Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 35

Цілий вечір доведеться сидіти коло неї в залі й слухати давні історії з двірського життя, що їх так любить стара оповідати.

Та настала ніч, і чоловік поїхав з дому. Вона тепер вільна. Їхати озером не можна, служника вона не зважується покликати, але тривога гонить її з дому. Вона не може всидіти на місці.

Важкі ті дороги, що ними людині доводиться мандрувати по світі, вони стеляться пустелями, болотами й горами.

Але з чим порівняти ту нічну мандрівку по розталій кризі? Чи не цією дорогою мали б іти маленькі квіткарки? Чи не цією непевною, хисткою, слизькою дорогою мали б іти всі ті, хто прагне загоювати чужі рани й направляти кривду, хто має легку ступу, метке око й сповнене любові серце?

Минула північ, як графиня досягла нарешті берега коло Екебю. Вона падала на кризі, перестрибувала широкі розколини, швидко перебігала таловини, де її сліди відразу наповнювала вода, ковзалася й плазувала.

То була тяжка дорога, і графиня не раз плакала. Вона вимокла й стомилася, а навкружня темрява, безлюддя й порожнеча будили тривожні думки.

Уже біля самого Екебю їй довелося брести майже по коліна у воді. А як, нарешті, вона вибралася на берег, то не мала вже відваги йти далі. Виснажена й безпорадна, вона сіла на камені й гірко заплакала.

Важкі дороги випадають людям, і маленькі квіткарки часом уклякають, знеможені, біля свого кошика якраз тоді, коли досягнуть стежки, що її хотіли встелити квітками.

Але ця молода, родовита жінка виявилася справжньою героїнею. Адже вона ніколи не долала таких доріг у своїй сонячній вітчизні. І, мабуть, тепер, сидячи на березі цього моторошного, непривітного озера, мокра, втомлена й нещасна, вона згадує свою південну батьківщину з рівними стежками серед пишного квіту.

Коли ж ні, їй тепер байдуже до півдня й до півночі. Вона опинилась у вирі життя і плаче не з туги за вітчизною. Ця маленька квіткарка, маленька героїня плаче тому, що стомилася й не має снаги дістатись до шляху, який вона хоче встелити квітками. Плаче, бо їй здається, що вона спізнилася.

Раптом берегом надбігають люди. Вони квапляться і не помічають графині, але вона чує їхню розмову.

— Якщо впаде гребля, то кузню понесе вода, — каже хтось із них.

— І млин, і майстерні, і хати ковалів, — додає інший.

Графиня набирається відваги й біжить за ними.

Млин і кузня Екебю стоять на вузенькій відрозі, облитій бурхливою річкою Б'єркшеельв. Вона з шумом і гуркотом надбігає згори й могутнім, пінявим водоспадом кидається на відрогу. Тому, щоб захистити від води забудоване місце, перед відрогою віддавна споруджували міцну греблю. Але гребля була стара, а в Екебю господарювали кавалери. Хоч за тих часів на рудняних пагорбах не стихали танці, але ніхто не знайшов вільної хвилини поглянути, що течія, мороз і роки зробили з тією кам'яною греблею.

Та ось надходить весняна повінь, і гребля починає подаватися.

Водоспад біля Екебю — це великі гранітні пороги, що по "них ринуть води річки Б'єркшеельв. Вони вирують, хвилі наскакують одна на одну, ревуть з люті й бризкають піною, тоді летять стрімголов на каміння, на принесені згори колоди, знову встають і знов падають, піняться, сичать, гуркочуть.

Тепер ці дикі, знавіснілі хвилі, сп'янілі від весняного вітру, розпалені здобутою волею, беруться штурмувати стару кам'яну греблю. Вони люто сичать і ревуть, надбігають ближче, кидаються вгору й опадають назад, наче порозбивали собі кучеряві білі голови. Це справжня облога. Хвилі прикриваються великими крижинами, а колоди їм правлять за таран. Вони гнуть, ламають, рвуть бідолашний мур, потім раптово, мов на чийсь застережливий поклик, відступають назад, а за ними котиться великий камінь, що відірвався від греблі, і з гуркотом падає у воду.

Здається, ніби хвилі самі здивовані тим, що сталося; вони задоволено стихають, радяться… І знову кидаються на штурм! Знову прикриваються кригою, беруть дерев'яні тарани, люті, немилосердні, дикі, знавіснілі від жадоби нищення. "Якби розбити греблю, — кажуть хвилі, — якби тільки розбити її, тоді надійшла б черга млинові й кузні.

Настає день волі!.. Геть людей, геть витвори праці людської! Вони закурили нас вугіллям, запорошили борошном, вони запрягли нас у ярмо, як волів, і гонять по колу, замикають, перепиняють греблями, змушують обертати важкі колеса, нести незграбні колоди. Але тепер ми здобудемо волю!

День волі настав! Чуєте, хвилі озера Б'єркше, чуєте, брати й сестри в болотах і трясовинах, у гірських потоках і в лісових струмках! Поспішайте сюди, поспішайте сюди! Вливайтесь у річку Б'єркшеельв, поспішайте з свіжими силами, гуркотливі й шумкі, готові зломити столітнє ярмо, поспішайте! Фортеця тиранії повинна впасти. Смерть Екебю!"

І допомога надходить. Хвиля за хвилею води мчать порогами, щоб розбити голову об греблю, щоб і собі прислужитися великій справі. Захмелені весняним привіллям, дужі, одностайні в своєму намірі, вони підточують камінь по каменеві, брилу по брилі в розхитаній греблі.

Та чому ж люди дозволяють шаленіти хвилям і не чинять їм опору? Може, Екебю вимерло?

Ні. Люди позбігалися, стривожені, розгублені й безпорадні. Ніч темна, вони же бачать одне одного, не бачать, куди йти. Реве й клекоче водоспад, гуркотить крига, тріщать колоди, що б'ються одна об одну, і люди не чують власного голосу. Шаленство розбурханої стихії передається й людям — вони втрачають глузд, не знають, до чого взятися.

У маєтку озивається дзвін на сполох. "Слухайте всі, хто має вуха! Нас, біля кузні Екебю, чекає загибель! Річка заливає нас. Гребля як не видно впаде, млин і кузня в небезпеці, і наші вбогі, але дорогі нам садиби також".

Хвилі, звичайно, гадають, що дзвін кличе їхніх приятелів, бо ніхто з людей не з'являється. Зате вода з лісів і боліт усе прибуває. "Шліть підмогу, шліть підмогу! — вчувається хвилям у гудінні дзвона. — Після столітнього рабства ми нарешті звільнимося!" "Поспішайте, поспішайте!" — вторують йому хвилі.

Ревучі води й гучний дзвін співають пісню смерті величі й славі Екебю.

Тим часом люди на березі раз по раз посилають когось до панського будинку покликати кавалерів.

Та хіба їм тепер до кузні й до млина? В просторих залах зібралася з сотня гостей. Дівчина, що продає мітли, чекає в кухні. Надходить хвилина, коли вони всіх приголомшать несподіванкою. В келихах іскриться шампанське, ЇОліус підводиться виголосити врочисту промову. Старі авантурники з Екебю радіють наперед з Єстиної витівки. Зараз гості скам'яніють з подиву!

А на озері Левен молода графиня Елісабет долає жахливу, небезпечну дорогу, щоб тільки шепнути Єсті Берлінгові слово перестороги. Внизу, коло водоспаду, хвилі поспішають у наступ на Екебю, погрожують його славі й могутності, але в просторих залах панують веселощі і напружене очікування, сяють свічки, ллється вино. Там ніхто й гадки не має про те, що робиться надворі цієї темної бурхливої ночі.

Аж ось настає очікувана мить. Єста підводиться і йде по свою наречену. Йому треба перейти сіни, а там двері відчинені навстіж. Єста зупиняється і визирає надвір, у темну піч… І чує, чує…

Чує. бовкання дзвонів і рев водоспаду. Чує, як гуркоче крига і тріщать колоди, як збунтовані хвилі співають зухвалу переможну пісню волі.

Забувши про все, Єста кидається надвір. Нехай собі гості стоять з піднятими келихами хоч до судного дня, йому тепер байдуже. Нехай чекає наречена, а промова патрона Юліуса нехай замре в нього на вустах. Цієї ночі не буде заручин, не приголомшить шановних гостей несподівана новина.

Тепер начувайтеся, збунтовані хвилі, тепер вам за волю справді доведеться боротись! До водоспаду йде Єста Берлінг, у людей тепер є керівник, що запалює в наляканих серцях відвагу. Оборонці стають на мур, і починається запеклий бій.

Послухайте, як він орудує людьми! Дає накази, кожному знаходить роботу.

— Нам треба світла, найперше світла, мірошників ліхтар тут не поможе. Гляньте, он там лежать купи хмизу, перенесіть його на кручу й запаліть! Це завдання жінкам і дітям. Тільки швидше! Зробіть велике багаття, і хай горить! Воно й нам присвічуватиме, і його далеко буде видно, може, хтось побачить і прийде нам на допомогу. Та пильнуйте, щоб вогнище не згасло! Несіть солому, хмиз, хай ясне полум'я здіймається аж під хмари!

А ось і вам робота, чоловіки! Тут є колоди й дошки, збивайте заслону, ми її поставимо перед старою греблею. Швидше, швидше до діла! Міцно збивайте, щоб витримала! Готуйте каміння і мішки з піском, спустимо їх разом з заслоною! Швидше вимахуйте сокирами, стукайте молотками, хай свердла й пилки вгризаються в сухі дошки!

А де хлопці? Сюди, гульвіси! Шукайте жердини, шукайте очепи і мерщій до роботи! Гайда на греблю, не бійтеся хвиль, що шумують, сичать і бризкають білою піною! Відбивайте, послаблюйте, спиняйте навалу хвиль, що від неї тріщить гребля! Відпихайте колоди й крижини, скидайте їх униз, а як не буде іншої ради, то тримайте зрушене каміння руками! Вгризайтеся в них, хапайте їх у залізні обійми! До бою, хлопці, до бою, гульвіси! Ану швидше на греблю! Будемо змагатися за кожен корх землі.

Сам Єста стоїть спереду, на краєчку греблі, на нього бризкає піна, здригається під ногами кам'яний мур, гуркочуть, скаженіють хвилі, а його шалене серце впивається небезпекою, тривогою, боротьбою. Він сміється, жартами підбадьорює хлопців, що метушаться навколо нього. Такої гарної ночі йому ще зроду не доводилось переживати.

Робота швидко посувається вперед, палає багаття, гупають сокири, гребля тримається.

Решта кавалерів і гості теж з'являються коло водоспаду. Надбігають зблизька й здалека люди. Всі працюють: хто збирає хмиз, хто збиває колоди, хто насипає в мішки піску,' а хто змагається з хвилями на розхитаній греблі, що дрижить лід ногами.

Нарешті заслона готова, лишилося спустити її у воду перед старою греблею. Тримайте ж напоготові каміння й мішки з піском, очепи й мотуззя, щоб її не вирвала вода, щоб перемогу здобули люди, а приборкані хвилі знову стали покірно працювати на них!

Раптом у рішучу хвилину Єста помічає жінку, що сидить при березі на камені. Сидить, дивиться на хвилі, і полум'я з багаття освітлює її постать. Єста, звичайно, не може добре її роздивитися, заважають бризки й сутінки, але він водно поглядає в той бік.