так довіку. Ніколи тіло її не було занадто, старе до танців, а серце до кохання. Ніколи не стомлювали її маскаради, вистави, веселі історії і зворушливі пісні.

Коли в світі, оберненому на бойовище, радість на якусь часину втрачала свій трон, графиня на довший чи коротший термін приїздила до старого графського замку над Левеном. Жила вона тут і за часів Священного Союзу, коли монархи та їхні двори стали для неї занадто понурі. Одного такого наїзду вона й вирішила взяти Єсту Берлінга вчителем до свого сина.

У Вермланді графиня почувалася якнайкраще. Мабуть, ніде радість не мала чудовішого царства, як у тому краї.

Там було все: співи й ігри, жадібні до любовних пригод чоловіки й веселі вродливі жінки. Не бракувало балів і бенкетів, прогулянок човном на озері місячної ночі або санками в темному лісі, подій, що поривали серця, любовних мук і страждань.

Та як померла дочка, графиня виїхала з Борга і не була в ньому цілих п'ять років. Тепер вона приїхала глянути, як поживає її невістка серед непроглядних смерекових лісів, ведмедів і снігових заметів. Вона вважала за свій обов'язок подивитися, чи дурний Генрік не замучив її до смерті своєю нудотою, і поклала собі стати янголом-охоронцем домашнього затишку. Сонячне сяйво і щастя лежало запаковане в їд сорока шкіряних валізах, її покоївкою була веселість, візником — жарт, а товаришкою — розвага.

Коли вона вибігла на ганок, її зустріли з розкритими обіймами.