Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 34

Ти бачиш, як відчиняються дверцята твоєї клітки і перед твоїми спраглими лету крильми стелеться вільне безмежжя.

Кузен Крістофер сягає аж на дно своєї скрині. Він дістає пильно бережений, гаптований золотом військовий мундир і вбирається в нього, надягає на голову оздоблений перами капелюх і незабаром уже виїздить з Екебю на своєму чудовому білому коні.

Це ж зовсім не те, що сидіти й мерзнути коло груби. Тепер він теж бачить, що настає весна.

Він випростується в сідлі й пускає коня чвалом. Метляє на вітрі підшитий хутром плащ, мають пера на капелюсі. Він відмолодів, як і земля, прокинувся з довгого зимового сну. Старе золото ще не поблякло. Мужнє обличчя під трикутним капелюхом сповнене гордощів.

Дивна його їзда. Куди він ступить, там течуть струмочки й квітнуть проліски. Перелітні птахи щебечуть і тішаться, що він вільний. Уся природа радіє разом із ним.

Він їде, як переможець. Йому передує сам дух весни на летючій хмарині, легкий, прозорий, чарівний. Він сурмить у ріг і сіє радість. А навколо кузена Крістофера гарцює цілий загін давніх приятелів: ось підвелося в сідлі щастя, он їде на своєму стрункому коні слава, а он на вогнистому арабському жеребці кохання. Дивна то їзда і дивний їздець. Співучий дрозд, що знає мову людську, гукає йому:

— Кузене Крістофере, кузене Крістофере! Куди ти їдеш? Куди ти їдеш?

— До Борга свататись! До Борга свататись! — відповідає йому кузен Крістофер.

— Не їдь туди, не їдь туди! Неодружений не має клопоту! — гукає йому навздогінці дрозд.

Але кузен Крістофер не слухає застереження. Береться вище й вище вгору, аж нарешті опиняється в Борзі. Він зіскакує з сідла, і його ведуть до графині.

Усе складається добре. Графиня Мерта ласкава до нього. Кузен Крістофер певен, що вона не відмовиться носити його гучне прізвище і бути господинею в його замку. Він сидить і відтягує ту чудову мить, коли графиня побачить королівського листа. Його тішить те зволікання.

А графиня розважає його різними історіями. Все, що вона каже, смішить кузена Крістофера, все викликає в нього захват. А що вони сидять у покої, де невістка почепила сітчасті фіранки мамзель Марі, графиня починає розповідати й про них. І так дотепно, як тільки вміє.

— Бачите, яка я лиха! — докінчує вона. — І тепер ці бридкі фіранки висять тут, щоб я щодня й щогодини згадувала про свій гріх. Це страшна покута. Ох, як вони мені остогидли!

Великий воїн кузен Крістофер дивиться на неї блискучими очима.

— Я також старий і вбогий, — каже він, — і десять років сиджу коло груби й тужу за своєю коханою. Може, ви й з мене глузуєте, шановна графине?

— Це зовсім інша річ! — вибухає графиня.

— Господь відібрав у мене щастя, вітчизну і велів їсти чужий хліб, — поважно мовить далі кузен Крістофер. — Я навчився поважати бідність.

— І ви тієї самої! — вигукує графиня й зводить руки. — Ох, які люди стали цнотливі! Які ж усі цнотливі!

— Так, — мовить він. — Але запам'ятайте мої слова, графине. Якщо бог колись поверне мені багатство і владу, то я знайду їм кращий ужиток, аніж ділити зі світською дамою, такою собі намальованою, бездушною мавпою, що знущається з убогості.

— І добре зробите, кузене Крістофере.

Кузен Крістофер урочисто виходить з кімнати і їде назад до Екебю. Одначе за ним уже не летять духи, не озивається дрозд і він не помічає більше усміхненої весни.

До Екебю він добирається аж увечері. Час уже починати великодню сальву й палити великодню відьму — велике солом'яне опудало з ганчір'яною головою. На голові вуглиною намальовано очі, ніс і рот. Убрана відьма в стару сукню баби, що живе на кухні з ласки господарів. Поряд стоять кочерга й мітла, а на шиї у відьми висить ріг з мастилом. Хоч зараз лети на Лису гору.

Майор Фукс наладовує рушницю і кілька разів стріляє в. повітря. Підпалено купу сухого хмизу, туди вкинено відьму, і її охоплює веселе полум'я. Кавалери роблять усе, що можуть, аби тільки давнім, випробуваним звичаєм захистити себе від зловорожої сили.

Кузен Крістофер стоїть і понуро дивиться на багаття. Тоді раптом витягає з-під закавраша великого королівського листа й кидає у вогонь. Сам тільки господь знає, що він собі надумав. Може, уявив, що то не відьму, а графиню Мерту спалюють на вогнищі. А може, розважив, що кола вже й та жінка, як виявилося, теж сама солома ж лахміття, то на світі немає вже нічого дорогого.

Він повертається в кавалерське крило, запалює грубу й ховає мундир. Тоді сідає в кутку і з кожним днем стає патлатіший і сивіший. Він поволі вмирає, як звичайно вмирають у неволі старі орли.

Він уже не полонений, але тепер воля йому не потрібна. Перед ним відкритий і безмежний простір, на нього чекає поле слави, життя. Але він не має сили розгорнути свої крила й полетіти.

Розділ п'ятнадцятий

СТЕЖКИ ЖИТТЯ

Важкі ті дороги, що ними людині доводиться мандрувати по світі.

Вони стеляться пустелями, болотами й горами.

Чого так вільно ходить горе по всіх усюдах, поки заблукає в пустелі, застрягне в болоті чи впаде з гори? Де ж ті дівчатка-квіткарки, де ті казкові принцеси, що по їхніх слідах ростуть троянди? Де вони, ті, що мають встеляти квітками важкі дороги життя?

Єста Берлінг, поет, надумав одружитися. Шукає тільки наречену: таку бідну, таку просту й зневажену, щоб була якраз до пари божевільному священикові.

Його кохали вродливі жінки шляхетного роду, та не їм судилося змагатися за його руку. Затаврований повинен вибирати собі дружину між затаврованими.

Кого ж він вибере, кого знайде?

До Екебю часом приходить одна вбога дівчина з відлюдного лісового висілка в горах продавати мітли. В тому висілку вічно панують такі злидні, така безвихідь, що багато його мешканців стратили з горя глузд, і серед них та дівчина з мітлами.

Проте вона вродлива: товсті чорні коси ледве вміщаються на голові, щоки ніжні й повні, ніс рівний, невеличкий, очі блакитні. Вона скидається на меланхолійну богоматір. Такий тип жіночої вроди ще можна знайти серед молодих дівчат на довгому узбережжі Левену.

Отже, Єста вибрав собі суджену! Не сповна розуму дівчина — якраз до пари шаленому священикові. Кращої годі й знайти.

Лишається тільки поїхати до — Карлстада по обручки, І мешканці узбережжя матимуть веселий день. Ще раз насміються досхочу з Єсти Берлівога, коли він заручиться з дівчиною, що продає мітли, і справить з нею весілля! Нехай сміються. Може, це буде його найсмішніший жарт?

Хіба затаврованому належиться йти не шляхом затаврованих — шляхом гніву, смутку й нещастя? Що кому до того, як він упаде й загине? Хіба хто подумає спинити його? Хіба хто простягне руку, щоб він оперся, чи дасть спраглому напитися? Де ті дівчатка-квіткарки, де ті казкові принцеси, де вони, ті, що мають встеляти трояндами його тяжкий шлях?

Ні, ні, молода, ласкава графиня з Борга не повинна ставати на дорозі Єсті Берлінгові. Нехай зважить на добру славу, на чоловіків гнів, на свекрушину зненависть, нехай нічого не робить, щоб стримати його.

Нехай схиляє голову під час довгої служби в церкві Свартше, хай складає долоні й молиться за нього. Нехай безсонними ночами плаче й тривожиться за нього, однак вона не має квіток, щоб устелити дорогу затаврованому, не має ні краплі води, щоб напоїти спраглого. Не може простягти руки, щоб відтягти його від краю провалля. Єста Берлінг не дбає про те, щоб його суджена була вбрала в шовки та оздоби. Дозволяє їй ходити від садиби до садиби з мітлами, як вона й завжди ходила. Аж як навколишнє панство збереться на великий бенкет до Екебю, він оголосить йому про свої заручини. Тоді він покличе наречену з кухні і покаже їм — таку, яка вона буде після довгої дороги: в запорошеному, брудному або ще й порваному одязі, може, незачесану, з нестямним поглядом, з нестямними словами на вустах. І спитає гостей, чи ж не до пари він вибрав собі суджену? Хіба не повинен шалений священик пишатися такою вродливою нареченою з лагідним, як у богоматері, обличчям і блакитними замріяними очима?

Такий був Єстин задум. Він хотів, щоб про нього ніхто — не довідався, але не зумів заховати таємниці. І одна з тих, хто взнав її, була молода графиня Дона.

Та як вона може спинити його? Нині заручини, і вже смеркає. Графиня стоїть біля вікна в блакитному кабінеті й дивиться на північ. І хоч далечінь застелена імлою, а очі затуманені сльозами, їй здається, ніби вона бачить Екебнх Бачить великий триповерховий будинок, що сяє трьома рядами яскраво освітлених вікон, уявляє собі, як у келихи ллється шампанське, чує, як лунають тости і як Єста оголошує про свої заручини з дівчиною, що продає мітли.

Чи не звернула б вона його з недоброго шляху затаврованих, якби опинилася поряд із ним, тихенько поклала руку йому на плече або хоч ласкаво глянула на нього? Якщо одне її слово штовхнуло його на такий розпачливий вчинок, то чи інше не могло б спинити?

Графиня здригається на думку про той гріх, що його він учинить бідній знедоленій дівчині, тяжкий гріх супроти бідолахи, яку зваблять покохати його, либонь, тільки задля одноденного жарту. А може, — графині стає ще страшніше, — може, він зробить гріх супроти себе самого, понесе її, мов важкий тягар, через усе своє життя, і ніколи вже його дух не підніметься над землею?

А все через неї. Це вона своєю доганою штовхнула його на поганий шлях. Вона, покликана благословляти і втішати, — навіщо ж вона вплела ще одну колючку у терновий вінець грішника?

Авжеж, вона знає, що їй робити. Накаже запрягти вороні коні в сани, помчить через озеро, влетить в Екебю, стане перед Єстою Берлінгом і скаже йому, що не гордує ним, що сама не тямила своїх слів тоді, як виганяла його з свого дому… Ні, вона б так не змогла вчинити, посоромилася б, не посміла б і слова сказати. Вона одружена й мусить пильнувати себе. Пішов би поговір по цілому узбережжю. Та коли вона не зважиться, то що буде з Єстою?

Треба неодмінно їхати.

Раптом графиня згадує, що не зможе добутися до Екебю.

О цій порі року жоден кінь не переїде озера. Крига тане, вже навіть відійшла від берега. І вся покололася, аж страшно дивитися. З розколин виступає вода, подекуди поробилися чорні ополонки, а подекуди блищить слизька біла крига. Та здебільшого вона ще вкрита сірим, брудним, підталим снігом, а по ньому чорними гадюками в'ються стежки.

Як вона могла таке подумати? Стара графиня Мерта, її свекруха, нізащо її не пустить.