Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 37

Ти справедливий і не будеш судити мене, не вислухавши. Дозволь мені розказати все, й ти побачиш, що я вчинила достеменно так, як ти мене вчив.

Граф мовчки кивнув головою, і графиня Елісабет почала оповідати, як сталося, що вона штовхнула Єсту Берлінга на лиху дорогу. Оповіла про все, що зайшло в блакитному кабінеті, і про те, як сумління звеліло їй іти й рятувати скривджену від неї людину.

— Я ж бо не мала права судити його, — докінчила вона. — Ти сам учив мене, що ніяка жертва не буде завелика, коли нею треба виправити заподіяну кривду. Хіба ні, Генріку?

Граф повернувся до матері й запитав:

— Що ви на це скажете, мамо?

Його миршаве, неповоротке тіло все аж напнулося з почуття самоповаги, а високе вузеньке чоло глибокодумно наморщилося.

— Що я скажу? — відповіла графиня Мерта. — Скажу, що Анна Шернгек розумна дівчина і добре знала, навіщо оповіла Елісабет ту історію.

— Ви, мамо, не зрозуміли мене, — мовив граф. — Я питаю, що ви скажете про саму історію? Чи ви справді вмовляли свою дочку, а мою сестру вийти заміж за вигнаного священика?

Графиня Мерта хвилину помовчала. Ох, який дурний, який невимовно дурний цей Генрік! Тепер він погнався хибним слідом. Її собака погнався за мисливцем і прогавив зайця! Але розгубилася вона тільки на один мент.

— Любий сину, — мовила вона, здвигнувши плечима, — я маю причину не чіпати давньої історії з тим бідолахою, ту саму причину, що через неї я прошу тебе якось запобігти публічному скандалові. Той чоловік, очевидно, загинув цієї ночі. — Говорила вона ласкавим, жалісливим голосом, але в мові її не було жодного слова правди. — Елісабет сьогодні довго спала, тому не чула, що вже послано людей навколо озера шукати пана Берлінга. Він не повернувся до Екебю, і бояться, що він потонув. Крига вранці скресла. Бачиш, як вітер потрощив її на друзки.

Графиня Елісабет виглянула у вікно. Озеро було майже чисте. Їй стало шкода самої себе. Вона хотіла втекти від божого правосуддя, вона брехала й прикидалася. Одягла на себе білий плащ невинності.

З розлуки вона кинулась до ніг своєму чоловікові, і з її вуст полилися слова признання:

— Суди мене, проклени! Я кохала його. Авжеж, кохала, щоб ти знав! Я рву на собі коси, здираю одяг з горя. Тепер, коли він загинув, мені до всього байдуже. Навіщо боронитися? Я скажу тобі всю правду. Я відняла від чоловіка кохання свого серця й віддала його чужому. О, я проклята навіки! Я одна з тих, кого спокусило заборонене кохання!

О бідолашна, лежи тепер, охоплена розпачем, у ногах своїх суддів і оповідай їм про все! Хай серце твоє захлинеться мукою, хай укриє тебе ганьба, нехай! О, якби ти могла накликати блискавку небесну, щоб вона вдарила над твоєю молодою головою!

Розкажи тепер чоловікові своєму, як ти вжахнулася, коли тебе пойняла шалена, нездоланна пристрасть, як здригалася з відрази до свого ницого серця! Ти радше зустріла б примару на цвинтарі, аніж демонів спокуси у своїй Душі.

Розкажи їм, як ти, відштовхнута від божого обличчя, вважала себе за негідну ходити по землі! Як ти боролася зі спокусою, як плакала й молилася: "О господи, порятуй мене! О сину божий, переможцю злих духів, порятуй мене!"

Розкажи, що тобі здалося найкраще все приховати — хай ніхто не довідається про твою неславу! Ти думала, що така, була воля божа. Думала, що йдеш божою стежкою, коли хотіла врятувати того, кого любиш. Він би й гадки не мав про твоє кохання. Він не повинен був загинути через тебе. Хіба ти знала, що добре, а що зле? Тільки господь знав це, і він тебе засудив. Він убив кумира твого серця, а тебе привів на великий, спасенний шлях покути.

Скажи їм: ти знаєш тепер, що, приховавши гріхи свої, не знайдеш порятунку! Демони люблять темряву. Нехай судді твої візьмуть палиці в руки! Кара стане бальзамом на рану твоїх гріхів. Серце твоє прагне муки.

Скажи їм усе це, поки ти лежиш на підлозі й заламуєш руки в страшному горі, поки в голосі твоєму бринить розпач і думку про кару й приниження ти зустрічаєш божевільним реготом, поки чоловік твій не рвонув тебе з підлоги й не мовив:

— Поводься, як личить графині, а то мені доведеться просити матір провчити тебе, як неслухняну дитину!

— Роби зі мною, що хочеш!

Тоді граф виголосив свій вирок:

— Мати моя просила за тебе. Отже, ти залишишся в моєму домі, але віднині мати буде наказувати, а ти слухатись.

Отакий шлях покути! Молода графиня стала найупослідженішою служницею. Чи ж надовго? О, чи надовго?

Доки горде серце зможе коритися? Доки нетерплячі вуста здужають мовчати, а метка рука стримуватись?

Солодка мука приниження. Поки спина болить від тяжкої праці, серце мовчить. Того, хто спить усього лиш кілька годин на твердій постелі, не треба заколисувати.

Нехай стара графиня обертається на лиху відьму, щоб мучити невістку! Та вважає її за свою добродійку. Ще ж бо не вигасло в її серці зло. Нічого, що свекруха будить її невиспану о четвертій ранку! Загадує їй, не звиклій до праці, весь день ткати на верстаті! Це добре. Може, покутниця не мала б снаги сама себе як слід батожити.

Під час весняного прання графиня Мерта велить їй стояти коло балії в пральні. Вона сама приходить глянути на її роботу.

— Вода в тебе занадто холодна, — заявляє стара графиня, бере окропу з казана і ллє невістці на голі руки.

День холодний, а пралям треба полоскати білизну в озері. Їх шмагає дощ із снігом. Одежа змокла до рубця і стала важкою, як оливо. Нелегко орудувати праником: з-під делікатних нігтів виступає кров.

Одначе графиня Елісабет не скаржиться, тільки хвалить бога за його ласку. Бо де ж знайде покутниця втіху, як не в терпінні? Сучкувата палиця падає на спину покутниці легенько; мов трояндові пелюстки.

Молода графиня скоро дізнається, що Єста Берлінг живий. Стара тільки здурила її, щоб вона призналася. Ну то й що? Така дорога покути! Така воля божа! Він цим хотів навернути грішницю на шлях покори.

Одне тільки тривожить молоду графиню: що буде з її свекрухою? Адже це через неї бог зробив серце старої твердим, мов камінь. О, хай же він не судить її надто суворо! Вона ж бо мусить бути лиха, щоб допомогти грішниці знову здобути божу ласку.

Вона не знала, що часто душа, яка вже скуштувала всяких розкошів, шукає втіхи в жорстокості. Коли похмурій, невситимій душі бракує милування й лестощів, насолоди танців і азарту гри, вона поринає в свою темну глибінь і видобуває на заміну їм жорстокість. Вона мучить тварин та людей, і її пригаслі почуття знаходять у цьому для себе поживу.

Стара графиня не свідома своєї жорстокості. Вона вважає, що то просто кара легковажній жінці. Часом вона годинами не спить уночі й міркує, яку б іще вигадати їй муку.

Якось увечері вона обходить будинок і велить невістці присвічувати. Та несе свічку в руці, без свічника.

— Свічка догоряє, — каже молода графиня.

— Як кінчається свічка, то хай горить свічник, — відповідає свекруха.

І вони йдуть далі, аж поки чадний гніт гасне на попеченій невістчиній долоні.

Та це ще дитячі забавки. Є муки душевні, набагато гірші за тілесні. Графиня Мерта запрошує гостей і наказує невістці слугувати їм коло столу.

Це день великої проби для покутниці. Чужі люди дивитимуться на її приниження. Побачать, що вона вже не гідна сидіти біля столу свого чоловіка. О, який глум світитиметься в їхніх холодних очах!

Та виходить гірше, втричі гірше. Ніхто з гостей не зважується глянути на неї. Всі, чоловіки й жінки, сидять коло столу мовчазні, пригноблені, якісь наче зніяковілі.

Але вона збирає той сором, як пекучий жар, і бере на свою голову. Невже справді вона вчинила такий тяжкий гріх? Невже вона ганьбить усіх своєю присутністю?

Аж ось приходить спокуса. Анна Шернгек, колишня її приятелька, і суддя з Мункерюда, що сидить поруч неї, зупиняють графиню, коли вона проходить повз них, відбирають від неї полумисок, знаходять їй стілець і не відпускають від столу.

— Сядь, голубко, біля нас, — каже суддя. — Ти не вчинила нічого поганого.

І тоді гості в один голос заявляють, що коли вона не сяде до столу, то вони підуть собі геть. Мовляв, вони ж не кати. І не найнялися потакувати графині Мерті. Їх так легко не обдуриш, як недоумкуватого Генріка.

— Ох, люди добрі! Приятелі милі! Не будьте такі жалісливі. Ви змушуєте мене перед усіма сказати про свій гріх. Я дуже кохала одного чоловіка.

— Дитино, ти сама не знаєш, що таке гріх. Не відаєш, яка ти невинна. Єста Берлінг навіть не здогадується, що ти його любиш. Посядь знову належне тобі місце в своєму домі, бо ти не зробила нічого поганого.

На якийсь час вони підбадьорюють її і самі радіють, мов діти. За столом чути сміх і жарти.

Запальні, співчутливі люди, вони дуже добрі, а все ж прислані від спокусника. Вони хочуть умовити її, що вона мучениця, і відверто називають графиню Мерту відьмою.

Але вони нічого не розуміють. Не знають, як її душа прагне чистоти, як серце змушує її шукати кам'янистої дороги й палючого сонця.

Часом графиня Мерта силує її цілий день сидіти біля кросен, а сама розповідає безконечні історії про Єсту Берлінга, вигнаного священика й авантурника. Коли їй, бува, зраджує пам'ять, вона додає щось від себе, аби тільки його наймення цілий день бриніло у вухах молодої графині, що найдужче цього боїться. Їй тоді здається, що покуті ніколи не буде кінця. Кохання її не хоче вмирати. І молода графиня думає, що швидше помре вона сама. Вона починає підупадати на силі, часто хворіє.

— А де ж бариться твій герой? — глузливо питає графиня Мерта. — Я щодня сподіваюся, що він з'явиться на чолі своїх кавалерів. Чому він не нападе на Борг, не посадовить тебе на трон, а мене й твого чоловіка не замкне зв'язаних у башті? Може, забув уже тебе?

Молодій графині кортить захистити його, сказати, що вона сама заборонила Єсті приходити на допомогу. Але ні, краще мовчати, мовчати й мучитись.

З кожним днем її дедалі дужче палить вогонь самоприниження. Вона весь час ходить у гарячці і так знесиліла, що насилу тримається на ногах. Їй хочеться тільки одного — смерті. Всі життєві сили зійшли нанівець: кохання й радість не сміють навіть ворухнутися в її серці. Вона вже не боїться ніякої муки.

А чоловік ніби й зовсім забув про неї. Він на цілі дні замикається в своєму кабінеті і вивчає нерозбірливі манускрипти і трактати, друковані старосвітнім, нечітким шрифтом.

Він дістає з точеної дерев'яної скриньки грамоти про дворянство, писані на пергаменті, з величезними вислими печатками Шведського королівства, зробленими з червоного воску, роздивляється на старовинні герби з лілеями на білому тлі і грифами на блакитному.